Бла́зень — близька до монарха або феодала особа за часів Середньовіччя та Відродження. Обов'язком блазня було розважати вельмож та їхніх гостей жартами — нерідко сатирично гострими, співом, танцями та трюками. Європейські блазні носили характерний барвистий одяг і капелюх, прикрашений дзвіночками. Зазвичай блазень мав привілей критикувати вельмож.
Блазень виступає як сценічний персонаж в давніх ярмаркових та балаганних виставах. Він часто трапляється у творах Вільяма Шекспіра, Педро Кальдерона та ін.
У переносному значенні — дурень, телепень.
Образ і обов'язки Часто блазні починали як вуличні виконавці і якщо мали популярність, то їх могли запросити до королівського двору. Нерідко блазні були освіченими людьми — музикантами, поетами, вченими або навіть вигнаними ченцями. Більшість блазнів були чоловіками, проте відомо і про жінок.
Одяг блазня складався з різнокольорової тканини. Трикутний капелюх із довгими кінцями, з дзвіночком на кожному з них, символізував вуха та хвіст осла — втілення дурості. Іноді блазні носили скіпетри, палиці, як жартівливе наслідування королівських скіпетрів.
Високо цінувалося володіння блазня співом, жонглюванням, акробатикою. Блазні мали більшу свободу слова, ніж більшість придворних, і перебували поза станами середньовічного суспільства. Їм дозволялося критикувати короля, повідомляти йому погані новини та навіть давати поради. Блазень слугував «голосом совісті» монарха, щоб нагадувати йому гідно виконувати королівські обов'язки.
У час, вільний від розважання, блазні виконували низку інших обов'язків: догляд за гончими собаками, купівля худоби для годування монаршої родини та придворних. Блазні отримували за свою службу земельні наділи, могли володіти власним конем і мати слуг. Блазні часто були зобов'язані йти на поле бою зі своїми господарями, та слугували посланцями між ворогуючими монархами. Також вони могли розважати військо чи глузувати з ворогів.
Історія
Придворні блазні існували ще в стародавньому Єгипті, Римі, Греції, Китаї та Індії. Попередниками середньовічних європейських блазнів були комічні актори в Римі. Їхній ексцентричний гардероб, ймовірно, вплинув на костюми середньовічних блазнів. Про блазнів при середньовічних європейських дворах відомо з початку XIII століття. У китайських правителів ще з I ст. н. е. існувала традиція грати з блазнями в загадки.
Збереглося багато подробиць життя блазнів англійських правителів. Едуард II, і Едуард III мали низку блазнів, і всіх їх називали «Роберт», незалежно від їхніх справжніх імен. Здатність блазня заступатися за інших перед королем сприяла тому, щоб блазнів намагалися підкупити. Борра, блазень короля Мартіна Арагонського, за переказами накопичив більше, ніж бочку золота, і часто казав, що своєю дурістю заробив більше, ніж вчені могли заробити своєю мудрістю. Коли імператор Священної Римської імперії Фрідріх Барбаросса був у Італії, міланці, не зумівши позбутися його силою, підкупили блазня, який зробив невдалу спробу викинути імператора з вікна.
Вільям Шекспір описував у своїх творах блазнів, які потім стали амплуа. Вони присутні у комедіях Шекспіра «Марні зусиллях кохання», «Багато галасу з нічого». Найвідоміший блазень Шекспіра — це персонаж трагедії «Король Лір», який виступає в ролі совісті короля Ліра, ділячись своїми проникливими спостереженнями.
Прийшовши до влади в 1653 році, Олівер Кромвель ліквідував цю посаду в Британії. Інші країни наслідували цей приклад і до XVIII ст. блазні середньовічного зразка майже зникли з королівських дворів. Одним з останніх професійних блазнів був Семюел Джонсон. Його покровитель, герцог Монтегю, домігся, щоб п'єсу блазня поставили понад 30 разів у лондонському театрі Геймаркет. Пуссман, блазень Фрідріха I Прусського, за наказом короля був похований серед духовенства за свою чесність і відвертість, бо «…заслуговує на те, щоб бути похованим у центрі церкви, в місці, де не повинно проповідуватися нічого, крім чистої правди».
Національна гільдія блазнів — це група сучасних професійних блазнів, які виступають на заходах по всій Великій Британії.
Відомі блазні Серед відомих блазнів:
Роланд Пердун (XII ст.) — блазень англійського короля Генріха II, який вмів мелодійно випускати гази. Трибулє (1479—1536) — блазень королів Франції Людовика XII і Франциска I. Широко відомий завдяки історії про те, як уникнув страти, обравши «померти від старості». Річард Тарлтон (1500-і) — при дворі англійської королеви Єлизавети I. Також виступав на приватних і публічних бенкетах. Від його імені пішло слово «Tarltonizing» — імпровізований словесний жарт. Вілл Сомерс (?-1560) із двору англійського короля Генріха VIII. Відомий умінням дотепно римувати слова. Станчик (приблизно 1480—1560) — придворний блазень польських монархів Олександра Ягеллончика, Сигізмунда I Старого i Сигізмунда II Августа. Джеффрі Гадсон (перша половина 1600-х) — блазень англійського короля Карла I та його дружини Генрієтти Марії. Був карликом, відомий тим, як вистрибував із великих пирогів. Педрилло (?-1740) — блазень російської імператриці Катерини II, прообраз Петрушки — персонажа народного театру. Семюел Джонсон (1691—1773) — останній професійний блазень у Англії, драматург, танцюрист, скрипаль.
Див. також
Клоун Камердинер Придворний карлик
Примітки
Посилання
Блазенъ // Словник української мови XVI — першої половини XVII ст.: У 28-ми вип. / НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип"якевича; гол. ред Д. Гринчишин. — Випуск 2 (Б — Богуславецъ); уклад. Б. Криса та ін.; ред.: Д. Гринчишин, Л. Полюга. — Львів, 1994. — С. 111. — 152 с. — ISBN 5-7702-0521-0. Блазень //