Пізній (або верхній) палеоліт (або давньокам'яна доба) України — останній період давньокам'яної доби людини розумної у прильодовиковій смузі Європи на теренах України, що розпочалася близько 40 тисяч років тому з приходом до Європи з Близького Сходу людини сучасного типу і завершилася разом із закінченням льодовикової доби 10 тисяч років тому. Україна, як одна з найбільших країн Європи є надзвичайно багата на різноманітні пам'ятки пізньої давньокам'яної доби.
Поява людини сучасного типу, збіглася з суспільною перебудовою, що супроводжувалася докорінними змінами у матеріальній та духовній культурі населення України. У техніці обробки кременю поширився призматичний нуклеус для масового виготовлення пластин, що стали головним типом заготовки для різноманітних знарядь. Почали широко використовувати кістку та ріг. Основою економіки мисливців за пізньої давньокам'яної доби було групове полювання на великих стадних травоїдних тварин: мамута, бізона, північного оленя, коня тощо.
Головними суспільним строєм є ранньородова екзогамна община, коли шлюби укладалися з сусідніх общин, що спричинило виникнення найдавніших етнічних спільнот: племен, спільної культури й говірок. Виникають ранні форми мистецтва та релігійні уявлення. Так формуються культурні єдності, котрі наприкінці пізньої-давньокам'яної доби набувають обрисів справжніх археологічних культур.
Дослідження Дослідження пізньої давньокам'яної доби розпочалися з відкриття у 1873 році на Полтавщині першої в Російській імперії палеолітичної Гінцівської стоянки. Тепер в Україні виявлено тисячі, а розкопано сотні пізньо-давньокам'яних стоянок. Основу досліджень заклали перші покоління українських палеолітознавців: Вікентій Хвойка, Петро Єфименко, Михайло Рудинський, Іван Підоплічко, Іван Шовкопляс, О. П. Черниш, Валентин Даниленко, Ю. Г. Колосов, Володимир Станко, Михайло Гладких, С. В. Смирнов та інші.
Протягом останніх двох десятиліть здобутки попередників були суттєво розвинуті. Були вироблені сучасні періодизаційні схеми давньокам'яної доби окремих частин країни. Зокрема і стратиграфічна схема пізньочетвертинних відкладів України Наталії Герасименко, Жанни Матвіїшиної та Павла Гожика, в основі якої лежить схема Максима Веклича.
За радіокарбоновим датуванням Пізня давньокам'яна доба України поділяється на чотири фази культурно-історичного розвитку:
ранню — 40—27 тисяч років тому, середню 27—19 тисяч років тому, пізню — 19—14 тисяч років тому, фінальну (кінцеву) — 14—10 тисяч років тому.
Рання Пора (40—27 тисяч років тому) Розпочалася з приходом людини розумної до Європи близько 40 тисяч років тому й закінчилася з вимиранням неандертальців близько 28 тисяч років тому. Відома під назвою перехідного періоду від середнього до пізнього палеоліту, або початкового пізнього палеоліту.
Культурні рештки зазвичай пов'язані з верхніми горизонтами витачівських ґрунтів палеогеографічної схеми Наталії Герасименко. Поховані витачівські буро-коричневі ґрунти (Vtb1, Vtb2, Vtc) формувалися 55—27 тисяч років тому в досить теплих і вологих кліматичних умовах середньо-валдайського між-стадіалу.
За різними європейськими схемами відповідниками верхньої товщі витачівського похованого ґрунту є геологічні горизонти до-финівський (за М. Ф. Векличем), брянський, дунаївський, паудорф, денекамп, хенгело й арсі. Похований ґрунт зазвичай побитий морозобійними тріщинами з покривного горизонту лесу, що спричинило розсіювання артефактів по вертикалі. Такий «звішений» стан культурного шару зафіксований на багатьох стоянках початку пізньо-давньокам'яної доби:
в Україні Вись, Стінка, Ворона-ІІІ, у Росії Бирюча Балка й Сунгир.
Значний прогрес досліджень набув у вивченні:
селетоїдних пам'яток Буран-Кая-ІІІС у Криму, Міра в Надпоріжжі та Вись під Новомиргородом, численних пізньомустьєрських стоянок Гірського Криму (Заскельна VI, Пролом І і ІІ, Кабазі ІІ, Буран-Кая ІІІВ та інші), оріньякських горизонтів стоянки Сюрень І у Криму, дуже ранньої стоянки Сокирниця у Закарпатті.
