Добровели́чківський райо́н — колишня адміністративно-територіальна одиниця у складі Кіровоградської області України. Площа — 1 297 км². Адміністративний центр — смт Добровеличківка. Населення становить 33 022 осіб (на 1 січня 2019 року).
Географія
Район розташований на південно-західних відрогах Придніпровської височини. Територію перетинають три ліві притоки річки Синюхи — Кагарлик, Сухий Ташлик і Чорний Ташлик, а також штучні водоймища загальною площею 805 гектарів. Північна частина району знаходиться у лісостеповій зоні, південна — у степовій.
Ліси та лісові насадження займають 4,5 відсотка площі району, зустрічаються лісові масиви: Тишківський, Новолутківський, Круглий тощо. Основні породи дерев: дуб, граб, липа, ясен.
Середньорічна кількість опадів становить 463 міліметри.
Середньорічна температура повітря — 8,7 градусів Цельсія.
Переважаючі вітри — північно-східного, східного і північно-західного напрямів.
Природно-заповідний фонд Заповідні урочища Балка Куца, Червоні скелі. Гідрологічні пам'ятки природи Болото Левади, Запорізькі джерела. Комплексна пам'ятка природи Козацька скеля.
Історія
Давня історія
Територія Добровеличківського району здавна була освоєна людьми, про що свідчать чисельні археологічні знахідки, найдавніші з яких датуються добою неоліту (VI–IV тис. до н. е.). Зокрема науковцями були досліджені поселення трипільської культури (IV — сер. III тис. до н. е.), пам'ятки доби бронзи (II тис. до н. е.), кімерійського (IX–VIII ст. до н. е.), скіфського (VII–III ст. до н. е.) та сарматського (III ст. до н. е. — III ст. н. е.) часів.
У цих степах жили колись трипільці. Біля села Федорівки в урочищі «Макітра» та села Михайлівки в урочищі «Балка Куца» виявлено залишки великого поселення трипільської культури IV–III тисячоліття до н. е. ще в 1970-ті роки науковцями проводились археологічні розкопки, численні знахідки яких підтверджують, що вони мали тут тривалий і надійний осідок. Про побут цього першого хліборобського племені розповідають і експонати місцевого краєзнавчого музею, який існує у селищі вже 17 років.
Територія району, зокрема, її північно-західна частина входила до складу земель, на яких за доби бронзи (кінець ІІІ початок І тисячоліття до н. е.) почало формуватися основне ядро протослов'янських племен. Поблизу сіл Показове і Федорівка досліджено близько 10 курганів-могильників. Мешканцями тут, як вважають дослідники, були прапредки східних слов'ян.
Серед безлічі експонатів вирізняються кам'яні ступа, зернотертка і пестик, знайдені в урочищі Макітра. Науковці вважають, що там була ціла трипільська майстерня з виготовлення таких комплектів. Цим речам приблизно п'ять тисяч років. Завершує цю частину експозиції інша кам'яна ступа кінця XIX — початку XX століття. Не можна сказати, що музей має абсолютні копії, але основні принципи їхньої будови дуже схожі, що є певним підтвердженням сталого, закоріненого, осілого життя мешканців багатого на чорноземи краю, які з давніх-давен займалися хліборобством.
Знаходили на території району і залишки Черняхівської культури, колекції римських монет — речі, що свідчать про тісні зв'язки краю з Давньою Грецією і Римською імперією. Тут перетиналися давні шляхи — Чумацький і Чорний, вздовж яких рясніли скіфські могили, що й досі зберігають у собі чимало таємниць, адже в археологічному плані район досліджений всього на два відсотки.
Неподалік від села Липняжка в селі Глодоси Новоукраїнського району знайдено скарб із багатьох ювелірних прикрас, а в селі Трояни нашого Добровеличківського району знайдено велику кількість Римських монетhttp://www.kw.ukrtel.net/dobrov/turist.htm.
Різні народи жили або кочували на землях Добровеличківщини, витісняючи або асимілюючи попередників. Побували тут кімерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, обри (авари), хозари, угри, печеніги, русичі, половці, монголо-татари, литвини, кримчаки.
