Ключегірський Казансько-Богородицький монастир () — нечинний жіночий монастир Бузулукської єпархії Російської православної церкви, що існував у другій половині XIX століття — першої третини XX століття (до більшовицького перевороту належав до Самарської єпархії).
Знаходився у селі Талли (Ключегор'є) Бузулукського повіту Самарської губернії (нині Грачевський район, Оренбурзька область) . Заснований 1864 року в маєтність і на кошти місцевої поміщиці, благодійниці Ганни Путілової, вона ж і очолила створену громаду. 1880 року громада була перетворена в чернецький монастир третього класу. Спочатку був досить бідним, але до початку XX століття, налагодивши збір пожертвувань, монастир став другим за значущістю жіночим монастирем Оренбуржжя, ставши досить популярним в народі. Мав 5 храмів.
Після встановлення радянської влади існував під виглядом сільськогосподарської артілі, поки 1923 року настоятелька монастиря була вбита невідомими, після чого монастир був закритий і розорений. До теперішнього часу збереглися деякі кам'яні будівлі монастиря, в тому числі один з храмів, проте всі вони в аварійному стані. У селі Талли діє православна парафія, що ставить за мету відновлення монастиря, і займається збереженням і відновленням монастирських будівель.
Історія
Заснування обителі У 1830-х роках великий поміщик Павел Петрович Путілов володів Ключегор'єм, що знаходилось за 70 верств від Бузулука, маленьким селом Бузулукського повіту Самарської губернії, розташоване в долині, а також — навколишніми землями. На початку 1840-х він сконав і землі навколо села у спадок перейшли до його бездітної вдови, Ганні Іванівні Путіловій. Вона вирішила оселитися в цій місцевості, переселивши поруч з селом 46 кріпаків чоловічої статі, що дісталися їй, ближче до річки Талли, по якій і отримало назву нове поселення. 1855 року селяни Ключегор'я, що дісталися іншим спадкоємцям, були переведені до інших сел . Талли й Ключегор'є по суті об'єдналися в один населений пункт, надалі використовувалися обидві назви. .
Анна Путилова була вельми релігійною жінкою. Поселившись в талій, вона відразу почала клопотати про будівництво храму у своєму маєтку, оскільки до найближчої церкви було близько 35 верст, що позбавляло її можливості постійно бувати на богослужінні. Випадок звів її з мешканкою Бузулука Євфимією Овсянніковою, яка хотіла упорядити й офіційно затвердити православну жіночу громаду. Співчуваючи Овсянніковій, Путілова подарувала їй 100 десятин землі при Таллах. На цій землі було засновано хутір громади, на якому оселилися жінки і дівчата, які бажали присвятити себе духовному житті за чернечими правилами.
У лютому 1844 року Овсяннікова подала прохання оренбурзькому єпископу Йоанікію про заснування жіночої громади з монастирськими правилами, вказавши, що якщо громада буде відкрита в маєтку Путілової, то до вже подарованих 100 десятин та обіцяла подарувати ще 11 десятин і 280 квадратних сажнів землі для будівництва келій, також пообіцявши побудувати тимчасову церкву своїм коштом. Губернські цивільні та церковні влади схилялися до розміщення громади в Таллах, однак Святіший Синод постановив, що громада має відкритись у Бузулуці.
Невдача зі створенням громади не зупинила Путілову. 1845 року в Ключегор'ї було створено парафію з призначенням причта до споруджуваної церкви, до якого були приписані найближчі села. 1847 року було освячено невеликий храм в ім'я Казанської ікони Божої Матері. Проте Путілова не залишала задум відкриття жіночої громади у своєму маєтку.
Новий поштовх кампанії зі створення монастиря додало знаходження ікони Миколи Чудотворця. За монастирським переказами, 31 жовтня 1854 року, в неділю, підлітки, які поверталися у Талли зі степу, побачили в болотистій місцевості нижче села в очеретах два червоні прапори. Прибулі священник і селяни виявили прикріплений шнурами до держаків прапорів образ святителя. З почестями ікона була перенесена до храму, і після огляду з боку благочинного, єпархіальне начальство дозволило здійснювати перед іконою молебні і двічі на рік, 31 жовтня і 9 травня, здійснювати хресні ходи до місця знаходження ікони.
Про подібне «чудесне набуття» ікони і намір місцевої поміщиці заснувати жіночу обитель стало відомо в окрузі. Незабаром до Путілової стали звертатися жінки, які хотіли стати монахинями. З її дозволу вони селилися в її садибі. Вони молилися, займалися рукоділлям, утворили церковний хор, пекли проскури для храму, займалися сільським господарством — кожна із сестер цієї неофіційної громади несла свій послух, подібне чернечим, хоча і без прийняття чернечого звання. Керувала громадою сама Ганна Путілова.
Поступово до них приєднувалися все нові сестри, особливо після 1860 року, коли у Бугуруслані було відкрито Парафіяльну жіночу громаду, попечителем якої була Путілова. Через тісноту приміщень не всі охочі потрапити до неї були туди прийняті, і тоді багато оселилися в уже усталеній Ключегорській громаді.
Деякі приєднувалися до громади і, як вони стверджували, за вказівкою з неба. Так майбутня ігуменя, одна з перших насельниць монастиря, Ерміонія під присягою запевняла, що вона прийшла до Путілової з веління святителя Миколая Чудотворця, що з'явився їй. Вона, дізнавшись, що у Бугуруслані відкривається жіночий монастир, вирушила туди з наміром вступити до нього. Проходячи великим шляхом поблизу села Талли вона нібито зустріла старця, якій запитав її:
— Чи далеко бредеш, раба Божа? — Іду у Бугуруслан, — відповіла вона, — Бажаю там вступити до монастиря. — Іди в Таллінський, — сказав старець. — Так там і монастиря-то нема, — з подивом відповідала жінка. — Є і буде, — сказав старець, — й тобі багато доведеться попрацювати для цього монастиря.
