Карл Фрідріх Отто Вольфф (; 13 травня 1900, Дармштадт — 15 липня 1984, Розенгайм) — один з вищих офіцерів СС, обергруппенфюрер СС і генерал військ СС. Кавалер Німецького хреста в золоті.

Життєпис Син судового радника. Після закінчення католицької школи в Дармштадті в квітні 1917 року добровольцем пішов служити в армію. Учасник Першої світової війни на Західному фронті, лейтенант (1918). У 1920 році демобілізований, працював в банках і торгових фірмах у Франкфурті-на-Майні. У 1923 році одружився з Фрідою фон Рьомгельд, дочки великого промисловця фон Рьомгельда, і заснував власну торгово-адвокатську контору («Рекламна експедиція Карла Вольффа – фон Ремхельда»).

7 жовтня 1931 року вступив у НСДАП (партквиток № 695 131) та СС (квиток № 14 235). 18 лютого 1932 року одержав звання штурмфюрер СС. У березні 1933 року Карл Вольфф став ад'ютантом прем'єр-міністра Баварії генерала Франца фон Еппа. З червня 1933 року — ад'ютант, а з 1935 року шеф-ад'ютант рейхсфюрера СС Генріха Гіммлера. Відігравав важливу роль в арешті багатьох керівників СА під час «Ночі довгих ножів» 30 червня 1934 року. У квітні 1936 року обраний депутатом рейхстагу від Гессена. 9 листопада 1936 роки після створення Особистого штабу рейхсфюрера СС став його начальником. Брав участь у створенні СС, найближчий соратник і найбільш довірена особа Гіммлера. Один з авторів символіки та ідеології СС. З 1939 року одночасно був особистим представником Гіммлера в ставці Адольфа Гітлера. Супроводжував Гіммлера в усіх його поїздках, в тому числі і в концентраційні табори. У 1942 році за особистим дорученням рейхсфюрера СС здійснював керівництво перевезенням неблагонадійного населення і євреїв з Варшави до табору знищення Треблінка (всього за його наказом було знищено близько 300 000 чоловік).

З 18 лютого 1943 року — верховний керівник СС і поліції в Вероні (Північна Італія). З 23 вересня 1943 року — верховний керівник СС і поліції Італії, з 26 липня 1944 року одночасно був уповноваженим Вермахту при уряді Італійської соціальної республіки.

За дорученням Генріха Гіммлера і Вальтера Шелленберга встановив контакт з американцями за посередництвом Папи Римського Пія XII. 8 березня 1945 року зустрівся в Цюриху (Швейцарія) з групою американських представників на чолі з Алленом Даллесом, з яким обговорив питання про капітуляцію італійських і німецьких військ в Італії; після цієї зустрічі мали місце ще кілька зустрічей в Цюриху. 12 березня Вашингтон офіційно повідомив Москву про переговори, що ведуться; Сталін зажадав допуску до переговорів радянських представників, але отримав відмову (як пояснював згодом посол США в СРСР Вільям Гарріман, американці побоювалися, що радянські представники зірвуть переговори, ставлячи нездійсненні умови).

Під час переговорів постійно перебував під тиском Генріха Гіммлера і Ернста Кальтенбруннера — з одного боку, і Аллена Даллеса — з іншого. Американці висловлювали сумнів у повноваженнях К. Вольффа і в здатності СС організувати капітуляцію німецьких військ в Італії, які перебувають в підпорядкуванні армійського командування (генерал-фельдмаршал Альберт Кессельрінг). Вольффа неодноразово відкликали до Берліна, де від нього вимагали повної звітності про переговори. Однак відкрити всі деталі переговорів він відмовився, оскільки в разі невдачі потрапив би під звинувачення в державній зраді. Наприклад, для підтвердження своїх повноважень і намірів, він представив союзникам в Швейцарії карти дислокації німецьких військ в Італії, що значно полегшувало американцям плани подальшого наступу на Апеннінах.

Після війни Після капітуляції і окупації Німеччини союзниками Вольфф від окупаційної влади не ховався, оскільки розраховував на компенсацію з боку переможців. Ще на початку переговорів у Швейцарії він дав зрозуміти союзникам, що в майбутньому уряді Німеччини розраховує на пост міністра внутрішніх справ. Однак незабаром він був інтернований американськими військами і в 1946 році засуджений німецьким судом до 4 років трудових таборів. У 1949 році був звільнений. Незважаючи на сильні матеріальні втрати, Вольфф до 50-х років XX ст. досяг того ж рівня особистого добробуту, який був у нього в кращі роки його служби в СС.

