Швейцарська музика, — це музика народів Швейцарії, історія якої починається із II століття до н. е.а також до неї відносяться сучасна, класична, середньовічна та музика республіки Швейцарія. Склалася вона в результаті змішання народних традицій древніх племен, які заселяли територію Швейцарії та створили народну музику цієї країни, яке зараз розповсюджена в Центральній Швейцарії та Аппенцелі. Центрами музичної культури Швейцарії є міста Берн, Цюрих, Лозанна, Люцерн та інші. З народного співу найпопулярнішим є йодль(тірольські наспіви), які насамперед асоціюються з музикою цієї країни. Позаяк в Швейцарії використовуються три мови: німецька, французька та італійська, це позначилося і на музичній культурі країни: у зв'язку із романським, німецьким та французьким мистецтвом вони є в майже рівноправними у створені самобутньої музичної культури цієї країни.
Історія
Античність та середньовіччя
Швейцарська музика виникла в результаті взаємодії культур племен гельветів та ретів, які заселяли територію сучасної Швейцарії у II столітті до н. е. протягом декількох століть та створили національні риси швейцарської музики. Важливу роль в музичній культурі займає співочий жанр альпійських мешканців гір —йодль. Окрім Швейцарії цей спів притаманний і для Баварії, Австрії. У Швейцарії жанр йодлю виник як засіб комунікації, пастухи в горах використовували горлові звуки для підтримки зв'язку одного з одним. Пісні в жанрі йодлю виконувались із переливами. Сьогодні йодль широко розповсюджений і поза межами Альп, зокрема цей наспів застосовували ABBA, група «The Band», Кішор Кумар, Орен Невілл.
У V—VI століттях швейцарська музика підпадає під вплив племен алеманів та бургундів.
Професіональна швейцарська музика зародилася в X столітті в монастирях, де розвивалась літургічна музика. Музична теорія викладалася переважно в заснованому в VII столітті Санкт-Галенському абатстві, де працювали теоретики та композитори кінця IX — початку X століття: Ноткер Заїка, Тутило (автор «троп», із яких найвідоміша «Hodie cantandus est»), Ноткер Губатий(Німецький) та Екхарт IV(Санкт-Галенський). Тут Ноткер Заїка написав трактати «Про 8 тонів», «Про 8 ладів», «Про тетраход», «Послання про музику», увів у застосування в західних церквах секвенцію, склав навчальну книгу про музику на основі Боеція.
Починаючи із XIII століття в пісенному фольклорі деяких районів у Швейцарії виділяються патріотичні, антифеодальні пісні. Також дуже популярними були пастуші наспіви та мелодії. На території Швейцарії з'являється дуже відомий швейцарський народний інструмент — Альпійський ріг. В Європі інструмент появився із приходом племен кочівників та першочергово використовувався для передачі воєнних сигналів, а з XVIII століття його почали використовувати як музичний інструмент.
В середньовіччі носіями світської музики в Швейцарії були мінезінгери, німецькі лірики-поети. Вони особливо прославились в XIII—XIV століттях. В країні були популярними пісні мінезингерів Й. Халдауба, Б. Штайнмара, графа Вальтера фон Гомберга, У. фон Зінгерберга. У XIV столітті демократизація країни сприяла розвитку національного музичного мистецтва. В той же час в Швейцарії розповсюдилося мистецтво провансальських трубадурів; були популярними духовні пісні німецького поета Генріха фон Лауфенберга. В XV столітті твори швейцарських композиторів вперше почали друкуватися в містах інших західно-європейських країн, зокрема у (Відні, Копенгагені та в інших містах Європи).
XVI—XIX століття
В епоху Реформації в Швейцарії Було дуже добре розвинуте нотодрукування. В найбільших типографіях, до числа деяких належала типографія М. Апіаріуса в Берні, друкувалися твори швейцарських композиторів XVI століття. Дуже відомими музичними теоретиками XVI століття є Х. Котер (також композитор), який писав твори для органу в табулатурних записах, та філософ-гуманіст Генріх Глареан. Глареан написав трактат «Додекахордон» («Двенадцятиструник», 1547 р.), який майже повністю поміняв погляди на ладову систему, розширив ладову систему до 12 ладів (винайшов 4 нових лади). Великий вплив на подальший розвиток швейцарської музики вплинуло розповсюдження ідей гуманізму під час перебування Еразма Ротердамського в Базелі.
