Вовніги

Вовніги (слобода Волницька. Волніги) — село в Україні, у Дніпровському районі Дніпропетровської області. Належить до Солонянської громади . Населення станом на 2021 рік — 126 мешканців, переважно пенсійного віку. Історично поділяється на такі частини: Староцентральна. Чічіловка, Іванівська, Новоселівка, Абісінія.

До 1917 року відносилось до Микільської волості (Катеринославського повіту)

Географія

Село Вовніги розташоване на південному сході Дніпровського району, на правому березі річки Дніпро, вище за течією на відстані 7 км розташоване село Військове. На відстані до 2,5 км розташовані хутір Гроза і Кам'яно-Зубилівка. На схід від села простягається Дніпровський природоохоронний заповідник.

Археологія Місцевість була заселена ще у прадавні часи.

Давньокам'яна доба У села Вовніги знайдено крем'яні знаряддя праці епохи раннього палеоліту (100-40 тис. років тому).

Новокам'яна доба У 1949—1952 роках був виявлений великий пізньо-неолітичний могильник, що знаходився у самісінькому центрі села. Черепа з Вовнізького могильника характеризуються дуже великими розмірами і добре розвиненим рельєфом. Місткість мозкової коробки дуже велика. Череп довгий, високий і масивний. Лоб широкий і похилий. Обличчя різко профільоване, дуже широке, середньої висоти. Орбіти низькі і широкі. Носові кістки виступають сильно, профіль спинки носа прямий, рідше увігнутий. Черепа Вовнізького могильника належать до кола древніх європеоїдних форм і за багатьма ознаками мають морфологічну схожість з пізньо-палеолітичними групами Європи.

Виявлене поселення Сурсько-дніпровської культури нової кам'яної доби.

Під селом були могильники дніпро-донецької культкустанури маріупільського типу Вовнізькі могильники-1 й -2. Два родових могильника і чотири поселення епохи неоліту (V—IV тисячоріччя до н. е.) виявлено поблизу сіл Олексіївки, Вовніги й Військового. Особливе значення має дослідження Микільського могильника (Микільського кромлеху).

Бронзова доба На території цих населених пунктів й біля них виявлено й частково досліджено кілька поселень й курганних могильників епохи бронзи (III — початок I тисячоліття до н. е.).Археологія Української РСР, т. 1, с. 27, 28.

Історія

Походження назви Назву село отримало від Вовнизького (Волнисського) порогу, що знаходиться біля берега Дніпра теперішнього розташування села (наразі затоплений).

Костянтин Багрянородний пише, що п'ятий поріг роси (варяги за походженням) називали Varuforos (др.-ісланд. Barufors: поріг з хвилями), а по-слов'янськи поріг називався Вулніпрах -Вълньныи прагъ βουλνηπραχ Вольный порог -, через те, що він утворював велику загату.

Вовнизький поріг у джерелах кін. XVI—XVIII ст. має назви Wewnich, Woleznij, Волнег, Wolniow, WownihowДмитро Вирський Річпосполитська історіографія України (XVI — середина XVII ст.), ВовнігнСамійло ВЕЛИЧКО у ЛІТОПИСІ називає поріг Вовнігн, але острів Дубович над Волнігом. Але це той самий Вовнізький поріг., Wolna, Wolnoi, Вольных, Вовный, Волных, Wolinoy, Вовня, Вовниг, Вовнински, Вовнижской, Волницкой, Волной (Волнинский).

Прадавні часи В історичні часи коло Дніпрових порогів жили і проходили різні народи — варяги, скити, роси, сармати, роксолани, алани, ост-готи, гуни, авари, або обри, хозари, угри, печеніги, половці, татари, запоріжці. Тож назви порогам були дані ще в ті часи.

Грецький письменник X в. імператор Костянтин Багрянородний (905—959) розповідає, як спускалися роси через Дніпровські пороги на човнах. Перед порогами людей висаджували на березі, потім голі, обмацуючи своїми ногами дно, тягли човни, щоб не натрапити на будь-який камінь. Одні у носа, інші посередині, а треті у корми, штовхаючи човен жердинами, Потім забравши з суші людей, ідуть далі.. При цьому стражі невсипно несуть варту через половців, а інші проводять рабів у ланцюгах по суші.

XVIII століття Ще в 1781 році правий беріг Дніпра був незаселеним. Академік Василь Зуєв, який мандрував тими містами, знайшов в степах лише слободу Будинка.