В часи від 4 ст н.д. в цих краях мешкали (згідно з літописними даними) анти та їх нащадки уличі, яких витіснили або асимілювали печеніги. Пізніше печенігів витіснили половці, а тих — монголо-татари.
У 1362 році між сучасними селами Добрянкою і Тишківкою в урочищі Татарка під орудою князя Ольгерда відбулася перша велика переможна битва з трьома татарськими ханами. З боку русько-литовських сил у ній брали участь загони місцевого боярства з Київщини та Чернігово-Сіверщини, воїни князя Любарта з Волині та князів Коріатовичів з Поділля, тобто, у переважній більшості наші земляки, українці. Саме вони за 18 років до Куликовської битви здолали татар. Перемога Литовсько-руського війська змусила татар відступити до Криму. Але славну битву на Синіх водах російська і радянська історіографії, щоб не порушувати систему імперських світоглядних цінностей, воліли замовчувати, наголошуючи на вирішальному значенні Куликовської битви. Отож, вона ще чекає своїх дослідників (розкопки в Татарці проводили студентські експедиції під керівництвом кандидата історичних наук Нінелі Бокій) і популяризаторів.
У складі Запорозької Січі
У XVI столітті у степах так званого Дикому Полі почали з'являтися козаки — український військовий і селянський люд, який переходив на незаймані землі, щоб позбутися зростаючого гніту своїх феодалів. Поступово ця територія відійшла до Запорізької Січі. Наприкінці XVI — початку XVII століть кордони козацьких земель досягай берегів Чорного Ташлика і Синюхи.
1596 року в селі Липняжка тут стало табором козацьке військо на чолі з Северином Наливайком.
Із покоління в покоління передається розповідь про те, як територією краю проходили війська Богдана Хмельницького після битви з поляками під Жовтими Водами. Загони козацького полковника І. Д. Сірка, базуючись неподалік сучасних кордонів краю, підтримали народне повстання 1664–1665 років і забезпечили оборону цієї території від нападу об'єднаних польсько-татарських військ, що сприяло швидкому заселенню земель (у тому числі й території району) вихідцями з північних та східних областей сучасної України.
За реєстром Війська Запорозького 1756 року значиться, що на території краю розміщувався курінь Величківський, який складався з 358 вихідців з місцевих поселенців.
Після Андрусівської угоди 9 січня 1667 р. Запорозька Січ стала перебувати під спільним контролем Речі Посполитої та Московського царства.
Турецькі та кримськотатарські війська неодноразово спустошували територію краю. Так, у 1677–1678 роках, під час походів на Чигирин, вогненним смерчем пронеслись вони через річку Сухий Ташлик.
Бахчисарайський мирний договір 13 січня 1681 р., яким закінчилася московсько-турецька війна 1677–1681 рр., закріпив Запорожжя за Московією, що було підтверджено мирним договором з Польщею, підписаним у Москві 6 травня 1686 р. (так званий Вічний мир).
22 жовтня 1705 р. внаслідок довгих переговорів після війни 1686–1699 рр. і проведення у 1705 р. розмежування російських і турецьких володінь, був укладений Межевий трактат, за яким територія Дикого Поля — степовий простір між Синюхою, Південним Бугом і Дніпром, — відійшла до Росії.
14 травня 1709 року, у зв'язку з переходом гетьмана Івана Мазепи та запорожців під час Північної війни на бік шведів, Запорозька Січ була знищена російськими військами, проте незабаром її було відновлено під захистом Османської імперії (оскільки Запорозька Січ визнала васальну залежність від Османської імперії, а внаслідок російсько-турецької війни 1710–1713 рр. Російська імперія погодилась з цим переходом) — Олешківська Січ. У 1734 році Запорізьку Січ розірвала васальні стосунки з Османською імперією і погодилась на васальну залежність від Російської імперії — Нова Січ — наслідком чого стала російсько-турецької війна 1735–1739 рр, яка закінчилась Белградським мирним договором 18 вересня 1739 р. і територія сучасного Добровеличківського району ввійшла до складу Бугогардівської паланки.
У 1752 р. північна окраїна Добровеличківщини була вилучена російською імперською адміністрацією з земель Запорізької Січі до створеної згідно з указом 24 грудня 1751 р. військово-поселенської області Нової Сербії, сенатським указом 18 серпня 1753 р. більша її частина була віддана під Новослобідське козацьке поселення, з якого указом 14 травня 1754 р. було сформовано Новослобідський козацький полк. Сотенними слободами полку були села Красна (Липняжка) і Тишківка.
