Володимир Максимович Тучкевич (1904—1997) — радянський фізик, академік АН СРСР і РАН, Герой Соціалістичної Праці, лауреат Ленінської премії та Сталінської премії першого ступеня.

Біографія Володимир Тучкевич народився 16 (29) грудня 1904 року в селі Янівці (Яноуци) (нині — село Іванівці, Дністровського району, Чернівецька область). Навчався в реальному училищі, потім у школі в місті Уфі.

У листопаді 1919 року, не закінчивши школу, вступив добровольцем до лав РСЧА. Був начальником військово-санітарного поїзда, навчався у Військово-піхотній школі і одночасно на підготовчих курсах для вступу до вузу. У 1924 році Володимир Тучкевич був демобілізований.

У тому ж році вступив на фізико-математичний факультет КДУ імені Т. Г. Шевченка. Будучи студентом, з 1927 року працював в Рентгенівському інституті. Після закінчення університету в 1928 році Володимир Тучкевич навчався в аспірантурі. Одночасно працював в Метеорологічному інституті, організував і очолив фізичну лабораторію у Харківському рентгенологічному інституті. У 1931— 1935 роках працював викладачем у Харківському електротехнічному інституті.

З 1935 року Володимир Тучкевич жив у Ленінграді, де працював у Ленінградському фізико-технічному інституті АН СРСР (ЛФТІ). Був науковим співробітником, старшим науковим співробітником, вченим секретарем і завідувачем лабораторією. У цьому ж році продовжив викладацьку діяльність у Леніградському політехнічному інституті імені М. В. Калініна: спочатку був доцентом кафедри фізики, потім професором кафедри експериментальної фізики. У 1939 році Володимир Тучкевич захистив кандидатську дисертацію. Основні наукові інтереси Володимира Тучкевича були пов'язані з фізикою напівпровідників і створенням напівпровідникових приладів.

У роки війни він працював у групі Анатолія Александрова щодо захисту кораблів від магнітних мін на Балтійському та Північному морях. Також Володимир Тучкевич співпрацював з Ігорем Курчатовим, Борисом Годзевичем та з іншими відомими радянськими вченими.

У перші роки після закінчення війни керував дослідженнями, пов'язаними з розподілом ізотопів важких елементів. З 1949 року в ЛФТІ очолював сектор, де займався розробкою методів отримання чистих монокристалів германію та кремнію, що призвели до розробки в 1952 році перших германієвих площинних діодів і транзисторів.

У 1951 році Володимир Тучкевич висунув ідею створення напівпровідникових приладів на великі струми і напруги, керував розробкою потужних германієвих і кремнієвих діодів. В лабораторії Тучкевича молодшим науковим співробітником працював майбутній лауреат Нобелівської премії з фізики — Жорес Алфьоров. У 1952 році Володимир Тучкевич вступив до лав КПРС. А у 1956 році захистив докторську дисертацію.

У 1968 році Тукчевича обрали членом-кореспондентом, а в 1970 році він став дійсним членом АН СРСР. У 1967 — 1986 роках був директором Фізико-технічного інституту імені А. Ф. ЙоффеАН СРСР.

Володимир Тучкевич був одним з академіків Академії Наук СРСР, які підписали в 1973 році лист вчених у газету «Правда» із засудженням «поведінки академіка Андрія Сахарова». У листі Сахаров звинувачувався в тому, що він «виступив з низкою заяв, що ганьблять державний устрій, зовнішню і внутрішню політику Радянського Союзу», а його правозахисну діяльність академіки оцінювали як таку, що «ганьбить честь і гідність радянського вченого»Материалы о Сахарове из «Хроники текущих событий» № 30, 31.12.1973.Письмо членов Академии наук СССР // «Правда», 29.08.1973..

Керував комплексною програмою по широкому використанню силової напівпровідникової перетворювальної техніки в народному господарстві країни. Брав участь у розробках, пов'язаних з можливістю контролю і керування конверторами з кисневим дуттям, що використовуються у виробництві чорних і кольорових металів. У 1983 році сформував у Ленінградському політехнічному інституті імені М. І. Калініна кафедру «Фізика напівпровідникових приладів» і очолив її на громадських засадах.

З 1987 року Володимир Тучкевич завідувач групою Фізико-технічного інституту ім. А. Ф. Йоффе, став радником Президії РАН. Також він радником при дирекції інституту, завідувачем кафедри Санкт-Петербурзького державного технічного університету.

Наукові роботи Володимира Тучкевича відносяться в основному до фізики і техніки напівпровідників. Його дослідження привели до розробки принципів отримання германієвих площинних діодів та тріодів, фотоелементів і фотодіодів. В лабораторії Тучкевича у Фізико-технічному інституті були розроблені перші в нашій країні германієві і кремнієві діоди та тріоди. Спільно з Бенціоном Вулом та Сергієм Калашніковим аін заклав основи радянської напівпровідникової промисловості, створив новий напрямок — силову напівпровідникову техніку, розробивши силові напівпровідникові. Володимир Тучкевич — автор понад 150 наукових робіт та 18 авторських винаходів.

