Ірпінське міжрайонне управління водного господарства (Ірпінське МУВГ) — неприбуткова бюджетна державна організація з правом ведення позабюджетної діяльності та має статус юридичної особи. Управління є уповноваженою організацією Державне_агентство_водних_ресурсів_України (центрального органу виконавчої влади у галузі водного господарства і меліорації земель, управління, використання та відтворення поверхневих водних ресурсів), але не є його територіальним органом та підпорядковане Басейновому управління водних ресурсів середнього Дніпра. Юридична адреса: 21км Житомирського шосе, Києво-Святошинського району, Київської області, 08114
Свою діяльність управління здійснює в межах Києво-Святошинського, Бородянського, Вишгородського, Макарівського, Фастівського та частково в Іванківському (басейн р. Здвиж) і Васильківському (басейн р. Ірпінь) районах, в Фастівській, Ірпінській та Бучанській міських радах Київської області, а також в межах Житомирської області обслуговує два водосховища, які входять в склад загальнодержавної осушувально-зволожувальної системи р. Ірпінь.
Для Ірпінського МУВГ притаманне поєднання господарських функцій (експлуатація державних водогосподарських об'єктів) та функціїй з реалізації державної політики у сфері управління, використання та відтворення водних ресурсів. Управління обслуговує 52,60тис.га осушених земель та 8,02тис.га зрошуваних земель. В зоні діяльності управління протікає 369 річок загальною довжиною 1793,3 км, одна з них середня (річка Ірпінь), 8 водосховищ (загальна площа 1325га, загальний об'єм 38,21 млн.м3), 593 ставки (загальна площа 2755га, зарегульований об'єм 40,21 млн.м3).
Історія Ірпінське управління було створене 24 березня 1947 року на підставі Постанови Ради міністрів УССР № 354 від 24.03.47р. «Об утверждении технического проекта мелиоративных ирригационно-осушительных работ в пойме р. Ирпень и освоение этой пойми под посев овощей, картофеля и кормовых культур». Управління було створено при Міністерстві сільського господарства і на той час обслуговувало 1020га осушених земель, 155га зрошуваних.
Керівництво Оліфер Олександра Григорович — начальник управління — 1947 р — 1974 р. Войтюк Леонід Якович — начальник управління- 1974 р-1980 р. Черненко Леонід Юхимович — начальник управління- 1980 р — 1983 р. Забуга Ігор Іванович — начальник управління — 1983 р- 1987 р.; 1993 р — 2003 р. Павленко Олексій Олексійович начальник управління — 1987 р.- 1991 р. Тригуб Анатолій Миколайович -начальник управління — 1991 р — 1993 р. Дячук Віктор Миколайович — начальник управління — 2004 р.- 2005 р. Забуга Андрій Олексійович -начальник управління — з 2005 р — по цей час. Цікаві факти
Ірпінське управління зрошувальних систем (найперша назва управління) створене Постановою Ради Міністрів УРСР №354 від 27.03.1947 р., а 5-м липня того самого року датовано наказ №588-к по Мінсільгоспу УРСР про призначення його першого начальника – Оліфера Олександра Григоровича. 28 серпня 1947 р. затверджено Положення «Про управління експлуатації Ірпінської зрошувальної системи» Мінсільгоспу УРСР. На Київщині подібних управлінь до того часу не існувало. Об’єктом меліоративного освоєння стала заплава річки Ірпінь, яка привертала до себе увагу як об’єкт сільгоспвиробництва, в дореволюційний та довоєнний періоди. У перші повоєнні роки особливо відчутною проблемою для населення України, зокрема великих міст і промислових центрів, була гостра нестача продуктів харчування, і насамперед овочів та м’ясо-молочних продуктів. Перед урядом постало завдання упродовж року створити у приміських районах великих промислових міст зони гарантованого виробництва овочів, кормових та інших сільгоспкультур із використанням вод місцевого стоку для зрошення. Вирішення цієї проблеми набуло високої політико-економічної гостроти, лягло в основу Продовольчої програми, відповідальність за виконання якої було покладено на Мінсільгосп України. У ті часи (1946–1948 рр.) цій установі підпорядковувалися «Головводгосп» (Кузнець Я.