Надія Василівна Плеви́цька (), до шлюбу Винникова (; 17 січня 18841 жовтня 1940) — російська співачка, а також радянська агентка. За переказами, російський імператор Микола II називав її «курським соловейком».
Раннє життя та кар'єра
Надія Винникова народилася в селянській родині в селі Винниково, поблизу Курська 17 січня 1884 року.
У книжці спогадів, яка вийшла малим тиражем в Берліні в 1925 році, артистка так згадує своє дитинство:
Вона отримала всього лише два з половиною класи освіти в церковно-прихідській школі. Любов до співів привела Надію (до хору Свято-Троїцького жіночого монастиря, в якому вона прожила більше двох років послушницею з 1897 року. Монастирське життя не сподобалось шістнадцятилітній дівчинці. Ось як вона згадувала ті часи:
Одного разу вона випадково потрапила на циркову виставу в Курську, і вона вирішує стати циркачкою і вже через декілька днів Надю приймають в трупу, але її мати дізналася про це і помішала планам дочки.
Про повернення в монастир не могло бути і мови тому Надя влаштувалася покоївкою в багату купецьку сім'ю.
Переїхавши в Київ, поступила хористкою в капелу Олександри Володимірівни Липкіної, де через деякий час почала виконувати сольні партії. Малограмотна, вона не знала нот, проте володіла не тільки дивовижним голосом, але і абсолютним музичним слухом і з легкістю справлялася з найбільш важкими сольними партіями, завдяки чому згодом стала професійною співачкою. Пізніше Надя вступила в балетну трупу Штейна, де зустрілася з колишнім солістом балету Варшавского театру Едмундом Плевицьким, з яким у 19 років одружилася. Протягом наступних п'яти років, вже під прізвищем Плевицька, молода артистка співала в популярному «хорі лапотників» Мінкевича. Незабаром вона з чоловіком переїхали до Москви, де почала співати у відомому ресторані «Яр»; спеціальністю якого були циганські співи в гурті з прекрасними жіночими голосами.
Купецький «Яр» мав свої традиції та звичаї, які порушувати нікому не дозволялося. Зокрема, співачки не повинні були виходити на сцену у великому декольте. Чинний та суворий Судаков (директор) при розмові з Плевицькою, попередив її: «До „Яру“ московські купці возять своїх дружин, та боже збережи допустити якусь непристойність».
Дебют Надії виявився напрочуд вдалим, москвичам вона сподобалася. Співачці було запропоновано відновити контракт з «Яром» на зиму 1909 року.
Перебуваючи на гастролях, на концерті в 1909 році на ярмарку Нижнього Новгорода, її почув великий тенор Леонід Собінов. Він привернув до неї увагу широкої громадськості.
Тією ж осінню 1909 року співачка успішно виступила із сольними концертами в Ялті, де була запрошена на вечір до міністра імператорського двору графа Фредерікса.
За його допомогою вона виступила в Московській консерваторії. На той концерт у Московській консерваторії білети на виступи співачки продаються втридорога. Згодом їй були організовані гастролі в різних містах Росії. Співачка мала добрі стосунки з Шаляпіним та багатьма акторами Художньоного театру. Після того як вона стала знаменитою та успішною у неї зав'язуються декілька романів з успішними та блискучими гвардійськими офіцерами. Одним з її нових коханців став поручик Кірасирського полку Його Величності лейтенант Шангін, з яким вона скоро одружується. Із своїм першим чоловіком Плєвіцька продовжує підтримувати приятельські відносини.
Вона декілька разів виступала при Дворі. Імператриця Олександра Федорівна, на одному з прийомів, за гарний спів подарувала Плєвіцькій брошку із брильянтами у вигляді жука. Найбільш відомим прихильником таланту Надії Плєвіцької був імператор Микола Другий. За розповідями очевидців, слухаючи Плевицьку, імператор низько опускав голову та плакав.
Ось, яку характеристику дано Надії Плевицькій на одному з російських сайтів:Oldstars says:
Великі гонорари Надії Плєвицької (до 50 тисяч рублів на рік), давали їй можливість займатися благодійністю. Також Плевицька виступала з благодійними концертами.
