Латиноамериканська література — іспаномовна художня література Західної півкулі (визначення «Енциклопедії Британіки»). За ширшим визначенням, до латиноамериканської літератури належать усі усні та письмові твори літератури Латинської Америки різними мовами, зокрема іспанською, португальською, індіанськими мовами Південної Америки та Месоамерики. Також до латиноамериканської літератури відносять літературу США, написану іспанською мовою.
У другій половині XX століття латиноамериканська література набула чималої популярності, насамперед завдяки розвитку в Латинській Америці модерністської течії, що отримала назву «магічний реалізм». Завдяки латиноамериканському буму в літературі значно зросло зацікавлення до латиноамериканських авторів у світі. Ціла плеяда загалом доволі різних письменників у 1950-ті, 1960-ті роки здобула міжнародне визнання, це зокрема такі автори, як Аугусто Роа Бастос з Парагваю, Хорхе Луїс Борхес, Ернесто Сабато та Хуліо Кортасар з Аргентини, Карлос Фуентес із Мексики, Маріо Варгас Льоса із Перу, Пабло Неруда з Чилі, Алехо Карпентьєр з Куби, Мігель Анхель Астуріас із Гватемали, Габріель Гарсіа Маркес із Колумбії.
Латиноамериканський бум відкрив дорогу для наступних поколінь письменників цього регіону (пост-бум), таких як Роберто Боланьо, Ізабель Альєнде, Елена Понятовська та Луїса Валенсуела.
Шість латиноамериканських авторів були відзначені Нобелівською премією з літератури: чилійська поетеса Габріела Містраль (1945), гватемальський прозаїк Мігель Анхель Астуріас (1967), чилійський поет Пабло Неруда (1971), колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес (1982), мексиканський поет Октавіо Пас (1990) та перуанський письменник Маріо Варгас Льоса (2010).
Чимало письменників з Латинської Америки були відзначені найвищими літературними преміями Іспанії (Премія Сервантеса) та Португалії (Премія Камоенса).
Престижна «Колекція репрезентативних творів ЮНЕСКО» () має спеціальну «Ібероамериканську серію», до якої зокрема увійшли такі автори, як Андрес Бельо (Венесуела), Флор Ромеро (Колумбія), збірка текстів Сімона Болівара, Хуан Соріля де Сан Мартін (Уругвай), Жозуе Монтелло (Бразилія), Хосе Енріке Родо (Уругвай), Орасіо Кіроґа (Уругвай), Домінго Фаустіно Сарм'єнто (Аргентина), Джон Ллойд Стефенс (США), Алонсо де Ерсілья-і-Суньїга (Іспанія, Чилі), Інка Ґарсіласо де ла Веґа (Перу), Бернардіно де Саагун (Іспанія, Мексика), Жуакін Марія Машаду де Ассіс (Бразилія) та ін.
Історія
Доколумбова література Доколумбові культури були насамперед усними, проте доволі розвинуту писемність мали майя та ацтеки. Більшість доколумбових писемних пам'яток було знищено іспанськими конкістадорами. Збереглися лише деякі ацтекські кодекси та зовсім небагато кодексів інших етносів (Кодекс Селден — міштеки), Кодекс Коспі — міштеки або тлашкаланці, Кодекс Лод). Література майя представлена лише поодинокими письмовими джерелами давніх юкатанських майя. Донині збереглося лише чотири кодекси майя. Є свідчення про те, що у майя були міфологічні епічні твори, лірика, військові гімни та пісні, але вони майже не збереглися. Пізній період історії майя позначений великою кількістю релігійної та епічної літератури, сюжети якої також часто переплітаються з міфологією. Значну цінність мають вцілілі пророчі тексти майя, найбільш відомими з яких є книги «Чилам-Балам» (пророцтва Балама). Крім пророцтв у цих книгах присутні важливі історичні хроніки X — XI століть. Зразки усної народної творчості іноді записувалися вже після приходу європейських колонізаторів (збірка «Пополь-Вух»). Усна оповідна традиція збереглася донині в Перу (кечуа) та в Гватемалі (мовою кіче).
