Візантійські-османьскі війни Візантійсько-османські війни зіграли ключову роль в історії середньовічних Балкан. Вони тривали майже без перерви понад півтора століття, з 1299 по 1461 роки Сметанін B. А. Про специфіку перманентної війни в Візантії в 1282-1453 рр. / B. А. Сметанін // Антична старовину і середні віки. - Свердловськ, 1973. - Вип. 9. - С. 89-101. . Умовно поділялися на два періоди. Під час першого періоду (1299—1354) візантійці часто вступали в союзницькі відносини з турками-османами в боротьбі проти слов'янських держав, італійців і франків. Останнє, втім, не заважало османам поступово брати під свій контроль візантійські міста у Малій Азії при тому що реальної допомоги Візантії на Балканах вони в цей період не надали. У 1326 році столицею османів стала захоплена Бурса. До 1350-х років колись велика Візантійська імперія перетворилася на державу-обрубок, а в прямому підпорядкуванні столиці залишилася лише збезлюділа і напіврозграбована Східна Фракія. Фракійський землетрус 1354 року допоміг османам без опору захопити Галліполі. Після цього вони перейшли до відкритої анексії решти візантійських земель. Їх кульмінацією стало падіння Константинополя 29 травня 1453 року, хоча Морейський деспотат був підкорений в 1460 році, а Трапезундська імперія — у 1461 році. З огляду на те, що османи, як і сельджуки, мали тюркське походження, візантійсько-османські війни фактично стали завершальним етапом .
Історія Візантійсько-тюркські відносини завжди відрізнялися своєрідністю. У політичних колах пізньої Візантії з'явилося вельми помітне протюркське лобі. Після варварського розграбування Константинополя західними лицарями-хрестоносцями в 1204 році, католики з їх постійним прагненням нав'язати церковну унію зверху викликали ненависть простого народу. На початковому етапі завоювання Малої Азії тюркські племена, звичайно ж, ставили мусульман в привілейоване становище і, без сумніву, заохочували ісламізацію, але до православних, католиків і юдеїв, які бажають зберегти свою релігію, ставлення було швидше байдужим, за умови що вони платили податок «невірних» — джизія. За цих обставин, бувши поставленими перед вибором, греки часто воліли османську владу безкомпромісності венеційців або французів, які вимагали від православних переходу в католицизм.
Крім того, для підтримки розвиненої бюрократичної системи імперії грецькі правителі пізньої епохи були змушені постійно підвищувати податкові збори з залишившихся у їх підпорядкуванні селян, при тому що територія імперії постійно скорочувалася. Навпаки, на початковому етапі тюркських завоювань, в межах молодих анатолійських бейликів, податковий тягар на селян, що перейшли в їх підданство було зовсім невелике, оскільки їх бюрократія була мінімальною, а території бейликів розширювалися значною мірою завдяки внеску добровольців газі, дервішів і загального масового припливу кочових і напівкочових народів з Азії.
Візантійсько-османські війни мали ще одну особливість, що визначила трагічне завершення середньогрецькою державності. В умовах католицької агресії й попри поразку біля Манцикерту в 1071 році, тюрки в цілому довгий час не розглядалися греками як основні вороги. Більш того, візантійські узурпатори на місцях, так само як і деякі візантійські імператори, не гребували все частіше і частіше вдаватися до допомоги тюрків як військових найманців в боротьбі за владу і навіть почали віддавати в дружини тюркським ханам своїх дочок. У результаті, надавши допомогу тому чи іншому узурпатору, тюрки зрештою зміщали його і захоплювали підкорену ними місцевість як своєю вотчину. На цьому етапі спроби повернути цей регіон під контроль Константинополя були просто неможливі з демографічних причин. Більш того, постійно беручи участь у внутрішніх візантійських конфліктах, тюрки добре ознайомилися з географією Малої Азії та Балкан.