Коли почалась Перша світова війна, Надія Плевицька, разом зі своїм другим чоловіком поручиком Кірасирського полку Шангіним, відправилась на фронт, де стала сиділкою в лазареті в місті Ковно. Її другий чоловік Шангін помер у битві у січні 1915 року, коли російські війська відступали із позицій Східного фронту, програючи Німеччині. «. Самій співачці лише чудом вдалося уникнути німецького полону.
Через деякий час руку та серце їй запропонував поручик Юрій Лєвицький, син командира 73-ї піхотної дивізії, в якій колись служив Шангін.
У роки жовтневої революції Плевицька залишалась в Москві. Знаходячись на стороні червоних, вона говорила в своєму оточені, що з однаковими почуттями може заспівати і „Боже, царя храни“, і „Смело мы в бой пойдем“, і що все залежить від її аудиторії. Після Жовтневої революції вона стала комуністкою і співала для військ Червоної армії. У часи російської смути, вона залишилася не тільки без квартири та заміського будинку, але і всього багатства. На території, яку займали більшовики вона виступала з концертами в рідному їй Курську, в Одесі, де у неї був роман, із Шульгою, співробітником одеської ЧК. У 1919 р. вона була захоплена разом із свої третім чоловіком, Левицьким, підрозділом кіної розвідки корниловців білої армії під командуванням генерала Ніколая Скобліна. Скоблін закохався в Плєвіцьку і запропонував їй вийти за нього заміж. Співачка погодилась. Вони одружилися в еміграції в Туреччині після поразки Білої армії. Так Надія пов'язала із Скобліним все своє подальше життя. Плевицька була старше Скобліна на дев'ять років, але від того їх пара не розвалилась, а їх союз був навпаки міцним.
Ролі в кіно Літом 1915 та 1916 років Володимир Гардін в садибі Плевицької зняв два фільми „Крик жизни“ та „Власть тьмы“ (Укр: „Крик життя“ та „Влада пітьми“) з Плєвіцькою в головній ролі. В 1918 році обидва фільми були переймоновані в один під назвою „Агафья“. Олександр Блок в своїй записній книжці писав про те, що Плєвіцька була знята в кінокартині „Молодой Ольшанский барин“ (укр: Молодий Ольшанський шляхтич). Копії цих фільмів могли зберегтися в архівах „Госфільмофонда“.
Еміграція в Європу
Спершу Плєвіцька та її чоловік були відправлені в табір для переміщених осіб, який знаходився на пів-острові Галіполі під Стамбулом. За спогадами співака Олександра Вертинського, Плєвіцька та Скоблін із часів Галіполі дружили із сім'ями генералів Кутепова та Мілера.
Колишній офіцер Добровольчої армії Дмитрий Мейснер так говорив про ці часи:
Значна частина рядового та офіцерського складу білих армій за кордоном відчувало ностальгію за покинутою Батьківщиною. В їх середовищі виникло бажання вернутися в Росію, яке збільшилось після прийняття ВЦИК 7 листопада 1921 року Декрету про амністію. 6 травня 1922 року російська еміграція за кордоном створила спеціальну організацію „Союз возвращения на Родину“ (Совнарод) (Укр: Союз повернення на Батьківщину). Опинившись проти своєї волі в еміграції, Надія Плєвіцька прохала та переконувала чоловіка піти за прикладом його соратників, зокрема, генерала Слащова, який приїхав із-за кордону в Росію і став викладачем Воєнної академії. Вона підкреслювала, що як російська народна співачка може легко влаштуватися у червоних і навіть „підняти свого чоловіка по службі“. Однак в той момент Скоблін згоди на повернення не дав. Він залишався на становищі почесного командира Корніловського полку, більшість офіцерів якого проживало у Франції.
Між тим Надія Василіївна не припиняла концертну діяльність, виступала в Болгарії, Прибалтиці, Польщі, Німеччина. Її пісні слухали в Празі, Брюсселі, Парижі та інших європейських столицях, де проживали російські емігранти.
Честолюбивий та наполегливий, Скоблін став активним членом (РОВС) і фактично антрепренером Плєвицької. Він завжди супроводжував її під час гастролів. Париж, Берлін, Белград, Варшава, Брюссель. Біла еміграція із захопленням приймала російські пісня у виконані Плєвіцької, особливо хіт того часу „Замело тебя снегом, Россия“ ()».
