Альґімантас Бучис (; 19 вересня 1939, Каунас, Литва) — поет, прозаїк, перекладач, теоретик літератури, історик і критик литовської літератури, доктор гуманітарних наук.
Біографія Народився 19 вересня 1939 в Каунасі (Литва). Мати-Софія Серж Бучене (лит. Sofija Serbentaitė Bučienė, 1900—1964) походила по материнській лінії від гілки давнього роду Раюнець в маєтку Упте (лит. Upytė). Батько Аніцетас Бучис (лит. Anicetas Bučys, 1904—1998) був родом з малих бояр Жемайті (англ. Samogitia), його батько не займався сільським господарством, ставши будівельником водних млинів і вітряків. Син уже в школі почав писати вірші, друкувався в довоєнній пресі Литви, служив в армії незалежної Литви (1918-1940), наприкінці війни опинився у вигнанні. Довгий час родина не мала новин про нього, і у всіх післявоєнних анкетах на питання про сімейний стан відповідала стандартною фразою про чоловіка і батька: «Зник під час війни». В роки правління Сталіна, розголошення навіть декількох фактів біографії батька було достатньою підставою, аби родина, яка залишилася в Литві була зарахована до «ворогів народу» і включена в списки засланців до Сибіру. До відновлення незалежності Литви в 1990 р. батько жив в еміграції, у Великій Британії, де видав в Лондоні литовською мовою п'єси і збірку віршів. В Литву повернувся перед смертю, похований у Вільнюсі на старому цвинтарі Расу. Дитинство і юність А. Бучіса відзначені не тільки драматичною долею сім'ї, але і реальністю післявоєнної Литви, коли життя було поділене на два недотичні світи: офіціозного обов'язкового виховання і сімейного потаємного буття.
Роки навчання У 1957 році, закінчивши середню школу, вступив до Вільнюського університету вивчати литовську мову і літературу. Після XX з'їзду (1956) комуністичної партії Радянського Союзу, де були засуджені репресії, помилки і культ Сталіна, в народі, особливо серед молоді, з'явилися ілюзії політичних і духовних свобод. На жаль, у Вільнюському університеті атмосфера була наскрізь пронизана ідеологією «боротьби з буржуазним націоналізмом». В кінці 1957 почалося переслідування викладачів кафедри литовської літератури, були вигнані «підозрілі» викладачі. Навіть найкращі професіонали стали читати свої лекції, замовчуючи «ідеологічно небажані» факти та теми, студенти змушені були слухати курси історії Комуністичної партії СРСР, атеїзму, наукового комунізму, здавати заліки та іспити з цих та інших лженаук. Після першого курсу, Бучіс став рідкісним гостем на лекціях, не ризикуючи втрачати стипендію або місце в гуртожитку, тому що корінним вільнюсцям не належало так вчиняти. На третьому році взагалі «кинув» університет пішов працювати міське будівництво (у Вільнюсі будував школу-інтернат для дітей-сиріт на 450 місць), почав учнем, досяг четвертого ступеня каменяра. Досвід на будівництві пізніше відобразився в романі «Ворог твоїх ворогів» (1982). Вимушений був повернутися до університету через призов до Радянської армії. Пройшовши іспити, повернувся восени на той же курс літуаністів. Контроль партії на філфаці на час закінчення університету в 1962 році ще більш посилився, в порівнянні з 1957 роком. Аби врятуватися від рутини, Бучіс від рутини, пішов за направленням ректорату до сільської школи навчати дітей відповідно до набутої дипломної спеціальності «філолог і викладач литовської мови та літератури». Призначений учителем в восьмирічну школу Барткушкіс (літ. Bartkuškis), викладав з 1962 р. литовську мову і літературу, малювання, у свій час навіть математику (через брак вчителів). У той же час писав і друкував у республіканській пресі вірші і критичні статті про літературу, видав першу збірку віршів «Біля дзвінких каменів» (1963), в якому помітні мотиви робочих передмість і життя в селі.