Як вважає професор Гарвардського університету Річард Брайтман, нагородою Вольффу за участь в переговорах у Швейцарії з боку А. Даллеса було збереження Вольффу життя. Більш справедливим було б посадити Карла Вольффа як військового злочинця на лаву підсудних Нюрнберзького процесу поруч з Е. Кальтенбруннером. Для цього у американців були всі підстави. Однак в такому випадку Вольфф би заговорив і його версія історії переговорів і капітуляції в Італії суттєво б відрізнялася від версії Аллена Даллеса, яка тривалий час вважалася основною і авторитетною. Крім того, потенційні визнання Вольффа серйозно підірвали б авторитет Управління стратегічних служб і створюване на його базі ЦРУ, а також завдали б шкоди всьому комплексу союзницьких відносин.

Лише після відставки А. Даллеса з поста директора ЦРУ в 1961 році Карл Вольфф був знову заарештований тепер уже німецькою владою за звинуваченням у сприянні вбивству близько 300 000 євреїв (депортація їх в Треблінку). Карл Вольфф заперечував свою участь у Голокості і посилався на забудькуватість. Однак 30 вересня 1964 року був засуджений до 15 років тюремного ув'язнення. У 1971 році був звільнений за станом здоров'я.

Помер Карл Вольфф 15 липня 1984 року в Розенгаймі в Баварії, похований в Прін-ам-Кімзе.

Звання

Фанен-юнкер (1917) Лейтенант (14 вересня 1918) Анвертер СС (10 жовтня 1931) Манн СС (19 жовтня 1931) Шарфюрер СС (11 грудня 1931) Труппфюрер СС (19 січня 1932) Штурмфюрер СС (18 лютого 1932) Штурмгауптфюрер СС (30 січня 1933) Штурмбаннфюрер СС (9 листопада 1933) Оберштурмбаннфюрер СС (30 січня 1934) Штандартенфюрер СС (20 квітня 1934) Оберфюрер СС (4 липня 1934) Бригадефюрер СС (9 листопада 1935) Группенфюрер СС (30 січня 1937) Обергруппенфюрер СС і генерал військ СС (30 січня 1942)

За словами самого Вольфа, 20 квітня 1945 року Гітлер присвоїв йому звання оберстгруппенфюрера СС і генерал-полковника військ СС, однак документального підтвердження цьому немає.

Нагороди

Перша світова війна

Залізний хрест 2-го і 1-го класу

Міжвоєнний період

Почесний хрест ветерана війни з мечами Почесний кут старих бійців Кільце «Мертва голова» Почесна шпага рейхсфюрера СС Спортивний знак СА в бронзі Німецька імперська відзнака за фізичну підготовку в сріблі Німецький Олімпійський знак 1-го класу (29 жовтня 1936) Орден Святих Маврикія та Лазаря (Італія) Командор (29 серпня 1937) Великий офіцер Орден Корони Італії Великий офіцер (29 серпня 1937) Кавалер Великого хреста (21 грудня 1938) Кавалер Великого хреста ордена Святого Савви (Югославія) Медаль «У пам'ять 13 березня 1938 року» Золотий партійний знак НСДАП (30 січня 1939) Медаль «У пам'ять 1 жовтня 1938» (4 травня 1939) Медаль «У пам'ять 22 березня 1939 року»

Друга світова війна

Застібка «Празький град» до медалі «У пам'ять 1 жовтня 1938» (18 вересня 1939) Застібка до Залізного хреста 2-го і 1-го класу Хрест Воєнних заслуг 2-го і 1-го класу з мечами Почесний знак «За турботу про німецький народ» 1-го класу (28 травня 1940) Медаль «За вислугу років в НСДАП» в бронзі (10 років; 30 січня 1941) Медаль «За вислугу років у СС» 2-го ступеня (12 років) Орден Римського орла, великий офіцерський хрест (Королівство Італія) Німецький хрест в золоті (9 грудня 1944)

Джерела

Залесский К. А. СС. Охранные отряды НСДАП. — М.: Эксмо, 2005. — 672 с. — 5000 экз. — ISBN 5-699-09780-5. PATZWALL, K. & SCHERZER, V., Das Deutsche Kreuz 1941—1945, Verlag Klaus D. Patzwall, Norderstedt, 2001. YERGER, M., Allgemeine-SS, Schiffer, Atglen, 1997. Dörr M., SS-Obergruppenführes und General der WaffenSS Karl Wolff, «Des Teuffels General», Internationales Militaria Magazine, IMM nr 98, VDM Heinz Nickel, Zweibrücken, september-oktober 2000.

Примітки