Деякі з швейцарських композиторів XVI століття: Л. Зенфл, Л. Буржуа (один із тих, хто створив Женевський пластирт, майстер поліфонічного письмеництва), І. Ваненмахер, Г. Мейер (автор мотетів та світських пісень). Людвіг Зенфль створив багатоголосні мотети та пісні, був учнем Генріка Ізака та його приємником на посаді придворного музиканта при дворі імператора Максимілиана у Відні. Його творчість високо оцінив Мартін Лютер.
Після реформації, яку провели в Швейцарії радикальні кальвіністи і яка тривала до початку XVII століття, іноземна музика підпадала під гоніння, Швейцарія опинилася в стороні від перетворень, які робилися в музичній культурі Італії, а потім і інших західно-європейських країн в XVI—XVII століттях. В результаті музичне мистецтво країни пішло у занепад. Швейцарські композитори, не бачачи для себе майбутнього на Батьківщині, їхали за кордон. Перші твори із закордонним впливом появились лише в 1628 році — твори І. Бенна. Після закінчення реформації кальвінистів в країні появились перші музичні організації — Колегіум музикум. Перше об'єднання Колегіум музикум появились в Цюриху в 1613 році та в Вінтертурі в 1629 році. Прославились композитори І. У. Зульцбергер та В. Молітор, які написали безліч світських багатоголосних творів.
В XVIII столітті композитори Швейцарії почали розвивати світські жанри інструментальної музики, на відміну від Зульцбергера та Молітора, які використовували світський жанр тільки у вокальних творах. Стали відомими тріо-сонати та увертюри Джовані Альбікастро. Альбікастро надрукував 8 збірників своїх творів в Німеччині та Голландії в 1700—1706 роках. В XVIII столітті популярними були І. Бахофен (духовні кантати, п'єси для органу), органіст Ф. Мейер фон Шауензе (опер-буфа, зингшпілі, поставлені в Люцерні), педагог Й. Г. Еглі (п'єси для фортепіано). В 1788 році в Цюриху вперше були поставлені опери; з 1820 року в Цюриху ставились сценічні твори швейцарських композиторів, в тому числі Г. Гьоца, а з 1834 роки їх почали ставити в Муніципальному театрі в Базелі. В той час в Цюриху опери ставились постійно.
Наприкінці XVIII століття в країні виник хоровий рух під впливом ідей Жана-Жака Руссо та Йогана Песталоці. У всій країні популяризувалась народна музика, до хорового співу залучаються широкі версти населення, створювалися обробки народні мелодії, створювалися музичні школи та любительскі чоловічі хори (найбільші з них нараховували близько 600 людей). Під впливом педагогічних ідей Песталоцці розвивалась музична педагогіка. Відомий педагог та композитор Г. Г. Негелі видав свої праці, зокрема і «Навчання співу на основі принципів Песталоцці», «Лекції про музику, які розраховані на дилетантів», «Музичні таблиці для навчання співу в школах». Також він заснував своє видавництво та співочий інститут в Цюриху (в подальшому існував під назвою чоловічого хору Цюриху). В числі видатних музичних діячів початку XIX століття піаніст та композитор Ф. К. Шнідер фон Вартензе (опера, симфонія, ораторії, написав книгу «Система ритміки»), композитор Ф. Т. Фреліх (хорові твори, близько 150 пісень), піаніст та композитор В. Баумгартнер (друг Ріхарда Вагнера, музичний директор Цюрихського інституту). Відомі музичні знавці: Матіс Люсі, який написав теорію ритму та вчення про акцентуацію, та А. Дешевран — дослідник григоріанського співу.
Деякі швейцарські музиканти навчались та були особисто знайомі із найвидатнішими композиторами тогочасної Європи. Наприклад, піаніст Ш. С. Бові-Лісберг був учнем Шопена, а Г. Вебер був учнем Карла Таузіга. Цей фактор своєю чергою сприяв розвитку швейцарської музики.
В XIX столітті музичне життя у всіх містах Швейцарії розвивалось рівномірно, тому ні одне з міст не висувалося як музичний центр країни. По всій країні, включаючи невеликі міста, виникали музичні колективи: професіональні та аматорські хори, симфонічні оркестри. В 1835 році меценатом Франсуа Бартолоні в Женеві була заснована Женевська консерваторія, найстарша з консерваторій Швейцарії.