Літературна діяльність Солідний «багаж» знань Бучиса з теорії літератури в 60-ті роки в Литві міг залишатися тільки в формі «замороженого капіталу». У той час литовські літературознавці, яке займалося радянським періодом, створювали академічні колективні праці про вплив Жовтневої революції та ідей Леніна на розвиток литовської літератури XX століття, в літературній критиці найбільш виділялися статті критичного імпресіонізму (В.Кубілюс) і школа вимогливої естетичної та моральної оцінки сучасної літератури (А. Залаторюс). Бучіс відмовився від запрошення працювати в Інституті литовської літератури, хоча інститут свого часу платив аспірантську стипендію, і фактично уникнув в роки існування Радянського Союзу служби в наукових установах з їх плановими тематичними завданнями, так само як не зробив жодної посадової політичної кар'єри. Творча робота на дому (1968-1998) час від часу переривалася службою в редакціях різних літературних видань Спілки письменників Литви. Багато в чому рутинна робота літературного критика і оглядача поточних літературних процесів, в яких зазвичай переважає «ідеологічно правильна» посередність, нерідко саму літературну критику зводила до провінційного рівня. Якщо не сам критик, то завтрашній день неминуче покриє попелом забуття рутинні писання злободенних белетристів і літературних критиків, що їх обслуговують. У буквальному сенсі в попіл перетворив свої книги літературних статей сам Бучіс. На превеликий подив багатьох колег, через роки, він розповів в інтерв'ю, як в січні 1991 року, коли біля будівлі парламенту Литви в нічних багаттях люди палили радянські партквитки, згоріли і його критичні книжки. Аргументи були професійні і моральні: в радянській Литві всі литовські історики, літературознавці і критики, чиї роботи в той час друкувалися, добре знали основні табу, які не можна було порушувати. Ніхто не згадував: що Литва була змушена сталінським урядом Москви впустити в 1939 р. війська Червоної армії на територію незалежної довоєнної Литви; що повоєнний народний опір Литви було придушено радянськими каральними загонами лише на початку 50-х років; що в культурному житті республіки панувала державна цензура; що навіть найбільш сміливі литовські письменники користувалися так званою езопівською мовою, а найпоступливіші нахабно брехали, спотворюючи історію і складаючи вірші по кремлівських нотах. «Ті, хто цього не робив, сиділи в концтаборах або просто не могли надрукувати жодної своєї книги… Що там окремі люди! Численні інститути з величезними штатами гуманітарних фахівців десятиліттями пристосовувалися під кремлівські директиви, постійно фальсифікували історію Литви і її культури, літератури, впроваджуючи брехню на всю систему освіти від початкових класів до випускників вищих шкіл. Але хіба хтось нині зізнався публічно в цьому? Або хоча б вибачився за брехню протягом десятиліть». Крім робіт з літературної критики Бучіс до набуття Литвою державної незалежності (1990 р.) видав чотири книги віршів і два романи. У бесіді з письменником Р. Ванагасом заявив, що збирається повторно видати в незалежній Литві свої вірші і романи, і «в них не потрібно міняти ні слова».
Наукові ідеї Після двадцятирічного (від книги про Й. Авіжюсе 1990 року) «книжкового мовчання в покаянні» Бучіс видав (починаючи з 2008 р.) три літературознавчих дослідження, в яких з'явилися нові методологічні та культурознавчі концепції.
