Кводлібет (пор.-лат. quodlibet, від  — «що завгодно») — старовинна техніка музичної композиції, а також п'єса, переважно жартівливого характеру. Суть кводлібета в послідовному комбінуванні або одночасному поєднанні відомих мелодій із текстами або без них. Кводлібети переважно багатоголосі (одноголосі кводлібети рідкісні).

Історія та особливості У трактаті «Музичні пропорції» (бл. 1475 року; кн. III, гл. 4) Тінкторіс описує (з нотним прикладом) двоголосний кводлібет (без використання цього слова), у верхньому голосі якого звучить популярна італійська пісня XV століття Дж. Данстейбла, а в тенорі звучить початок шлягеру , що змінюється двома іншими, менш відомими, шлягерами, усе французькою мовою. Прикладом кводлібета епохи Ренесансу є вільянсико Пеньялосі «Por las sierras de Madrid» (бл. 1500 року), де одночасно звучать, накладаючись один на одну, чотири іспанські мелодії. У Німеччині кводлібети називалися словом «Durcheinandermischmäsch». У ренесансній Іспанії різновидом кводлібета вважається енсаладаGómez M. Ensalada // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. London; New York, 2001. (, букв. «салат»), а ренесансній Франції — фрикасе ( букв. «мішанина»).

Термін «кводлібет», що нині широко використовується, уперше в історії вживається в пісеннику під редакцією В. Шмельцля «Хороший, незвичайний та майстерний німецький спів» , що опублікований в 1544 році. У збірник входить 25 творів різних композиторів (як анонімні так і підписані), з них 12 носять назву кводлібет, наприклад, пісня «Так пили вони…» ().

Найзнаменитіший кводлібет епохи бароко є «Весільний кводлібет» (або просто «Кводлібет»; BWV 524) Й. С. Баха. Цей твір не є кводлібетом у звичному розумінні, хоча і являє собою 10-хвилинну низку нісенітниці, жартів, каламбурів, пародій на різні пісні та відсилань до інших творів мистецтва. Музична тканина кводлібета імітує фугу і чакону, а одним з прийомів побудови фактури використовується контрапункт.

До жанру кводлібета звертався і В. А. Моцарт, який написав інструментальну п'єсу під назвою («Музична нісенітниця», KV 32) у 10-річному віці. Четверта частина циклу (Пасторела) з її характерним волиночним, гудящим звучанням, ймовірно, заснована на швабській народної пісні. Частини 10 і 15 імітуються органним твором Еберліна. У частині 11 використовується вступ однієї зі симфоній Л. Моцарта.

У XX столітті кводлібет використовувався не тільки в гумористичному жанрі. Наприклад, «Друга симфонія» Ч. Айвза, «Антиформалістичний райке» Д. Д. Шостаковича.

Інші значення терміна Кводлібетом також називали довгі переліки предметів та їх властивостей. Такі переліки вважалися комічними як, наприклад, Lied О.Ласо Hört zu ein neus Gedicht von Nasen zugericht (ін. назва Das große Nasenlied), що представляє собою каталог різних форм і властивостей людського носа, кводлібети-«каталоги» М. Грейтера та ін. композиторів про носи, про столові ложки, про мишей і кішок, про яйця і мішки і т. ін. з пісняра Шмельцля (1544).

Примітки

Література Maniates M. R. Combinative Techniques in Franco-Flemish Polyphony: Mannerism in Music from 1450 to 1530. Diss., Columbia U., 1965. Rogge W. Das Quodlibet in Deutschland bis Melchior Franck. Wolfenbüttel, 1965. Maniates M. R. Quodlibet revisum // Acta Musicologica 38 (1966), 169-78 Bandur M. Quodlibet // Handwörterbuch der musikalischen Terminologie, hrsg. von H. H. Eggebrecht. Wiesbaden; Stuttgart, 1991 Maniates M. R., Freedman R. Quodlibet // The New Grove Dictionary of Music and Musicians. London; New York, 2001.

Посилання

Пісенник В. Шмельцля (цифрове факсиміле першого видання)