Повіривши старцю, вона звернула з дороги і попрямувала в талій, де знайшла «маленький Монастирок» і з дозволу Ганни Путілової залишилася там. Поступово чисельність сестер зростала, коли вона досягла 36 осіб, Путілова вирішила порушити клопотання про відкриття в її маєтку жіночого монастиря. У лютому 1861 року його відправилася в Самару і особисто подала єпископу Феофіла прохання про відкриття монастиря. Для його забезпечення вона обіцяла пожертвувати спочатку 275 десятин, а потім, по духівниці, ще 725 десятин.
Справа про відкриття монастиря тривала майже три роки. Нарешті 18 січня 1864 надійшов імператорський дозвіл на відкриття Ключегорськой Казанської-Богородицької жіночої громади . А Ганна Путілова була призначена настоятелькою громади.
Після отримання дозволу було відведено місце під обитель, яке огородили частково дерев'яним парканом, частково тином; Ганна Іванівна почала будівництво. Були побудовані три невеликі домівки для розміщення сестер: одна дерев'яна й дві з саманної цегли. Половину свого власного будинку Путілова віддала під теплу домову церкву на честь Смоленської ікони Божої матері.
У серпні 1871 року Путілова померла. 3 вересня 1871 року сестри вибрали собі нову настоятельку, їй стала черниця Феофанія, до цього колишня настоятелька Раковського жіночого монастиря у Самарському повіті. 1873 року в монастирі було відкрито лікарню на 8 ліжок. У січні 1875 року з'явилося однокласне жіноче училище. Першим законовчителем у ньому був священик Н. Бережнов.
Створення монастиря
Указом Святійшого синоду № 1575 від 15 березня 1880 року парафія була перетворена у чернецький монастир третього класу з найменуванням Ключегорський Казанський-Богородицький, зведенням настоятельки у сан ігумені та нагородженням її наперсним хрестом. 29 червня Феофанія в Самарі була зведена в сан ігумені, а 6 і 7 липня відбувся перший постриг, кілька сестер були пострижені в рясофор і мантію. 8 липня, в день престольного свята на честь явлення Казанської ікони Божої Матері відбулося урочисте відкриття монастиря з вчиненням хресного ходу навколо монастиря і подячних молебень.
До цього часу монастир уже мав два храми, але один був холодний і поза садибної дільниці, а другий — перероблений з дому засновниці монастиря і був малий і тісний, який був не в змозі вміщувати усіх охочих потрапити на богослужіння, особливо в недільні та святкові дні. Сестри запросили у єпархіального начальства будівництво нового храму. Однак монастир не мав на таке будівництво коштів. Бачачи кончу потребу обителі самарська духовна консисторія видала монастирю шнурову книгу для збору пожертвувань. Були обрані складальниця і помічниці для неї, які вирушили в Москву.
Згідно з переказами, в Москві монахиням порадили зупинитися в будинку купця Єрмакова, який тримав спеціальні приміщення для таких монастирських збиральниць пожертвування. Однак, коли вони дісталися до купецького будинку, їм відмовили, сказавши, що всі місця зайняті. Поки черниці в розгубленості, стоячи під дощем, думали, що ж робити далі, їх плачевний стан зауважив з вікна сам Єрмаков. Він покликав їх до себе і розпитав, хто вони, звідки вони і з якою метою приїхали в Москву. Дізнавшись про бідність монастиря, він сказав їм, що його дружина, Катерина захворіла, і нехай вони помоляться за неї, а якщо вона видужає, то він побудує кам'яний храм в ім'я святителя і чудотворця Миколая. Переночувати монахиням він дозволив у своєму кабінеті, наказавши прислузі нагодувати їх і обсушити. Всю ніч черниці молилися, а на ранок Єрмаков покликав їх і сказав: «Мабуть, за ваші молитви і по милості святителя і чудотворця Миколая дружина моя зараз відчуває добре, а тому я наважуюся дане вам обіцянку виконати. Я будую в вашому монастирі кам'яний теплий храм. Надсилайте свою ігумені лист, щоб або сама їхала, або прислала довірену».
У Ключегор'є було направлено лист, і в Москву вирушила скарбника, черниця Ерміонія, так як ігуменя Феофанія не могла їхати за станом здоров'я. Ерміонія отримала від Єрмакова план будівництва храму, різні вказівки про будівництво, а також необхідні на будівництво кошти. Всю наступну зиму монастир займався заготівлею будматеріалів, і навесні 1883 ігумен Бузулукського чоловічого монастиря Нифонт освятив місце для будівництво нового храму. Почалося будівництво.
1 жовтня 1883 померла настоятелька ігуменя Феофанія, 18 листопада її місце зайняла черниця з Іверського жіночого монастиря Софія. При ній була закінчено будівництво храму, яке тривало п'ять років. 16 і 17 серпня 1888 року ігумен Нифонт освятив бічні прибудови, а 18 серпня в день іменин спонсора будівництва Флора Яковича Єрмакова, в присутності його і його дружини, єпископ Самарський Серафим освятив головний престол. Побувавши в монастирі особисто, і побачивши його бідність, Єрмаков додатково пожертвував п'ять тисяч рублів недоторканного капіталу на утримання монастиря і тисячу рублів на утримання причту.