У 1759 р. Новослобідський полк був приєднаний до Нової Сербії, але у 1761 р. знову відокремився.
У 1764 р. Нова Сербія і Новослобідський полк були скасовані, а їх територія під назвою Єлисаветградської провінції ввійшла до складу створеної указом 22 березня 1764 р. Новоросійської губернії.
У 1769 р. в Єлисаветградській провінції був поселений Молдавський гусарський полк. Села Піщаний Брід (3-тя), Липняжка (9-та) і Тишківка (13-та) були тоді ротними поселеннями полку.
Російська окупація 1775–1917 роки
Після знищення російським царатом у 1775 році Запорізької Січі її землі (в тому числі і землі району) були роздані російським поміщикам. У ті часи поселення називалися від прізвищ господарів: Юр'ївка (поміщик Юрьєв), Дрибушівка (Дрибушівський), Крамарове (Крамар), Завадське (Завадський) і т. д. Село Олександро-Акацатове (звідки родом перший комендант Кремля Яків Стрижак), яке зберегло у своїй назві ім'я колишнього власника, відставного майора чи капітана. Село Любомирка колись належало генерал-лейтенанту, польському князю Ксаверію Любомирському, а «…деревня Липнягово (нинішня Липняжка) принадлежала майорше Дегаскуловой, и часть — майору фон Дитриху».
У 1775 р. провінції Новоросійської губернії були поділені на повіти і територія сучасного Добровеличківського району ввійшла до складу Катерининського (з 1781 р. — Ольвіопольського) повіту.
У кінці 1782 р. провінційний поділ було скасовано, потім за указом 30 березня 1783 р. Новоросійська губернія була реформована у Катеринославське намісництво. Добровеличківська територія знаходилася у складі його Ольвіопольського повіту (указ 22 січня 1784 р.).
За указом 4 вересня 1784 р. адміністративний центр Ольвіопольського повіту було переведено у Новомиргород з перейменуванням повіту на Новомиргородський.
За указом 27 січня 1795 р. Новомиргородський повіт увійшов до складу новоствореного Вознесенського намісництва.
12 грудня 1796 р. намісництво було скасоване і Новомиргородський повіт з перейменуванням на Ольвіопольський (указ 29 серпня 1797 р.) опинився у новоствореній Новоросійській губернії.
У 1796 було засновано Добровеличківку — майбутній адміністративний центр Добровеличківського району. Перша назва селища, Величківка, утворена від прізвища засновників — Величковських, які походили зі старшинського козацького роду. Пізніше селище отримало назву Ревуцьке — за прізвищем наступних власників навколишніх земель братів Петра та Дмитра Ревуцьких.
За указом 8 жовтня 1802 р. про розділ Новоросійської губернії Ольвіопольський повіт став складовою частиною Миколаївської губернії. 15 травня 1803 р. Миколаївська губернія у зв'язку з переведенням адміністративного центру була перейменована на Херсонську.
З указом 16 квітня 1817 р. про перетворення Бугського козацького війська (сформованого з Молдавського гусарського і Новонавербованого козацького полків та значного контингенту болгарських переселенців) у Бугську уланську дивізію розпочалося створення військових поселень. Південна частина території Добровеличківщини відійшла до 12-го кавалерійського округу Південних військових поселень, в якому дислокувався 4-й Бугський уланський полк (з 1830 р. — Ольвіопольський уланський полк) 3-ї Бугської уланської дивізії — в с. Піщаному Броді стояв його 2-й ескадрон. Північна частина території відійшла до 6-го кавалерійського округу, в якому дислокувався 2-й Український уланський полк (з 1830 р. — Новоархангельський уланський полк) 3-ї Української уланської дивізії — в с. Тишківці стояли 3-й і 4-й взводи його 2-го ескадрону, в с. Липняжці — 3-й і 4-й взводи 3-го ескадрону.
На початку XIX століття на території сучасного району було 14 населених пунктів, які увійшли до складу Ольвіопільського повіту (до 1795 року Новомиргородський).