У межах ранньої пори пізньої давньокам'яної доби України археологічні джерела виділено три типи культурних традицій (останнім часом називаються технокомплексами):
органічне продовження середньопалеолітичних (неандертальських) технологій; представлена стоянками технокомплексів мікок і левалуа-мустьє; пізньопалеолітичні новації, що пов'язують зі щойно прибулими до Європи кроманьйонцями, представлена оріньяком та дуже ранніми комплексами типу Сокирниця-І; демонструє синтез середньо- й пізньопалеолітичних технологій виразні, але дуже різні колекції селетського технокомплексу.
Левалуа-Мустьєрський технокомплекс Технокомплекс середньо-давньокам'яної доби, який характеризується знаряддями на видовжених пластинчастих сколах і відсутність двобічно оброблених виробів. У колекціях українських стоянок поєднуються середньо-давньокам'яні форми (ядрища-диски, зокрема левалуазькі, численні скребла, гостроконечники) з новими пізньо-давньокам'яними з технікою зняття видовжених пластинчастих сколів зі сплощених протопризматичних нуклеусів.
Радіокарбонові дати левалуа-мустьєрських та мікокських шарів кримських стоянок Заскельна V 1, VI 2, Пролом І 1, ІІ 2, Кабазі ІІ, Буран-Кая ІІІ В1, Альошин Грот, Шайтан-Коба IV свідчать про їхній відносно молодий вік у межах 28—30 й навіть у 25-18 тисяч років тому. Якщо дані не є хибними то неандертальці протрималися в Криму найдовше у Європі.
Мустьєрська культура Давні мустьєрські пам'ятки відомі:
у Наддністрянщині то Попрутті: нижні шари Молодове I і Молодове V, Рипичені Ізвор, Пронятин, Єзупіль (шар 3) та інші, у Південно-Західному Криму під назвою кабазійська культура (Кабазі ІІ, шар 2, Старосілля, Шайтан-Коба І і IV, Чокурча І, Холодна Балка); вважається, що вони полишили вихідцями з Балкан, що тут до кінця ранньої пори пізньо-давньокам'яної доби.
Мікокський технокомплекс Мікокський технокомплекс названий за стоянкою Мікок у Франції середньо-давньокам'яної доби характеризується численними двобічно обробленими знаряддями — ножами з обушком, гостроконечниками (рубильцями), скреблами, що часто виготовляли з масивних відщепів підтрикутної форми, знятих з дископодібних нуклеусів.
Найпізніші мікокські стоянки України відносяться до аккайської, старосільської та кіїк-кобинської культури Криму, з пам'ятками: Заскельна VI, шар 3, Пролом І і ІІ, Буран-Кая ІІІВ.
Оріньяцька культура Оріньяцька культура від однойменної печери у Піренеях характерний мікровключеннями типу кремс-дюфур у вигляді лусочок з дрібною ретушшю по краю, нуклеподібні високі скребачки (карене, рабо, з носиком), багатофасеткові різці, великі пластини з виїмками, а також кістяні наконечники младечського типу та з розщепленою основою.
Протооріньяк з'явився на півдні Європи 40 тисяч років тому, й був поширений у Європі приблизно від 37 до 28 тисяч років тому.
В Україні відома лише одна достеменно оріньякська пам'ятка — Сюрень І у Кримських горах, датована близько 29 тисячою років тому. Можливо, оріньякськими є стоянки Ворона ІІІ (гирло річки Ворона у села Воронівка) у Надпоріжжі та Зелений Хутір на Одещині. Людський зуб з Сюрені І, ймовірно, повя'зує антропологічно носіїв епіоріньякських стоянок середньо-давньокам'яної доби в Надчорномор'ї та Надозів'ї.
Селетська культура Названа від печери Селета в Угорщині, характерна двобічно обробленими вістрями а також відсколовою технологією, архаїчними сплощеними нуклеусами паралельного зняття, грубими кінцевими скребачками, часом трикутної форми, з ретушованими краями, оріньякоїдними нуклеподібними високими скребачками, окремими скреблами та гостроконечниками мустьєрського типу, зубчастими формами. В Центральній Європі пам'ятки з двобічно обтесаними вістрями селетського типу датують у межах 40—30 тисяч років тому. Знахідки зубів неандертальців на селетських стоянках (Дзерави Скали) свідчить про походження селетського населення саме від них, що були носіями мікоку у Центральній Європі.
