Паджеланта (Падьєланта) — шведський національний парк Паджеланта, Самі Луле Баджеланда (лен розташований на крайній півночі Швеції в провінціях Норрботтен та Лапландія), на півночі Швеції, на кордоні з Норвегією в основному складається з відкритих рівнинних ландшафтів, оточуючих два озера: Вастеняврре (Вастен'яуре) та Віріхаврре (Вірігауре). Був заснований в 1962 році за рішенням шведського риксдагу (назва парламенту Швеції (законодавча влада Швеції)). Це найбільший за площею національний парк Швеції (198400 га), сукупна площа становить приблизно 5500 км2. Поряд з сусідніми національними парками: Муддус, Сарек і Стура-Шефаллет, а також природними резерватами Сьяунья і Стубба, парк входить до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО з 1996 року, як частина Лапонії (Шведська Лапландія).
Походження назви Назва парку походить від слова «Badjelánnda» луле-саамської мови, що перекладається як «вище, ніж земля», тобто, висока земля. Топоніми найчастіше зазначають із суфіксом, що позначає тип місця, і префіксом, що характеризує місце.
Починаючи з народження сучасної науки область була цікава для вчених, головним чином для вивчення її флори, фауни і геології.
Історія Перші мешканці регіону прибули під час відступу льодовикового покриву 8000 років тому. Вони, ймовірно, були предками саамів, кочового народу, що проживав у північній Скандинавії. Спочатку вони заробляли на життя збиранням та полюванням - особливо оленями. З розвитком стосунків із скандинавськими народами між 500 і 1400 р. н. е. Саами все частіше використовували літні табори в горах для полегшення полювання, а потім продавали хутро скандинавам. Ці табори походять з тих, які все ще можна знайти, зокрема навколо великих озер парку.
Незважаючи на спосіб життя мисливців-збирачів, саами тримали домашніх північних оленів, яких вони використовували для транспортування та отримання молока. Однак з XVII століття кількість одомашнених північних оленів зросла. Таким чином, поступово полювання на диких північних оленів було замінено розведенням. Вони зимували на рівнинах на схід від парку, а влітку переїжджали в гори. Паджеланта є одним з найважливіших пасовищ у горах. Зазвичай вони залишають парк між серединою серпня та серединою вересня, щоб дістатися до місця зимівлі.
Спосіб життя саамів залишив незначний слід у навколишньому середовищі (принаймні до другої половини ХХ століття). Це в основному старі пастки, присутні скрізь у парку, а також традиційні житла (kåta). Серед слідів, залишених саамами, можна згадати наявність наскельної різьби біля кордону Сарека. Ці гравюри представляють тварин, особливо північних оленів, людей, а також, що є абсолютно унікальним у саамському мистецтві, човни з щоглами та вітрилами. Це особливо дивно, оскільки до відкриття цих гравюр ніщо не вказувало на можливість використання саамами човнів цього типу. Дослідники вважають, що ці гравюри - зображення кораблів, що використовувались вікінгами (з 800 р. н. е.), з якими саами мали важливі торгові відносини (особливо продаж хутра). Табори саамів, наприклад, Сталолуокта, все ще використовуються протягом літнього періоду.
Геологія Національний парк Паджеланта є частиною Скандинавських гір, що нагадує каледонський хребет, який також є джерелом гір Шотландії, Ірландії, Ґренландії та Шпіцбергену. Каледонський орогенез пов'язаний зі зіткненням плит Лаврентії та Балтики, що завершилося між 420 і 400 млн років, зникненням шляхом занурення океану Япет. Під час цієї події уламки кірки перекривались, утворюючи опорні листи. Серед цих листів, зокрема, один, який називається лист Келі, складається переважно з океанічної кори. Основними гірськими породами є осадові породи, такі як філіт, слюдяний сланцевий покрив, гнейс і вапняк. Є також метаморфічні вулканічні породи, такі як амфіболіт або серпентин, який знаходиться переважно на захід від парку і особливо впливає на флору. На Лататі , на схід від Вастеняура, ми можемо спостерігати наявність лави-подушки, характерної для океанічних кір.
