Статус Східного Єрусалиму, і особливо — його святих місць, залишається ключовою і досить суперечливою темою в ізраїльсько-палестинському конфлікті і предметом гарячих дискусій.
Історія питання Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 181 від 29 листопада 1947 року, відома під назвою «Резолюція про розділ Палестини», передбачала, що міжнародне співтовариство візьме під свій контроль майбутнє Єрусалиму після закінчення британського мандату (15 травня 1948 року).
У результаті Арабо-ізраїльської війни (1947-1949) Єрусалим був розділений між Ізраїлем (західна частина міста) і Трансйорданією (східна його частина). В ході першого перемир'я, розпочався 11 червня 1948 року, посланник ООН Фольк Бернадот рекомендував сторонам варіант, що містив, зокрема, відмова від інтернаціоналізації Єрусалиму і включення його до складу розширеної Трансіорданії. Обидві сторони відкинули цю пропозицію. 13 грудня 1948 року парламент Трансіорданії прийняв закон про анексію окупованій нею території Палестини, що включає в тому числі і східний Єрусалим (у складі західного берега Йордану). Після цього Трансйорданія (назва, означало територію східного берега річки Йордан) проголосила себе Йорданією, підкресливши цим свій контроль над обома берегами річки.
5 грудня 1949 року Ізраїль оголосив Єрусалим своєю столицею; в Єрусалимі з 1949 року Кнесет (ізраїльський парламент) і майже всі державні та урядові установи Ізраїлю. В 1948-1967 рр. цей статус поширювався тільки на західну частину міста. У квітні 1950 року Трансйорданія також оголосила Єрусалим своєю другою столицею.
Незважаючи на умови, обумовлені в Угоді про перемир'я між Ізраїлем і Трансйорданією, що забезпечують доступ євреїв до їх священних місцях, до 58 синагог у стародавньому Єврейському кварталі Старого міста «були спаплюжені і знищені. Деякі з них йорданці використовували в якості стаєнь і курників [...], найдавніше (2,500 років) єврейське кладовище на Оливній Горі було сплюндровано. Через кладовище була прокладена дорога від (нової) готелі „Інтерконтиненталь“ до шосе. Йорданський Арабський Легіон використовував надгробні камені з могил священних рабинів для будівництва мостових і вбиралень [...] фактично йорданці заборонили євреям відвідувати Стіну Плачу в Старому Місті і давнє єврейське кладовище на Оливній горі. Шлях до Єврейському Університету на горі Скопус і госпіталю Хадасса був практично відрізаний». Жодних резолюцій за таким діям Йорданії аж до 1967 року ООН прийнято не було<ref name="Бард">Митчелл Бард. Мифы и факты. Путеводитель по арабо-израильскому конфликту (2007) стр. 293—296. — на сайті «Єврейської віртуальної бібліотеки» (JVL). Перевірено 28 квітня 2018.</ref>.
У 1951 році «Погоджувальна комісія ООН зробила свою останню енергійну спробу виступити посередником між сторонами конфлікту і представила ряд конкретних пропозицій, що стосуються біженців, компенсації, перегляду територіальних питань та угод про перемир'я, в цілях забезпечення свободи доступу до Святих Місць в районі Єрусалиму. Однак Комісія знову прийшла до висновку про те, що відсутність готовності сторін здійснювати відповідні резолюції і враховувати зміни, що відбулися на місцях, не дозволяють приступити до врегулювання палестинського питання». У 1959 році Асамблея ООН скасувала рішення про виділення асигнувань на встановлення постійного міжнародного режиму в Єрусалимі.
В результаті перемоги в Шестиденній війні 1967 року Ізраїль анексував Східний Єрусалим, таким чином отримавши контроль над усією територією міста, законодавчо відділив Східний Єрусалим від західного берега річки Йордан і оголосив свій суверенітет над об'єднаним Єрусалимом. ООН і значна частина міжнародного співтовариства офіційно не визнають анексії східної частини міста та ізраїльського суверенітету над ним. Рада Безпеки у своїй резолюції 242 (1967) від 22 листопада 1967 року закликав Ізраїль вивести свої війська з територій, окупованих під час війни. РБ ООН також засудила ізраїльські поселення на територіях, захоплених у 1967 р., включаючи Східний Єрусалим (див. РСБООН 452, 465 і 741).