Але через три роки, в 1784 р. адмірал бачив там вже декілька поселень, і серед них слободу Волницька (6 дворів і 25 душ, 5,5 верст від с. Миколаївка)Русов А. А. Русские тракты в конце XVII и начале XVIII веков и некоторые данные о Днепре конца прошлого столетия, яку граф П. О. Рум'янцев-Задунайський отримав у процесі роздачі Запорізьких вольностей.

у 1787 році у селі проживало 15 чоловік і 3 жінки, було 8500 десятин придатної землі та 500 десятин невжитків.

У 1796 році ті землі успадкував Сергій Петрович Рум'янцев.

XIX століття У 1800 році село Вовніги (Волніги) разом з Башмачкою (194 душ чоловічої статі та 8344 десятин землі) перейшло у володіння Григорія Петровича Милорадовича, а після смерті його дружини Олександри у 1838 році — до його сина Дмитра, а потім у спільну власність до КостянтинаМилорадович Костянтин Дмитрович народився 12.05.1839 р., помер 12.04.1875 р., Миколи та Григорія МилорадовичівМилорадович Григорій Дмитрович (19.01.1833 — 20.12.1882) — камергер, статський радник. Милорадовичі намагалися назвати село Григорівкою, але назва не прижилась. На землях Милорадовичів від Вовніга до Дубового острова простягався дубовий ліс. І там такі дуби були, що як не в чотирьох, то і не обіймеш.

За спогадами старожилів село у 60-70 роках XIX сторіччя було заселене переселенцями литвинами з Чернігівської губернії: Марченок, Коновець, Томілко, Салівон, Аленич, Вискарка та інші. Приблизна карта переселенців у примітці.

4 сім'ї Баришполів та 3 сім'ї Бондаренко потрапили у Вовніги, коли вони тікали з Борисполя на Дон. Вони почули шум річкових порогів, і коли підійшли до берега в районі Вовніга, де риба — кишіла. Тож утікачі тут зупинилися, тут харчувалися, але вони не знали, що це за ріка. Потім їм повідомили, що біглеці можуть поселитися тут, будувати хати, а належати будуть місцевому пану.

У 1843 році шлях Тараса Шевченка до Запоріжжя пролягав через Вовніги. У 1911 році сторічний селянин Влас Сербиченко розповідав, як одного жаркого липневого дня він, тоді молодий рибалка, йшов з села Вовнижі в село Микольське. Біля Ненаситського порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече, з невеликою ношею в руці. Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. І Влас дізнався, що поет ішов до Діда — так називався поріг Ненаситець.Камінський Ф.Т. «Червоне Запоріжжя», 09 березня1949 року.

У кінці 50-х років XIX століття ще один мандрівник О. С. Афанасьєв-Чужбинський завітав до Вовнігів. Він побачив, що село побудовано на горі між брилами. Мешканці ловили осетрів, налічувалось багато шинків, через те, що тим шляхом повертались лоцмани. Негожого осіннього вечора 1856 року Афанасьєв цілу годину блукав селом, допоки одна бідна жінка не дала йому прихисток. Потім Афанасьєв зустрів поміщика Григорія Дмитровича Милорадовича (1833—1882), молоду людину у військовому мундирі, який займався сплавлянням лісу з верхніх пристаней. Милорадович впевнив, що він має намір поліпшити економічний стан Волнігів, як це він вже успішно зробив у себе в Чернігівській області.

Станом на 1859 рік у панському селі Вовніги налічувався 91 двір й 574 мешканця (281 чоловік та 293 жінки). Працював завод. Основні роди на той час носили такі прізвища: Дон (Доненко), Карпенко. Сич, Богдан, Волжан, Протченко, Пивовар, Лисенко, Третяк, Дорошенко, Буштрук, Кудлач, Сердюк, Сміюха, Копиленко, Михайленко, Гайбенко, Тугайбей. Останні два прізвища надали назву Гайбеєвій балці

19 лютого 1861 вийшло Положення про селян, згідно якого селяни отримали в дар від Милорадовичів по 1 десятині на ревізьку душу або 316 десятин на 180 домогосподарств. Це було дуже мало, і вовніжани не мали можливості на такому обмеженому наділі вести хліборобство і скотарство. Милорадовичам лишилася найкраща земля в повіті уздовж Дніпра на три версти площею 1809 десятин. Це надавало їм дохід від риболовлі (700 руб. на рік) та від продажу дубового лісу, який займав 80 десятин. Селяни вимушені були орендувати у Милорадовичів потрібну їм кількість землі, конкуруючи в орендній платі з німцями кожного разу при подовженні договору про найм землі. Таким чином, завдяки поблажливості Милорадовичів 17 років селяни платили за оренду 6 руб. за десятину і жили так-сяк і навіть заощаджували якусь копійчину на чорний день..