Крім цього, тюркські воїни почали залучатися для боротьби з підсилюючимися слов'янськими державами Балкан — Сербією і Болгарією, в територіальних конфліктах з якими згасаюча Візантія зазнавала постійних поразок. Тому, на відміну від слов'янських держав Балкан, населення яких відносилося до мусульман з однозначною неприязню, грецьке населення час від часу закликало османів на допомогу в візантійсько-сербських і візантійсько-болгарських конфліктах. Це дозволило османам утвердитися на Балканському півострові.
Зростання могутності османів: 1265—1328 Після завоювання Михайлом VIII Палеологом Константинополя у 1261 році Візантійська імперія залишалася в скрутному становищі. Правителі освічених хрестоносцями латинських королівств висловлювалися за відновлення Латинської імперії та повторне завоювання Константинополя Mango, Cyril. The Oxford History of Byzantium. 1st ed. New York: Oxford UP, 2002. pp. 255-257 , в той час як на півночі головна загроза виходила від Сербії, активно розширювалася при королі Стефане Уроше Mango, Cyril. The Oxford History of Byzantium. 1st ed. New York: Oxford UP, 2002. 260 .
Для розв'язання цих проблем Михайло Палеолог почав консолідацію своєї влади. Він наказав засліпити нікейського імператора Іоанна IV , за що був відлучений від церкви патріархом Арсенієм Авторіаном. Михайло зробив новим патріархом Константинополя Германа III і наказав йому зняти відлучення .
Поки Візантійська імперія продовжувала завоювання територій колишньої Латинської імперії, турки Османа I почали набіги на візантійську Анатолію. Осман зайняв Сёгют і Ескішехір в 1265 і 1289 роках, відповідно Compact History, pp. 70-71 . Михайло Палеолог був не в змозі перешкодити туркам через необхідність перекидати війська на захід.
У 1282 році Михайло Палеолог помер, і владу перейняв його син Андронік II. Смерть старого візантійського імператора була багатьма зустрінута з полегшенням: політика об'єднання церков, важкі податки й військові витрати лежали важким тягарем на населення. У підсумку в Малій Азії турків-османів деякі стали сприймати як визволителів від тягаря імперського панування Bentley, Jerry H., and Herb F. Ziegler. Traditions & Encounters: a Global Perspective on the Past. 3rd ed. Vol. 1. New York: McGraw-Hill, 2006 .
Правління Андроніка було відзначено некомпетентними й недалекоглядними рішеннями, які зрештою зруйнували Візантійську імперію. Він почав псувати візантійський гіперпірон, що призвело до падіння візантійської економіки. Податки були знижені лише для земельної аристократії. Для популяризації свого правління імператор відрікся від союзу православної й католицької церков, оголошеного на Другому Ліонському соборі у 1274 році, що загострило неприязнь між латинянами та візантійцями Oxford History, pp. 260-261 .
У 1282 році східний кордон імперії пав. У 1300 році мусульманські бейлики впритул підійшли до Егейського моря у двох місцях — Ментеше і Карасу. Останній бейлик був незабаром анексований османами.
Імператор Андронік II виявляв глибокий інтерес до збереження анатолійських земель Візантії і наказав побудувати форти в Малій Азії, а також енергійно зайнявся підготовкою армії . Візантійський імператор наказав перемістити свій двір в Анатолію, щоб спостерігати за ходом військової кампанії, і доручив генералу Олексію Філантропену відтіснити турків від кордону. Генерал, однак, спробував організувати державний переворот, але зазнав невдачі і був покараним засліпленням. Після того, як армія втратила командувача, турки, скориставшись цим, в 1301 році взяли в облогу Нікеї. У 1302 році син Андроніка Михайло IX Палеолог і візантійський полководець Георгій Музалона були розбиті в битвах при Магнезії і Бафее .