На початку вересня 1979 року шоста (Гаванська) Конференція керівників неприєднаних країн у своєму рішенні заявила, зокрема, що «Місто Єрусалим є невід'ємною частиною окупованої Палестини. Він повинен бути повністю залишать і беззастережно переданий під арабська суверенітет»The situation in the Middle East (paras. 101-122, pages 38-43) and The question of Palestine (paras. 123-133, pages 44-47) in Political Declaration (paras. 1-310, pages 6-97) of the 6th Summit Conference of Heads of State or Government of the Non-Aligned Movement. Havana, Cuba, 3–9 September 1979. Final Document , 246 pages (pdf) (англ.), параграф 102, пункт (d): «The city of Jerusalem is an integral part of occupied Palestine. It must be evacuated in its entirety and restored unconditionally to Arab sovereignty».
22 липня 1980 року ця позиція «Руху» була спрямована представником Куби (країни-голови «Руху» в 1979-1983 рр.) Генеральному секретарю ООН в якості офіційного документа Сьомої надзвичайної спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, повністю присвяченій "незаконним діям Ізраїлю в окупованому Східному Єрусалимі та на інших окупованих територіях". 29 липня Сесія прийняла резолюцію, в якій закликала Ізраїль повністю і беззастережно піти зі всіх палестинських та інших арабських територій, окупованих з червня 1967 року, включаючи Єрусалим", і зажадала, щоб "такий відхід зі всіх окупованих територій почався до 15 листопада 1980 року"..
На наступний день, 30 липня 1980 року, переважною більшістю Кнесету був прийнятий Закон про Єрусалимі (див. Столиця Ізраїлю).
Згідно резолюції 51/27 Генеральної Асамблеї ООН від 4 грудня 1996 року, «рішення Ізраїлю нав'язати Священному місту Єрусалиму свої закони, юрисдикцію і адміністрацію є незаконним і, отже, недійсним і не має ніякої юридичної сили». Десята спеціальна надзвичайна сесія Генеральної Асамблеї ООН, що проходила в 2004 році, підтвердила, що «всі заходи, вжиті Ізраїлем, окупуючої державою, які змінили або мали своєю метою змінити характер, правовий статус і демографічний склад Єрусалиму, як і раніше, не мають ніякої юридичної сили». Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 58/292 підтвердила, що палестинський народ має право на суверенітет над Східним Єрусалимом.Генеральная ассамблея. Пятьдесят восьмая сессия. Пункт 38 повестки дня. Вопрос о Палестине Resolution 58/292. Status of the Occupied Palestinian Territory, including East Jerusalem (doc.nr. A/RES/58/292 d.d. 17 May 2004)
Ізраїль заперечує той факт, що анексія Єрусалиму була порушенням норм міжнародного праваJerusalem — Legal and Political Background — Professor Ruth Lapidoth. Вебсайт израильского Министерства иностранных дел, 30 июня 1998 г.The Status of Jerusalem — Вебсайт израильского Министерства иностранных дел, 14 марта 1999 г. — так само як і визначення території Західного берега р.. Йордан (включаючи Східний Єрусалим), як «окупованій», наполягаючи на міжнародному термін «спірна територія». В якості основних аргументів на користь цієї позиції наводяться оборонний характер Арабо-ізраїльської війни 1948 року і Шестиденної війни, відсутність визнаного міжнародного суверенітету над цими територіями до 1967 року і історичне право єврейського народу на землю ІзраїлюDanny Ayalon / . Схожої позиції дотримується ряд ізраїльських і зарубіжних політиків і провідних юристівINTERNATIONAL LAW AND THE ARAB-ISRAEL CONFLICT Extracts from «Israel and Palestine — Assault on the Law of Nations» by Professor , Second Edition 2003Professor, Judge Sir , Jerusalem and the Holy Places, Pamphlet No. 19 (London, Anglo-Israel Association, 1968).