У 1871 році вовнізький селянин Лисенко Устин Симонович (1850 р.н.) був засуджений Мировим суддею за крадіжку 4-х індиків до 1,5 місяці тюремного ув'язнення.

З 1875 року у селі відкрилася школа.

В жовтні 1879 року Милорадовичі оголосили про своє рішення продати всю землю 1809 десятин готівкою за ціною 60 руб. за десятину, надаючи селянам перевагу та можливість знайти гроші до лютого 1880 року, коли закінчувався строк оренди. Конкурентами селян були ті ж самі німці, але цього разу більш небезпечними, бо вони мали на руках готівку. Для вовніжан настав чорний день: їх земля мала перейти у власність до німців. Поміркувавши, громада вирішила діяти і взяти позику на покупку землі 65 тис. рублів під векселя на заставу землею та іншими зобов'язаннями. Але цей задум не мав успіху через те, що приватні особи пропонували важкі умови, а Спілка взаємного кредитування губернського земства не наважилася надати велику суму грошей під векселя і через недосконалість Статуту. Та громада с. Вовніги продовжувала шукати шляхи свого спасіння. 14 грудня 1879 року на XIV черговій сесії Катеринославських губернських земських зборах розглядалося питання уповноважених від Вовнізької сільської громади Йосипа Дмитровича Короткого, Василя Садового та Карпа Михайленка про сприяння в придбанні їм від панів Милорадовичів 1809 десятин землі (1976,33 га). За розрахунками уповноважених їм потрібно було 108540 рублів (1809 дес. × 60 р.). але селяни мали готівкою лише 20540 руб. Земські збори відмовили громаді голосуванням 31 проти 4. Гласним на цих зборах був один з братів Милорадовичів — Микола Дмитрович (від Управління державним майном, яким він керував).

На той час селяни не мали достатньо землі для підтримки свого господарства. Ситуація погіршувалася з кожним десятирічним процесом природного приросту населення. Збільшення селянських сімей призводило до дроблення виділеного наділу. І Російська імперія почала переселяти селян з південних регіонів до Сибіру та до Казахстану в XIX — початку XX ст. Зокрема, вовніжан Лагно Хому Івановича з жінкою Ганною Іванівною та Саламаху Івана Андрійовича з жінкою Фіоною Петрівною, Проценко Володимира Яковича з жінкою Устею Іванівною було переселено до Кустанайського повіту.

Станом на 1886 рік у селі мешкало 500 осіб, налічувалось 100 дворів, існували школа та лавка.

У 1887 році землі села Вовніги були розподілені наступним чином:

три ділянки (1954 десятини) належали казенним лоцманам сіл Лоцманська Кам'янка (1258 десятин), Старі Кайдаки (478 десятин) та Сурський хутірЗа річкою Мокра Сура, з'явилось нове поселення «Лоцманські хутори». Першими тут поселились прибулі з Лоц-Кам'янки — Візири, Летюки, Гарячі. В кожній сім'ї батько і син служили в лоцманах, а їх жінки в основному займались сільським господарством. Працювали лоцмани посезонно: від весни до осені. Зарплатня була низькою.

Пізніше «Лоцманські хутори» стали називати «Сурські хутори». В 1893 році була збудована церква, яку відкрили на Покрову і з тих пір пішла нова назва села Сурсько-Покровське. (217 десятин); лісова ділянка (696 десятин) належали губернському секретарю Григорію Львовичу Милорадовичу з іншими; садибна ділянка (6 десятин) у володінні губернського секретаря Григорія Львовича Милорадовича. 334 десятини у володінні селян-власників.

За спогадами Лукьяна Сотченко (Осадчего) з с. Петро-Свистунове, від 26 вересня 1888 р., майже увесь дубовий ліс Милорадович спродав жидам на вугілля.

У 1894 році ділянка (478 десятин), що належала казенним лоцманам с. Старі Кайдаки перейшла до Товариства казенних лоцманів с. Старі Кайдаки.