Неодноразово обирався членом Ленінградського обкому КПРС (1970—1976 роки), членом Ленінградського міськкому КПРС (1968—1970 і 1976—1980 роки).

Жив у місті Санкт-Петербурзі. Помер Володимир Тучкевич 24 липня 1997 року.

Адреси в Ленінграді

1951—1961 — Полозова вулиця, 17; 1961—1970 — вулиця Леніна, 25.

Пам'ять

На будівлі Фізико-технічного інституту (Політехнічна вулиця, 26) в Ленінграді у 2003 році була встановлена меморіальна дошка (художник Е. Х. Насібулін) з текстом: «У цьому будинку з 1936 по 1997 рік працював видатний радянський вчений Володимир Максимович Тучкевич».

Нагороди та почесні звання

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 грудня 1984 року за великі заслуги в розвитку радянської науки і техніки, підготовки наукових кадрів та у зв'язку з 80-річчям з дня народження Тучкевичу Володимиру Максимовичу присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. три ордена Леніна орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора заслужений діяч науки і техніки РРФСР Ленінська премія (1966 рік) — за дослідження складних структур з p—n переходами, розроблення технології виготовлення і впровадження в серійне виробництво силових кремнієвих вентилів Сталінська премія першого ступеня (1942) — за видатні винаходи і корінні удосконалення методів виробничої роботи

Наукові праці Деякі роботи, серед них і спільні:В. М. Тучкевич в журнале «Успехи физических наук»

В. М. Тучкевич. Физика: проблемы, история, люди: сборник научных трудов. — М.: Наука, 1986. — 247 с. В. М. Тучкевич, И. В. Грехов. Новые принципы коммутации больших мощностей полупроводниковыми приборами. — Л.: Наука, 1988. В. М. Тучкевич. Воспоминания о Я. В. Френкеле. — М.: Наука, 1976. — 277 с. А. А. Логунов, А. П. Александров, Ф. В. Бункин, Б. М. Вул, В. Л. Гинзбург, В. М. Тучкевич, Д. В. Скобельцын, Е. П. Велихов, Н. Г. Басов, П. Л. Капица, Р. З. Сагдеев, Р. В. Хохлов. Александр Михайлович Прохоров (К шестидесятилетию со дня рождения). // УФН. — 1976. — Т. 119, № 7. Чтения памяти А. Ф. Иоффе: Сб. науч. тр. / Отв. ред. В. М. Тучкевич — Л.: Наука: Ленингр. отд-ние , 1988 — 76 с. Е. Б. Александров, Ж. И. Алферов, Н. Г. Басов, Ф. В. Бункин, Ю. Н. Денисюк, Я. А. Имас, М. М. Мирошников, Г. Т. Петровский, A. М. Прохоров, В. М. Тучкевич. Алексей Михайлович Бонч-Бруевич (к семидесятилетию со дня рождения). // УФН. — 1986. — Т. 150, № 12. Е. Б. Александров, Ж. И. Алферов, Н. Г. Басов, Ф. В. Бункин, О. Н. Крохин, Б. А. Мамырин, М. М. Мирошников, В. В. Осико, П. П. Пашинин, Г. Т. Петровский, A. М. Прохоров, В. М. Тучкевич. Алексей Михайлович Бонч-Бруевич (к 80-летию со дня рождения). // УФН. — 1996. — Т. 166, № 6. А. М. Бонч-Бруевич, Н. И. Калитеевский, А. А. Каплянский, В. П. Линник, М. М. Мирошников, Б. С. Непорент, А. И. Рыскин, В. М. Тучкевич, С. Э. Фриш, Е. Н. Царевский. «Пётр Петрович Феофилов (К шестидесятилетию со дня рождения)» // Успехи физических наук, Т. 115, № 4 (1975).

Примітки

Література

Смелов В. А. Политехники: Герои Сов. Союза, Герои Соц. Труда. — ЛПИ, 1989 Владимир Максимович Тучкевич. (К 70-летию со дня рождения) // «Успехи физических наук», 1975, т. 115, в. 1. Тучкевич Володимир Максимович // Велика радянська енциклопедія : [у 30 т.] / гол. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М : Радянська енциклопедія, 1969—1978. Храмів Ю. А. Тучкевич Володимир Максимович // Фізики: Біографічний довідник / Під ред. А. В. Ахіезера. — Изд. 2-е, випр. і додат. — М: Наука, 1983. — С. 266. — 400 с. — 200 000 примірників

Посилання

(рос.) Моя партія — Російська академія наук // «Наукова Росія»