Потім ланцюг безперервно розмивався, поки він не сформував пенеплан. Однак, приблизно з 60 млн років (кайнозой), скандинавський Пенеплан зазнав значного тектонічного підйому. Причини цього не ясні, і було запропоновано кілька гіпотез. Однією з цих гіпотез є вплив ісландського шлейфу, який би підняв земну кору. Іншою гіпотезою є ізостаза, пов’язана з заледеніннями. У будь-якому випадку цей підйом дав можливість підняти старий ланцюг на кілька тисяч метрів.
Ерозійні процеси Коли Скандинавські гори знову набирають висоту, ерозія може відновити свою роботу. Це насамперед флювіальна ерозія, але найбільше вплинула на сучасну геоморфологію ланцюга та парку флювіогляціальна ерозія, зокрема під час великих заледенінь (від 1,5 млн років). Льодовики розростались і вторгуватися в долини, а потім поступово об’єднувалися, утворюючи крижаний покрив, який повністю накрив область. Більша частина парку складається з м’яких, легко ерозійних порід, таких як сланці або вапняки, крижана маса льодовикового покриву повністю розмиває територію, залишаючи рельєф з невеликими підвищеннями. Це особливо видно на відміну від сусіднього національного парку Сарек, з його дуже вираженим рельєфом, і його тверді скелі мають кращий опір ерозії.
Наприкінці останнього льодовикового періоду, приблизно 8000 років тому, льодовики у великих долинах зберігались довше, ніж у навколишній місцевості. Потім ці льодовики утворили дамбу для річок допоміжних долин далі по течії, які згодом утворили озера. Одне з цих озер розвинулося між горою Акка та горою Кісуріс, остання знаходиться на північно-східній межі парку. Ріки скидали дуже велику кількість осаду, потрапляючи в озеро, яке утворювало велику дельту, тераси якої досі видно з боків гір.
У кількох районах парку також видно явища, характерні для перигляціального середовища. Це, зокрема, параліси та багатокутні ґрунти, також частково спостерігається вічна мерзлота. Ці ґрунти, ймовірно, частково є реліктами холодніших періодів, наприклад, під час заледеніння.
Рельєф Хоча Паджеланта знаходиться в гірському масиві Скандинавських гір, ландшафт не надто гірський. Це перш за все висока рівнина, на висоті від 650 до 1000 м. Вершини парку найчастіше дуже пологі і низькі. З іншого боку, парк межує з кількома гірськими регіонами Сарек, Суліцельма, які оточують парк зі сходу, заходу та півдня. В парковій зоні розташовані деякі високі гори, зокрема Єкнаффо (1836 м), найвища точка парку, або Кіркеваре, Алатьякка та Сіркаткакк. Найнижча точка парку знаходиться на півночі, у долині Вуоятятно, на висоті близько 540 м.
Клімат та погода Скандинавські гори утворюють межу між океанічним кліматом на заході та континентальним кліматом на сході. Перший характеризується м’якими температурами та високою вологістю, тоді як континентальний клімат є більш сухим і представляє спекотне літо та холодну зиму. Це призводить до певної нестабільності погоди в парку, хоча вона менш помітна, ніж для сусіда Сарека. Загалом океанічний вплив домінує в цьому регіоні. Сніг, як правило, починає випадати вже у вересні, а сніговий покрив вкриває земну поверхню з жовтня по листопад, іноді тримається до червня, а на вершинах гір може залишатися протягом усього літа. Крім того, розташування на північ від Полярного кола, суттєво впливає на формування клімату.
Гідрографія 313 км2 парку (майже 16% його загальної поверхні) складають озера, зокрема озера Віріхауре і Вастеняуре. Озеро Віріхауре є найбільшим. Воно розташоване на висоті 579 м і досягає максимальної глибини 138 м, одне з найглибших у Швеції. Північніше розташоване озеро Вастеняуре, площею 89 км2, на висоті 547 м і максимальна глибина становить 134 м. Окрім цих двох великих озер, у парку є велика кількість інших менших озер.
