Воро́на — село в Україні, в Отинійській селищній громаді Коломийського району Івано-Франківської області.
Топоніміка Назва села походить від топонімічної назви річки Ворона, яка протікає через село.
Також існує легенда про походження села, згідно з якою на території села було поселення первісних людей, якими керували два вожді. Молодшого звали Ворон. Він був сильним, хоробрим та спритним воїном. Під час полювання старший вождь намагався позбутися молодшого, скинувши його в урвище. Але спритність Ворона врятувала його життя. Він переміг і скинув старшого у провалля. З того часу Ворон став вождем.
Географія За адміністративним поділом, Ворона є кінцевим населеним пунктом Коломийського району з північної сторони. На сході село межує зі Старими Кривотулами, на заході з Липівкою, на півдні з Отинією, а на півночі з Виноградом. Через село проходить залізнична колія, яка значно полегшує сторону обслуговування села. Від шосейної дороги Івано-Франківськ-Коломия-Чернівці село знаходиться на відстані 4 км.
Особливе значення для географічного розташування села мають ріки, яких у селі налічується чотири: Ворона, ліва притока Ворониця, права Стебник та річка Ракитна. Їх береги мають порівняно одноманітний рельєф; правий берег р.Ворона піднімається до 313 метрів над рівнем моря. Усі вищезгадані річки несуть свої води до річки Бистриці Надвірнянської. Ґрунти, які оточують село, є підзолисті, зі значною кількістю вмісту чорнозему.
Історія Село Ворона має давню історію, про що свідчать знайдені знаряддя праці, серед яких сокири виготовлені у VI столітті до нашої ери.
Перша згадка про село датується 1432 роком.
У 1469 році власником села був Іван Спічник з Бовшева.
У період з 1772 року по 1918 рік село перебувало під владою Австро-Угорщини.
1846р. – збудовано та освячено церкву. Першим настоятелем церкви був о. Іван Рошкевич.
На честь скасування кріпацтва у 1848 році, у центрі села було встановлено пам'ятний хрест, що в роки радянської окупації був знищеним та відновленим у 1991 році місцевими жителями. Щорічно 16 травня біля даного хреста відбуваються урочистості
1888р. – створена місцевим священником «Просвіта».
З 1909 по 1916 роки у сільській школі працювала народна поетеса М. Підгірянка.
1930 р. – членами Просвіти побудовано сільську читальню, сьогодні це приміщення клубу.
Більше 50-ти жителів нашого села були членами УПА, більше 90-та призвані до Червоної армії в роки Другої світової війни.
1956р. – збудована середня школа, директором якої 50 років пропрацював заслужений учитель України Роман Олійник.
В 1967 році, завдяки старанням директора Романа Олійника була побудована нова, двохкорпусна 9-тикласна школа. Нова школа була розрахована на 500 учнів, на її базі створено 12 класних кімнат, 2 лабораторії, 3 кабінети, їдальня, актовий та спортивний зали і інші приміщення. Силами учнів біля школи було посаджено сад, побудовано шкільний стадіон. Всього на будівництво школи було витрачено понад 26 тисяч карбованців.
1980р. – у центрі села встановлено пам’ятник односельцям, що загинули в роки Другої світової війни.
1990р- відновлено сільську раду.
1991р – відновлено греко-католицьку церкву, священнослужителем якої сьогодні є отець Юрій Боєчко.
Центром села є сільська рада. До 1940 року Ворона належала до Тлумацького повіту, до 1961 року до Отинійського району.
У селі народився та похований народний артист України Володимир Петрик.
Історія села в період Другої світової війни та повстанський рух Літом 1943 р., український стихійний повстанський рух почав поширюватися і на Галичину. На території Галичини були створені загони Української національної самооборони(УНС), які мали дати відпір ворогу. Відділи УНС згодом стали основою УПА на Галичині. У жителів села Ворона також почала падати довіра до гітлерівської Німеччини, тому вони вступали у військові формування УПА. Станом на 1943 рік в УПА воювало близько 10 вихідців з Ворони.