Близько 1302 року мусульмани захопили Смірну (Ізмір). Попри це, Андронік спробував ще раз завдавати вирішального удару туркам, найнявши каталонських найманців. Під командуванням Михайла IX і Рожера де Флора Каталонська кампанія навесні і влітку 1303 року відтіснила турків від кордонів. Коли ж виникли проблеми з оплатою послуг, найманці кинули армію і повернулися в Філадельфію. Рожер де Флор був убитий, і в помсту його кампанія зайнялася здирством анатолійських селищ. Коли вони, нарешті, в 1307 році пішли розоряти візантійську Фракію, місцеві жителі вітали повернення турків, які знову почали блокаду ключових фортець візантійців у Малій Азії Madden, Thomas F. Crusades: the Illustrated History. 1st ed. Ann Arbor: University of Michigan P, 2005.179. .
Після цих поразок Андронік був уже не в змозі відправляти проти турків серйозні сили. У 1320 році онук Андроніка II, Андронік III, був позбавлений права спадкування після смерті його батька, Михайла IX Oxford History, p. 262 . У наступному році Андронік III збунтувався і пішов на Константинополь. Він продовжував наполягати на своїх правах спадкування і в 1322 році став співправителем. Це, однак, призвело до громадянської війни 1321—1328 років, в якій Сербія підтримала Андроніка II, а болгари — його онука. Зрештою Андронік III вийшов переможцем з цього конфлікту 23 травня 1328 року. Однак, поки йшла війна, османи зуміли в 1326 році захопити Бурсу .
Царювання Андроніка III було відзначено останньою серйозною спробою Візантії відновити свою колишню славу. У 1329 році візантійські війська були відправлені, щоб зняти османську облогу Нікеї Oxford History, p. 263 Grant, R G. Battle: a Visual Journey Through 5000 Years of Combat. London: Dorling Kindersley, 2005 122 . Однак доля Нікеї була вирішена, коли візантійська армія була переможена у битві при Пелеканоне 10 червня 1329 року . У 1331 році Нікея пала Grant, R G. Battle: a Visual Journey Through 5000 Years of Combat. London: Dorling Kindersley, 2005 pg 122 , що стало страшним потрясінням для православного світу, оскільки Нікея була столицею імперії ще 70 років тому.
Таким чином, військова міць візантійців була вичерпана за Андроніка III, і імператор був змушений перейти до дипломатії, як і його дід до нього. В обмін на безпеку інших візантійських поселень в Малій Азії візантійці погодилися сплачувати османам данину. На жаль для Візантійської імперії, це не завадило туркам осадити Нікомедію в 1333 році. Місто було захоплене у 1337 році .
Попри ці невдачі, Андроніку III вдалося досягти деяких успіхів в боротьбі зі своїми опонентами в Греції і Малій Азії. Були підкорені Епірський деспотат і Фессалія . У 1329 році візантійці захопили Хіос, а в 1335 році зайняли Лесбос. Проте, ці окремі успіхи були непорівнянні з загальним зростанням османських завоювань. Крім того, жоден із зайнятих візантійцями островів не був частиною Османської імперії. Візантія ще була в змозі протистояти сербській експансії на Балканах, але наступила руйнівна громадянська війна, що перетворила імперію в васала османів .
Балканське вторгнення і громадянська війна: 1341—1371
Андронік III помер в 1341 році, залишивши владу своєму 10-річному синові Іоану V Oxford History, p. 265 . Регентство було довірено Іоану Кантакузину, матері юного імператора Анні Савойській і патріарху Іоанну XIV Каліці. Суперництво між Калікою і Кантакузіном призвело до руйнівної громадянської війни, з якої Кантакузін вийшов переможцем у лютому 1347 році. За цей час чума, землетрус Oxford History, p. 266 і османські набіги призвели до того, що тільки Філадельфія залишалася у візантійських руках, і то за умови сплати данини. Протягом громадянської війни у Візантії обидві сторони використовували турків і сербів як найманців Oxford History, p. 267 , залишивши велику частину Македонії в руїнах і в руках новоствореної Сербської імперії. Після цієї перемоги Кантакузін правив як спів'імператор з Іоанном V.