В Україні селет датується 32-27 тисячами років тому за найдавнішою стоянкою Буран-Кая-ІІІС та наймолодшою стоянкою Міра.
Стоянки селетського кола:
в Україні належать Стінка, Буран-Кая ІІІС (Крим; 32 тисячі років тому; унікальні дрібні біфаси у формі трапецій; шар ІІІС перекриває горизонт В з виразними виробами мікоку, властивим неандертальцям), Міра (Запоріжжя; 27-28 тисячі років тому; мікрорубильця стоянки мають паралелі у городцовській культурі Середнього Подоння), Вись (Кіровоградська область; трикутні вістря тотожні стрілецької культури Подоння, але численні оріньякоїдні нуклеподібні високі скребачки мають прямі паралелі в Молдовському селеті), Королево ІІ (Закарпаття; листоподібні вістря зближують її з печерою Селета) та Іллінка, в Молдові — Бринзени, Корпач, Бубулешти і Буздужани; в Росії: Бирюча Балка на Нижньому Подонні, Стрілецька, Костенки І, шар 2 і 3, Костенки 11 і 12 й інші на Середньому Подонні, Сунгир на Верхньому Надволжі.
У Східній Європі селетські стоянки датуються 36—27 тисячами років тому, які, ймовірно, передували оріньякським та певний час співіснували з ними. Більшість дослідників виводить східноєвропейський селет від кримського мікоку, на який, ймовірно, вплинули носії пізньо-давньокам'яної технології обробки кременю.
Пам'ятки типу Сокирниця І Пам'ятки Сокирниця І на Закарпатті — найдавніший (38-39 тияч років тому) з відомих проявів пізньо-давньокам'яної технології України, Характерна справжня пластинчаста техніка обробки кременю, призматичні нуклеуси, кінцеві на пластинах скребачки, численні різці, відсутність будь-яких оріньяцьких елементів. Ймовірно, пам'ятки Сокирниці-І були альтернативним оріньякському шляхом становлення техніки пізньо-давньокам'яної доби у Східній Європі, що у Подонні фіксують за матеріалами дуже ранніх пізньо-давньокам'яких стоянок спіцинської культури Костенки-14, IV й Костенки-17, II. Саме тому російські археологи відносять Сокирницю І до спіцинської культури, що датується приблизно 40— 35 тисячами років тому.
Богунісьєн Богунісьєн є центральноєвропейським технокомплексом найменованим від стоянки Брно-Богуніце в Моравії, що поєднує середньопалеолітичні технології з пізньопалеолітичними виробами, що датується в межах 43—34 тисяч років тому. Богунісьєну характерна верхньо-палеолітична техніка призматичного ядрища, серії кінцевих скребачок й різців на пластинчастих заготовках, двобічні вістря селетського типу, властиві мустьє левалуазькі нуклеуси для вістер й скребла. Подібні матеріали в Україні виявлені на 3-му шарі стоянки Куличівка на Волині, за винятком селетських вістрів.
Середня Пора (27—19 тисяч років тому) Середня пора пізньої давньокам'яної доби України збіглася з різким похолоданням, з максимальним падіння температур у прильодовиковій Європі у 20—19 тисяч років тому. Культурні шари пам'яток зазвичай залягають у лесах бузького горизонту, що формувалися в умовах холодних й сухих перигляціальних тундростепів. Різке похолодання 27 тисяч років тому зумовило морозобійні тріщини витачівських ґрунтів з культурними залишками ранньої пори пізньої-давньокам'яної доби, що підстилають бузькі леси.
Протягом усієї середньої пори в Україні панувала граветська культура й нарешті — пушкарівська та епіоріньяцька культура.
Граветська культура Граветська культура названа від стоянки Гравет у Франції, що існувала на початку та в середині пізньої давньокам'яної доби у 30— 20 тисячах років тому Визначена за довгими вістрями на пластинах з прямим притупленим краєм. Характерні призматичні нуклеуси для великих пластин, довгі кінцеві скребачки, різноманітні різці на пластинах, прикметна скульптура та різьблення на кістці (зображення голих жінок з перебільшеними формами й тварин мамонтового комплексу). Граветська людність полювала мамута, коней, північного оленя.
Граветські пам'ятки поширені у Наддністрянщині, Надпрутті, Надбужжі (Троянове 4 та Озерове під Новомиргородом). Відсутні на Лівобережжі України (за винятком Ями у Наддінців'ї).
Періодизація граветської культури України заснована за граветськими шарами стоянки Молодове V.