В квітні 1944 р. село Ворона опинилось в котлі буремних протистоянь між гітлерівськими військами, радянською армією та УПА. Квітень цього року пройшов під знаком німецьких контрударів та стабілізації фронту. Чорний ліс весь цей час залишався незайнятим, воїни УПА самостійно обороняли цей відтинок. Коли фронт зрушився на схід, більшовики почали кидати в німецький тил великі партизанські з’єднання, що діяли в Чорному Лісі. Ці відділи пройшли саме через фронт в селі Ворона. Мала залога Чорного Лісу внаслідок нерівних боїв з червоними була змушена відходити на с. Грабівку [6, с. 217].
В кінці березня 1944 німці почали поволі відступати. Щоб забезпечити тил армії, німецьке командування відправило на Товмаччину (до Товмацького повіту тоді належало с. Ворона) 300 військових СС. Серед них переважали польські фольксдойчі, які нав’язали контакт з місцевими поляками та тероризували на кожному кроці українське населення. Внаслідок воєнних дій Товмацький повіт дуже постраждав. Серед жертв населення у Вороні налічується 1 вбитий та 3 поранених [6, с. 320].
Більшовики в свою чергу не відносилися до населення краще за військових СС. Зі сторони червоних також спостерігалися грабунки та терор населення (хоч значних масштабів він не набув через недовге перебування більшовиків). Часто вони перевіряли територію і залишали на головних дорогах застави задля виявлення упівців. Також більшовики систематично прочісували ліс в пошуках бандерівців. В присілку села Ворона відбувся бій між групою «Лиса» і «Гаркуші» (справжні прізвища невідомі) з більшовиками, у результаті якого вбили одного більшовика [6, с. 331].
Станом на 5 квітня 1944 фронт німецьких військ проходив через села: Жидачів, Олешина, Богородчани, Слобідка Лісна, Ланчин, Чорні Ослави. Більшовики використали військову авіацію. Здійснено бомбардування сіл Ворона, Отинія, Виноград, Грушка, Бортники, Олещина. Бомби в більшості падали на поля [6, с. 353].
В липні 1944 р. на фронті було відносно спокійно, тому більшовики часто скидали парашутистів, щоб ті вели розвідку та надавали матеріали про німців, потрібні для наступу.
В цей час в лісі коло Ворони було скинуто 3 або 5 радянських десантників, що діяли і в довколишніх селах, опираючись на місцевих комуністів в Майдані Середньому, Глинках, Парищах і Струпкові. 23 липня двох з них було ліквідовано, а 2 чи 3 ще знаходилися в терені. Робота їхня полягала в тому, щоб з допомогою місцевих комуністів збирати відомості і передавати їх по радіо [6, с. 384].
Варто зазначити, що насправді більшовицьких агентів в цій місцевості було значно більше. Наприклад, у с. Цуцилові було знайдено два великі парашути. Коли про це довідались німці, вони зробили облаву. А в лісі біля Ворони було знайдено радіоприйомник, що не належав до згаданої групи.
В липні 1944 року Ворону було визволено більшовиками з-під німецької окупації. Цього року жителі нашого села на собі відчули всю важкість сталінської репресивної машини, внаслідок чого багато молодих хлопців влилися в Українську повстанську армію.
Восени 1944 року с. Ворона стало справжнім театром воєнних дій між УПА та загонами НКВС. Станом на вересень 1944 р. більшість бійців УПА села Ворони воювали в курені «Різуна» (В. Андрусяка). Селяни й досі пам'ятають бій між вояками «Різуна» та частинами НКВС, що розв’язався в кінці липня 1944 р. і закінчився повною перемогою «Різуна». За свідченнями очевидців, на підмогу загонам НКВС надійшла навіть авіація. Внаслідок бою з боку повстанців загинуло тільки чотири чоловіки, а от скільки загиблих було з протилежної сторони – визначити важко, але після сутички радянських бійців поховали в братській могилі райцентру Отинія.
У жовтні 1944 р. відбувся ще один бій повстанців з НКВС. Серед вояків були воронські жителі – Нестерук І., Нестерук Ф., Криворучко П. Рятуючись від переслідування, повстанці попросили притулку в отця Йосифа Майковського, який сховав їх під куполом церкви. Однак вороги помітили повстанців, зав’язалася перестрілка, у якій загинуло чотири радянські вояки. Криворучка П. смертельно поранили, Нестерук І. - здався, а Нестерук Ф. - застрелився. Дірки від куль на дзвіниці Воронської церкви ще й донині нагадують про ті страшні події.