Команда експертів, зібрана тодішнім ізраїльським Прем'єр-міністром Ехудом Бараком у 2000 р., прийшла до висновку, що місто має бути розділений, оскільки Ізраїлю не вдалося досягти там ні однієї зі своїх національних цілей. Однак в 2014 р. Прем'єр-міністр Біньямін Нетаньяху сказав, що «Єрусалим ніколи не буде розділений». Опитування, проведене у червні 2013 р., виявив, що 74 % ізраїльських євреїв відкидають ідею палестинської столиці в будь-якій частині Єрусалиму, хоча 72 % населення вважають його розділеним містом. Опитування, проведене у 2011 р. серед арабських жителів Східного Єрусалиму Палестинським центром громадської думки і американським центром Близькосхідних Пехтер для Ради з міжнародних відносин, виявив, що 39 % арабів, що живуть в Східному Єрусалимі, воліли б ізраїльське громадянство — проти 31 %, обрали громадянство Палестини. Згідно з опитуванням, 40 % палестинських жителів воліли б залишити свої мікрорайони, якщо останні виявляться під палестинським управлінням.
Остаточний статус Єрусалиму є однією з найважливіших сфер розбіжностей між палестинськими та ізраїльськими переговірниками по питанню про мир. Області розбіжностей включають питання про те, чи може бути піднято палестинський прапор над зонами, які перебувають у палестинському віданні, і про специфіку ізраїльських і палестинських територіальних кордонів.Abu Mazen’s speechat the meeting of the PLO’s Palestinian Central Council , 9 September 2000
Єрусалим як столиця Як Ізраїль, так і Палестинська автономія офіційно вважають Єрусалим своєю столицею, не визнаючи такого права за іншою стороною. 28 жовтня 2009 р. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй Пан Гі Мун застеріг: «Якщо ми маємо намір добитися миру, Єрусалим повинен бути столицею як Ізраїлю, так і Палестини».
Столиця Ізраїлю
5 грудня 1949 р. Прем'єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон, а 23 січня 1950 року — КнесетKnesset Proclaims Jerusalem As Israel’s Capital; Mapam and Herut Abstain from Voting , jta.org, Єрусалим проголосили столицею Ізраїлю. Кнесет, проте, утримався явним чином включати в декларацію Східний Єрусалим, який в той момент знаходився під управлінням ЙорданіїRuth Lapidoth & Moshe Hirsch, The Jerusalem Question and Its Resolution: Selected Documents , p. 105. Martinus Nijhoff Publishers, 1994; Tucson Daily Citizen Tuesday, 24 January 1950; accessed 25 November 2014.. З цього моменту в Єрусалимі розташовуються всі гілки ізраїльської влади — законодавча, судова і виконавча.
На початку вересня 1979 року 6-я Конференція «Руху неприєднання країн» зажадала передати Єрусалим під арабська суверенітет «після повної його евакуації». 29 липня 1980 Сьома надзвичайна спеціальна сесія ГА ООН прийняла резолюцію, в якій, зокрема, закликала Ізраїль повністю і беззастережно піти зі всіх територій, окупованих з червня 1967 року, включаючи Єрусалима, з усієї недоторканність майна і послуг", та "настійно закликала" почати такий догляд до 15 листопада 1980 року.UN General Assembly Resolutions: Resolution ES-7/2 (July 29, 1980).
У відповідь на це, 30 липня 1980 року Кнесет прийняв Закон про Єрусалим, який оголосив Єрусалим «єдиною і неподільною столицею Ізраїлю». Він був підтриманий переважною більшістю Кнесету в якості Основного закону Ізраїлю.Статус Иерусалима // ГЛАВА II. Война 1967 года и военная оккупация Восточного Иерусалима и других палестинских территорий. Сайт ООН. Закон поширюється як на Західний, і на Східний Єрусалим (в розширених межах кордонів, як вони були визначені в червні 1967 року).
Політолог вважає, що маючи політичне і символічне значення, цей закон нічого не додав до правової або адміністративної ситуації в містіIan S. Lustick, «Has Israel Annexed East Jerusalem?», Middle East Policy, Vol. V, No. 1, pp. 34-45, January 1997; accessed 25 November 2014..