Порівняльне літературознавство за контрастом Інтерес до порівняльного літературознавства визначився в роки аспірантури. Разом з аспірантами різних етнічних груп Бучіс взяв участь в заняттях факультативної групи, у дискусіях якої виявлялися і обговорювалися етнічні особливості побуту та світосприйняття казахів, литовців, латишів, абхазів з метою осмислити національні особливості на глибинному рівні природи (тіла, житла, побуту), душі (національний характер) і духу (мова, логіка) в їх єдності. Інтерес до проблем національних літератур посилювався численними літературними знайомствами і зв'язками, особливо з письменниками Кавказу і Прибалтики, а також участю в письменницьких конференціях за кордоном. Поїздки та виступи в Польщі (1979, 1980), Югославії (1980; 1989 року на з'їзді Пен-клубу в Словенії), в Румунії (1981), в НДР (1983 у зв'язку зі складанням та передмовою до збірки литовських оповідань німецькою мовою), в США (1985 року для зустрічі з письменниками литовської еміграції), в Італії (1987 р.), в Західній Німеччині (1990 р. в складі делегації письменників разом з Ч.Айтматовим та ін.) відобразилися в численних літературних статтях. У 1962-2014 роках опубліковано не тільки литовською мовою, а й англійською (4), німецькою (4), іспанською (6), польською (7), естонською (2), латиською (7), вірменською (3), болгарською (2), грузинською (1), французькою (2) і японською (1) мовами.
Багаторічні близькі знайомства з письменниками різних народів і творами різних національних літератур неминуче призвело до необхідності виробити нову теоретичну точку зору щодо вивчення самобутності національних літератур. Традиційна компаративістика зазвичай обмежувалася описом міжнародних письменницьких контактів, виявленням так званих історичних і особистих літературних зв'язків, пошуком літературних впливів, запозичень, схожих літературних рухів, течій, творчих напрямків і т. ін. Традиційна методологія, на жаль, найбільш виявляла «схожість» літературних явищ в різних національних літературах, що ніяк не сприяло виявленню самобутності окремої національної літератури, а також не розкривало її історичну неповторність і традиційну самобутність.
Структурне порівняння абсолютно різних за історичним досвідом літератур — вірменської, грузинської, литовської, латиської і естонської — призвело до методологічного висновку, що традиційні «літературні зв'язки»-всього лише зовнішня сторона «невидимих», внутрішніх типологічних взаємодій. Дослідження подібних ідеологічних впливів на різні національні літератури, скажімо, на літератури країн післявоєнного соцтабору, на Прибалтійську літературу в 1945–1954 роках, болгарську та румунську післявоєнну прозу, продемонструвало кризу традиційного порівняльного аналізу за аналогією, так як в таких випадках нічого не виявляло окрім констатації одноманітності, виявлення одних і тих же модних жанрових і стилістичних стандартів у всіх порівнюваних національних літературах. В кінцевому підсумку Бучіс став висувати концепцію порівняльного літературознавства за контрастом, а не тільки за аналогією.
Нову концепцію розвивав в статтях про різні національні літератури, намагаючись довести, що в силу традиційного пошуку аналогій у світовій літературі часто залишаються непоміченими і недооціненими найяскравіші та найоригінальніші твори національних літератур, наприклад, литовський поет кінця XVIII століття Крістіонас Донелайтіс або талановитий хорватський письменник XX століття Мирослав Крлежа. Чимало подібних прикладів виявилося в літературних бесідах з письменниками та літературознавцями різних країн, з латиським літературознавцем Х. Хіршем (Harijs Hiršs — Даугава, 1979, № 11), з грузинським поетом, прозаїком, літературознавцем Тамазом Чіладзе («Література і мистецтво», 1987, 29 серпня), з польським поетом і літературним критиком Богданом Дроздовським (Bogdan Drozdovski — «Література і мистецтво», 1987, 13 січня), з грузинським літературознавців Гурамом Асатіані, з ініціативи якого в Грузії не один рік проходили літературознавчі семінари з грузинської літератури за участю грузинських, українських, литовських критиків і письменників. Теоретичні основи і можливості порівняльного літературознавства за контрастом Бучіс викладав в різних аспектах в спеціальних теоретичних статтях, досить широкий інтерес викликала стаття «Національна самобутність і світовий контекст», перекладена кількома мовами.
Критика концепції