М.), трест «Укрводбуд» (Дмитренко Л.І.), «Гідромеліопроект» (Перехрест С.М.). В Україні пілотною зоною для забезпечення означених завдань стала Ірпінська заплава, землі якої знаходились на відстані 35–50 км від м. Києва – столиці України. Будівництво першої черги системи на площі 1000 га у Димерському р-ні Київської обл. (колгоспи сіл Казаровичі, Демидів, Синяк та ін.) розпочато у жовтні 1946 р.Проект будівництва першої черги осушувально-зволожувальної системи було розроблено «Гідромеліопроектом» (головний інженер проекту Коцарь І.А.). Ведення будівництва покладено на трест «Укрводбуд», який на той час ще не мав своєї виробничої бази, механізованих будівельних організацій, були лише облмеліоконтори з незначним штатом інженерно-технічних працівників. Термін будівництва був визначений дуже стислий – до весни наступного 1947 р., тобто всі роботи необхідно було виконати упродовж вкрай несприятливого осінньо-зимового періоду. Тому керівництво тресту вирішило виконання будівельних робіт перекласти на найбільш потужну на той час Вінницьку облмеліоконтору (директор Корсунський Б.І., головний інженер Сміянчук М.В.). Сміянчука М.В. затверджено в ЦК КПУ начальником будівництва Ірпінської осушувально-зволожувальної системи «Ірпіньбуд». Будівельну дільницю було вирішено організувати в с. Демидів Димерського р-ну. Будівництво починалось з «нуля». Адже про землерийну техніку годі було говорити, лопата була єдиним знаряддям праці. Однак місцеві керівники з розумінням поставились до урядового завдання. Із місцевих жителів укомплектували бригади будівництва гідротехнічних споруд. Методом народної будови та з залученням широких мас трудівників, службовців і особливо молоді учбових закладів та установ м. Києва і Димерського району провадилась робота. Організацію масових виходів на будівництво очолили Київський міськком КПУ (другий секретар Давидов), Димерський райком партії (секретар Волков, Гриза А.А.) а ЦК ЛКСМУ звернувся до молоді з закликом: «Осушити Ірпінську заплаву» і здійснював шефство над будівництвом. Трасування каналів виконував інженерно-технічний персонал «Гідромеліопроект». Інженерно-технічне керівництво будівництвом здійснювали: – начальник будівництва – інженер-меліоратор Сміянчук М.В; – головний інженер – Цівінський, інженер-меліоратор, науковий співробітник УКрНДІГіМа; – виконроби – Трегуб М.О. – інженер Київської облмеліоконтори, Романюк К. І. – інженер Вінницької облмеліоконтори, Татарчук І.Ф. – інженер Дніпропетровської облмеліоконтори. Хід робіт, темп їх виконання контролювали: головний інженер тресту «Укрводбуд» – Драчинський С.В., начальник Головводгоспу Мінсільгоспу – Кузнець Я.М., начальник відділу водних ресурсів Київського облсільгоспуправління – Марютін І.К. Одночасно з меліораторами на заплаві працювали монтажники тресту «Сільелектро» (Одинцов), проводили будівництво високовольтної лінії електропередачі від м. Вишгород до електропідстанції в с. Демидів для забезпечення електроенергією роботи насосних станцій і переносних короткоструменевих дощувальних установок (КДУ-55). Між будівельниками «Ірпіньбуду» і монтажниками «Сільелектро» здійснювалось негласне змагання, що забезпечило одночасне закінчення робіт з подачі напруги та будівництва насосних станцій для забору води з р. Ірпінь на зрошення. Чітка організація інженерної підготовки робочих місць на об’єктах будівництва споруд і особливо на трасах осушувально-зволожувальних каналів забезпечувала широкий фронт робіт для великої кількості працівників, що прибували на заплаву. В окремі вихідні дні кількість приїжджих сягала 3000 осіб. Усі ці заходи сприяли своєчасному виконанню наміченого плану. Вживались заходи з механізації земробіт із допомогою трофейного німецького траншеєкопача та танка-тягача, взятого у військовій частині, але танк загруз у болоті на трасі каналу і витягували його і траншеєкопач з допомогою довгого троса другим танком. Трохи кращою була спроба використати при копанні