Найбільшим симфонічним оркестром був Цюрихський (заснований в 1862 році). Музична культура в німецьких кантонах була тісно пов'язана із німецькою культурою; в Німеччині отримували освіту багато швейцарських музикантів (наприклад І. Рафф); в розвиток швейцарської музики вносили свій вклад деякі німецькі композитори: Ф. Абт (в 1841—1852 керував оркестром в Цюриху), Т. Кірхнер (поселився в Швейцарії з 1843 року), Г. Гьоц та інші.
Велику роль у розвитку музики Швейцарії зіграв Ріхард Вагнер, який в 1849—58 роках он проживав у Швейцарії. В 1850—53 роках він диригував на спектаклях та на симфонічних концертах, які ставилися в Цюрихському театрі, сам поставив спектакль «Летючий голландець» в Цюриху (1852), Лозанні, Женеві. Твори Вагнера складали основну частину репертуару Цюрихського театру в XIX столітті.
Найвизначнішими швейцарськими композиторами кінця XIX — початку XX століть були: Фрідріх Хегар, Ганс Губер, Отто Барблан (патріотичні пісні, був учнем Антона Брукнера), Ф. Клозе (музична «Ільзебіль», ораторія «Солнячний дух»), І. Лаубер. Фрідрих Хегар заснував змішаний хор (1864), музичну школу (1876), яка стала в 1907 році консерваторією (академія); керував нею до 1914 року. Хубер був директором Базельської музичної академії, написав безліч творів для фортепіано в дусі Ференца Ліста.
В 1861 році був заснований перший музичний журнал в країні «Schweizerisches Sängerblatt», який видавався в Берні до 1878 року. В 1879 році був створений другий музичний журнал країни-«Schweizerische Musikzeitung und Sängerblatt».
В 1868 році диригент та скрипаль Ф. Хегар заснував Оркестр Тонгале, а в 1877 році був заснований Бернський симфонічний оркестр.
XX століття
Класична музика
На початку XX століття в країні виділились прихильники німецької, французької та італійської музичних культур. Музична суспільство країни розпалось на три табори.
Серед тих хто творив спираючись на німецьку музичну традицію були Отамар Шєк (опери, інструментальні та хорові твори, писав під впливом композиторів Шумана та Вкльфа), Герман Зутер (ораторії, симфонії), Ф. Андре, В. Курвуазьє, Г. Песталоцці, Ф. Врун, К. Бек (6 симфоній, 2 кантати, концерти), Г. Хіллер, В. Фогель, А. Метінгер, Т. Кельтерборн, В. Буркхард, Т. Зутер, Ж. Вільдбергер.
Традицій французької музики дотримувалися педагог та композитор Еміль Жак-Далькроз, засновник системи музично-ритмічного виховання, яке отримало популярність в 1920—их в Європі та США; заснував в Женеві інститут, в якому викладав із 1915 року. Інші композитори «французької» Швейцарії: Г. Доре (опери, пісні, хори), який також був виразником романської культури в музиці, Анрі Ганьєбен (директор Женевської консерваторії в 1925—57 роках), Ф. Мартен (в його творчості проявилось змішання традицій Р. Вагнера, Р. Штрауса), Ж. Ф. Цбінден, А. Ф. Марескотті, Т. Ваутас.
Представниками романських та італійських музичних традицій в швейцарській музиці були: Р. д'Алессандро, О. Нуссіо (учень О. Респігі), К. Ф. Семіни, Г. Жіюфре, Г. Зутермейстер (опера «Чорний паук», пісні, пов'язані із традиціями Верді, Пучіні, Р. Штрауса).
З 1910-х років рівень швейцарської музики значно виріс завдяки перебуванню в нейтральній Швейцарії відомих композиторів під час світових війн. В їх числі — І. Ф. Стравинський (1914—18), який написав у Швейцарії «Весільну» та «Історію солдата», які виконувалися тут під керівництвом Ернеста Ансерме, на його честь названо концертний зал в Монтрі;Ф. Бузоні (1915—20); Е. Леві (1916—1920; Філіп Ярнах (1918—21); С. В. Рахманінов (1932—39); Герман Шерхен (1933—66, з перервами); Ріхард Штраус (кінець 1940-х), П. Гіндеміт (1953—63), Е Петрі (1957—62), Б. Мартіну (кінець 1950-х). Під час війни та після неї жили в Швейцарії та емігрували, зокрема зарубіжні виконавці ― Геза Анда, Тамаш Вашарі та інші.