Більша частина парку розташована у вододілі Стори Лулеальвен. Стора Лулельвен бере свій початок у масиві Сулітхельма, Норвегія, і перетинає кордон біля озера Серясяуре, частково розташованого в парку. Потім він проходить південну частину парку під назвою Sårjåjåkkå перед тим, як впасти у Virihaure. Це озеро отримує внесок від річки Тукійокко, що виходить із льодовика Бламаннсізен в Норвегії, а також від річки Міеллятно, що тече від національного парку Сарек, на схід. Потім річка залишає озеро і спускається на 32 метри до озера Вастеняуре менш ніж за 3 км, створюючи низку водоспадів і порогів. Stora Luleälven залишає Вастеняуре під назвою Вуоятятно і обходить всю північну частину парку, зустрічаючи на шляху річку Варка. Коли він покидає парк і впадає в озеро Кутхауре, тоді має середній потік близько 80 м3 / с. З іншого боку, південно-східна частина парку знаходиться у вододілі Лілла Лулеальвен з річкою Тарараекко, яка потім приймає назву Тарраатно перед тим, як покинути парк. Stora Luleälven та Lilla Luleälven - це два джерела великої річки Luleälven (колишня - головна).
Окрім великих озер, у парку також є другий за величиною льодовик у країні: Альмаієкна, що в масиві Сіркаткакка, площею 12 км2, відкритий у 1973 р. У парку відносно мало боліт (1000 га).
Природа парку Парк Паджеланта, згідно з класифікацією WWF, розташований у наземному екорегіоні скандинавських березових лісів та високогірних луків. Березові ліси відносно в меншості, вони займають лише 1400 га, і тому більша частина парку складається з пустель. Ці пустелі, як і луки парку, включають деякі найбагатші райони шведських гір. Налічується понад 400 видів судинних рослин, що зумовлено вмістом вапняку в ґрунті. Рослинність парку можна розділити на етапи відповідно до зростаючої висоти: стадія берези (субальпійська стадія), стадія верби та стадія лишайників.
Парк знаходиться на величезному плато і включає два великих озера Вастен'яуре і Вірігауре (останнє часто називають «найкрасивішим озером в Швеції»). Пейзаж, як наслідок, є досить плоским і відкритим, особливо в порівнянні з національним парком Сарек, який знаходиться на схід від Паджеланти. Флора і фауна парку надзвичайно різноманітні: в ньому налічується понад 400 різних видів тварин і рослин з яких багато є ендеміками. На території національного парку проживають корінні саамські жителі, щоправда, в невеликій кількості. Аборигени займаються оленярством і рибальством. З їхнім життям і побутом можна познайомитися в селах: Сіргес, Жахкагасска, Дуорбун.
Серед представників флори переважає гірська береза, піщанка humifusa і Gentiana aurea, перстач robbinsianais та інші.
Серед ссавців зустрічаються лемінги і північні олені, а також хижаки, які їдять їх; в цьому випадку росомаха і песець, відповідно, обидва є постійно резидентськими в парку.
Птахів дуже багато видів та різновидів: європейська сивка звичайна, луговий коник, північна кам'янка, куріпка, середній кроншнеп, довгохвоста качка, євразійський чирок, загальний scoter, а також багато болотних птахів, зокрема круглоносий плавунчик, звичайна червононіжка. Північно-східний ліс також є батьківщиною великого розмаїття різновидів звичайної чечітки, піночки-веснички, longspur, bluethroat і дрозда-білобровика. Можна зустріти малого білолобого гусака, gyrfalcon, беркута, орла з білим хвостом, дупеля, канюка з товстими ногами і довгохвостого поморника, білу сову та інших пернатих.
Парк також містить велику кількість риби.
Флора
У парку відносно мало березових лісів, верхня межа поширення цих лісів становить приблизно від 600 до 700 м, тоді як більша частина парку знаходиться вище цієї висоти. Березові ліси знаходяться переважно в нижній частині долини Вуоятятно, на північ від долини Леддейякко на схід від Вастеняура, на східному березі Віріхаура (особливо в районі Сталолуокта) і в нижній частині долини Тарраатно, на південний захід від парку. Ці ліси складаються з підвиду берези пухнастої, яка називається скручена береза (Betula pubescens subsp. tortuosa). Наприклад, ліс долини Тарраатно кваліфікується як прерійний тип, що стосується рослинності підліску, що нагадує луки, з великою кількістю квітів, таких як альпійський салат (Cicerbita alpina).