каналів невеликого профілю двовідвального плуга у причепі з трактором із ручною доробкою до проектного перетину, але це утруднювало доробку, оскільки в канаві з’являлася вода і порушувалась структура торфу, який перетворювався в багно. Більш механізовано виконували роботи з будівництва ґрунтових доріг уздовж основних каналів з допомогою причіпного грейдера, запозиченого у шляховиків та розпилювання лісу на колгоспній пилорамі для будівництва гідроспоруд, будівельним матеріалом для яких слугувало дерево. Услід будівництву каналів каналів і споруд споруд цілину заплави піднімали трудівники колгоспів. Першим пласт підняв колгосп ім. Васильєва, який площу, зарослу очеретом та іншою болотною рослинністю, перетворив на червоно-буре поле.Чітка організація робіт, своєчасне інженерне забезпечення робочих місць, відчуття особливої відповідальності та високе трудове піднесення будівельників і колгоспників стали рушійною силою в подоланні всіх перешкод своєчасного виконання важливого завдання. Це був справжній трудовий подвиг. Високу оцінку зробленому дав М.С.Хрущов, коли одного дня у неділю приїхав на заплаву і зупинився на греблі неподалік від збудованої другої насосної станції у с. Демидів, де вже знаходились відповідальні за будову представники відомств з Києва і Димерського р-ну в очікуванні «високого начальства». Після короткої доповіді про зроблене, він з греблі оглянув зорану заплаву і зауважив, якщо хтось із мисливців прийде сюди на полювання качок, то не впізнає місцевості. В цей час запрацювала насосна станція і вода з річки Ірпінь пішла в побудований канал, задіяли змонтовані на піднятій цілині дощувальні машини. Микита Сергійович, приємно задоволений, вимовив: «Так, у вас уже все готове». А коли побачив, як робітники переносили на собі поливні трубопроводи дощувалки (КДУ-55) з однієї позиції на іншу по зволоженій пашні, звернув увагу на примітивність дощувальної техніки і висловив думку про необхідність переходу до індустріального виробництва самохідної дощувальної техніки. А також висловив задоволення за своєчасне виконання будівельниками завдання уряду. Приблизно через тиждень він знову приїхав на заплаву з великою групою працівників центральної влади і відповідальних працівників Мінсільгоспу України, ще раз висловив щиру подяку за зразкове виконання завдання з освоєння заплави і дав своїй команді низку доручень, а саме: – створити державну службу експлуатації осушувально-зрошувальної системи та реорганізувати колгоспи зони Ірпінської заплави в радгоспи; – виділити необхідну кількість техніки для освоєння заплави; – запросити найкращих спеціалістів і передовиків виробництва з інших господарств Київщини для інтенсивного освоєння багатих заплавних земель і вирощування високих врожаїв, для чого в колгоспі ім. Васильєва (с. Демидів) збудували спеціальні котеджі. Усе це було оперативно втілено в життя. Третій приїзд М.С.Хрущова на заплаву відбувся підчас збирання врожаю ранньої картоплі ланкою Карпенко Людмили Симонівни, овочівниці колгоспу ім. Васильєва. Узявши з кагату найбільшу картоплину, здивовано сказав, що вона важить значно більше кілограма і поцікавився врожаєм плантації картоплі. Йому відповіли: «Біля 500 ц/га». Через деякий час Людмилі Симонівні було присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці. Після прийняття першої черги 1000 га Ірпінської системи в експлуатацію, виконроб Тригуб Микола Олександрович очолив Демидівську експлуатаційну дільницю. «Ірпіньбуд» для продовження будівництва перебазували в м. Гостомель, а його начальником призначили інженера Київської облмеліоконтори Ратушняка М.І. У період 1947–1954 рр. в заплаві р. Ірпінь на землях Димерського, Бородянського, Києво-Святошинського, Бишівського, Васильківського і Фастівського р-нів побудували Ірпінську осушувально-зволожувальну систему – одну з перших у СРСР з двостороннім регулюванням водно-повітряного режиму площею 6384 га с/г угідь, у т.ч. 5701 га з застосуванням кротового дренажу.