Плевицька давала концертні тури по всій Європі (а в 1926 році — у США), де її супроводжував композитор, Сергій Рахманінов) В жовтні 1926 вона дала в Нью-Йорку серію концертів, на деякі з них запросила службовців радянського представництва Амторга — державної торгової організації, який одночесно виконував консульські функції. Цей крок знаменитої співачки викликав замішання в рядах білої еміграції. У відповідь на нападки емігрантської преси Плєвіцка заявила журналістам: «Я артистка і співаю для всіх. Я поза політикою».
Одного разу композитор Рахманінов почув, як вона співає пісню «Белилицы, румяницы вы мои», яку він використовував як основу останнього його твору «Три російських пісні, оп. 41» для хору та оркестру. Проте кар'єра не давала великих доходів для Плевицької та Скобліна.
Коли Скоблін та Плевицька почали жити в Парижі Олександр Вертинський згадував:
Емігрантське життя у співачки та генерала не дуже добре велося. Вони перебрались в паризьке передмістя Озуар-ле-Ферьєр. Одночасно взяли в оренду велику ділянку землі з виноградником неподалік біля Ніци. Проте в результаті неврожаю швидко розорились. В Озуар-ле-Ферьєр подружжя мешкало і в домі, купленому в розтрочку на десять років, за який щомісячно виплачували по 800 франків. В той час це були великі гроші, і Надії Плєвіцькій, щоб заробити, приходилось часто виїжджати на гастролі в європейські міста, де проживали російські емігранти. Проте грошей все одно не вистачало. Крім того, «аристократична Росія», яка знайшла прихисток у Франції, вважала шлюб Скобліна із «мужичкою» Плєвіцькою міжальянсом. Колишні титуловані особи, які стали в Парижі таксистами, офіціантами та власниками публічних домів, любили слухати її пісні, проте в свій круг не допускали. У 1925 році, в Берліні, виходить автобіографія співачки «Дежкин карагод», літературно оброблена письменником-емігрантом Іваном Лукашом. Передмову до книги написав Олексій Ремізов, а всі видатки на її видавництво взяв на себе давній прихильник Плєвіцької, відомий в російському зарубіжі багач та меценат Марк Ейтінгон.
Співачка не знала іноземних мов, тому не змогла стати зіркою світової величини, як це вдалось Шаляпіну. Її репертуар — російські народні співанки та романси — були цікаві лише знедоленим російським емігрантам і мало цікавили європейську публіку.
Згодом і керівник Російського загальновоєнного союзу (РОВС) генерал Врангель 9 лютого 1927 року віддав наказ про звільнення генерала Скобліна від командування Корніловським полком. Скоблін залишився без посади та можливостей до існування. Проте, його опала тривала недовго, і в тому ж 1927 році він знову повернувся в Корніловський полк.
Плевицька, жінка, яка звикла жити добре (як відомо, любила чудові хутра та ювелірні вироби) і різко позбулася всіх багатств, переконала Скобліна працювати на Радянський СоюзBarmine, Alexander, One Who Survived, New York: G.P. Putnam (1945), pp. 232—233.
Радянський секретний агент Зовнішня розвідка Луб'янки — Іноземний відділ ОГПУ — активно обробляли та рекрутували білогвардійську еміграцію, в тому числі членів створеного в 1924 році Російського загальновоєнного союзу. Він числився серед головних об'єктів проникнення радянських спецслужб, які мали в ньому свою агентуру. Москва вважала РОВС джерелом постійної небезпеки, так як отримана інформація свідчила, що стратегічною ціллю керівництва союзу є збройний виступ проти радянської влади. У Центрі припускали, що у випадку війни в Європі вороги СРСР обов'язково покличуть під свої прапори полки колишньої Добровольчої армії.
За завданням Луб'янки 2 вересня 1930 року для зустрічі із Скобліним в Париж прибув колишній однополчанин Петро Ковальський, який воював разом із генералом в Добровольчій армії, а потім почав працювати на іноземний відділ ОГПУ та мав оперативний псевдонім «Сільвестров».