Варто зазначити, що 27 жовтня 1948 більшовики замучили священика Анатолія Майковського. Його жінку тільки покалічили, бо думали, що вона вже нежива, і тому так і залишили її. Жінка згодом вилікувалася. Причина таких дій щодо отця і його дружини невідома, але можна припустити, що це було зумовлене тим, що А. Майковський допомагав українським повстанцям. Цікаво, що потім поширювали чутки про те, що на отця і його дружину вчинили напад не більшовики, а бандерівці [3, с. 764].
У листопаді 1944 на території села відбувся черговий бій між частинами УПА і відділами НКВС. Для боротьби з повстанцями з райцентру був викликаний бронепоїзд №26. Внаслідок обстрілу бронепоїздом села згоріло 4 хати, жоден з повстанців не загинув [5, с. 21].
З приходом радянської влади на західноукраїнські землі поширеними стали такі злочини, як пограбування, незаконне утримування під вартою, фальсифікація кримінальних справ, тортури, зґвалтування та вбивства. Свавілля службовців НКВС не оминуло і с. Ворону. Уповноважений РВ НКВС Станіславської області Єрінов М. Л., будучи в нетверезому стані, 22 серпня 1945 під час військової операції біля села Ворона розстріляв ні в чому невинних хлопчиків 12-13 років, що пасли корів [7, с. 142].Подібний випадок стався влітку 1946, коли два п’яні радянські офіцери повісили двох воронських мешканці за те, що ті відмовились здати «Бандеру», якого вони справді не бачили.
Через таке нелюдське поводження, мешканці почали боятися виходити на вулицю. Деякі з них навіть переховувалися в земляних сховищах. Одним з останніх в Івано-Франківській області з такого сховища вийшов житель с. Ворони Нестерук Михайло (в 1968 р.) [2, с. 12].
У вересні 1945 р. в с. Ворона обласна спецгрупа обшукала місцеву церкву та при ревізії завважила в бані церкві 3-ох кущевиків. На крик більшовиків «здайся» вони відповіли вогнем. Під час перестрілки вбили Григорія Максиміва (псевдо – «Сорока») та Дмитра Солов’я (псевдо – «Кіт»), а станичний Нестерук (ім’я невідоме, псевдо – «Гонта») потрапив до більшовиків живим та був доставлений до Отинії [3, с. 633].
4 листопада 1945 відділ УПА під командуванням «Чорного» підмінував залізницю на Воронському відтинку лінії Станіслав-Коломия, що спричинило катастрофу, у якій загинуло 100 бійців Червоної Армії [3, с. 637]. В зв’язку з цими подіями більша частина більшовиків з Станіслава, Коломиї та Отинії зробили облаву в с. Ворона. Більшовики зробили рейди, при чому затримали близько 50 чол. Після перевірки документів в Отинії затримано Ілька Чика (1890 р. нар.), Петра Кулика (1922 р. нар.) і Анну Волошин (1926 р. нар.), а решту відпущено. 7 листопада 1945 в селі організовували мітинг, на який людей зганяли червоноармійці, на якому говорили, що диверсійний акт влаштували не бандити, а місцеві мешканці та службовці при залізничній станції. При цьому погрожували вивезенням людей та спаленням села. Згодом кількість службовців на залізниці було збільшено [3, с. 639].
Радянське керівництво, задля запобігання диверсійних актів, створило на місцях чекістсько-військові групи. Отинійська чекістсько-військова група 3 грудня 1945 зустріла в районі села Ворона сотню «Чорного», яка проводила підривну роботу на залізниці. В результаті зіткнення сотня була розгромлена. На допиті з’ясувалося, що вони брали участь у підриві залізниці в листопаді того ж року [7, с. 213].
2 березня 1946 р. відділ під командуванням старшого булавного «Вихора», уникаючи сутичок з ворогами, зайшов на вечерю в с. Ворона. Більшовики наскочили на відділ, обійшовши застави. Вартові біля будинків відкрили по більшовиках вогонь. З хат вискакували вояки, стріляючи у ворогів, а згодом, уникаючи сутички в селі, повстанці були змушені відступити до лісу. Побратима «Мазепу» було поранено в ногу. Втрати червоних: 3 вбитих та 2 поранених [7, с. 532].