Колоніальна література
З самого початку появи європейців у Новому Світі мандрівники й конкістадори створили низку письмових свідчень та описів свого життєвого досвіду, такими документами є, наприклад, листи Христофора Колумба чи опис завоювання Мексики Берналя Діаса дель Кастільйо. Іноді колоніальні практики викликали жваву дискусію щодо етики колонізації та статусу корінних народів, що відображено, зокрема, у «Найкоротшій реляції про руйнування Індій» Бартоломе де лас Касаса.
Метиси та індіанці також сприяли формуванню літератури колоніального періоду. Такі автори, як Інка Ґарсіласо де ла Веґа та Гауман Пома де Аяла написали звіти про іспанські завоювання зі своєї перспективи, яка часто контрастує з поглядами колонізаторів.
Під час колоніального періоду писемна культура часто перебувала в руках церкви, типовою представницею цього суспільного прошарку була Хуана Інес де ла Крус, авторка поезій та філософських есе. Під кінець XVIII й на початку XIX століття з'явилася особлива креольська літературна традиція, в рамках якої були написані перші романи, насамперед тут слід згадати роман Хосе Хоакіна Фернандеса де Лісарді «Капосний папуга» («El Periquillo Sarniento», 1816). Власне й самі борці проти колоніальної влади самі були видатними літераторами, наприклад Сімон Болівар або Андрес Бельо.
Література XIX століття Протягом XIX століття в Латинській Америці з'явилися романи в натуралістичній та романтичній традиції, в яких нерідко розроблялася тема ролі і прав тубільного населення та дихотомії «цивілізація і варварство». Найяскравішими прикладами творів цього періоду можна назвати роман аргентинського письменника Домінго Фаустіно Сарм'єнто «Факундо» (1845), роман колумбійського письменника Хорхе Ісаакса «Марія» (1867), роман еквадорця Хуана Леона Мера «Куманда» (1879), роман бразильця Евклідіса да Кунья «Закинуті землі» (). Такі твори стали увійшли до національного канону своїх країн.
Інші важливі твори XIX століття стали регіональною класикою, таким твором, наприклад, стала епічна поема аргентинця Хосе Ернандеса «Мартін Ф'єро» (1872). В поемі оповідається про життя бідного гаучо, який веде війну з індіанцями. «Мартін Ф'єро» є яскравим прикладом «гауческо», аргентинського жанру поезії, в якому змальовується життя гаучо.
Літературні напрямки в латиноамериканській літературі XIX століття розвивалися від неокласицизму на початку століття через романтизм у середині століття й до реалізму й натуралізму в останній третині XIX століття.
Романтизм, реалізм, натуралізм та нові літературні тенденції
Війни за незалежність, що відбулися на початку XIX століття в Латинській Америці, призвели до появи літературних тем ідентичності, опору та прав людини. Письменники розвивали й оновлювали популярні літературні течії (такі як романтизм, реалізм та натуралізм). В цей час рух за культурну і політичну незалежність поширився по всій Латинській Америці, тож письменники нерідко зверталися до цієї теми у своїх творах. І хоча в Латинській Америці література, яка ставила під сумнів колоніальні порядки, почала зароджуватися ще в XVII столітті, вона набула популярності лише у XIX столітті у формі спротиву проти гегемонії Іспанії, США та інших країн. Латиноамериканські письменники шукали латиноамериканської ідентичності, і згодом ці пошуки виявилися тісно пов'язаними з літературним рухом модернізму (Modernismo).
У колоніальній літературі домінували автори-чоловіки, за винятком таких визначних постатей, як Хуана Інес де ла Крус, проте в XIX столітті почався рух, який сприяв появі більшій кількості авторок-жінок. Зростання рівня жіночої освіти та письменницької діяльності висунуло на перший план деяких жінок-письменниць, зокрема авторку кубинського романтизму Хертрудіс Гомес де Авельянеда з романом «Саб» (1841), в роман присвячений проникливій критиці рабства, а також заторкує тему поводження з жінками на Кубі. У Перу близька до натуралізму авторка Клоринда Матто де Турнер написала один із найважливіших романів «індігенізму» в XIX столітті: «Птахи без гнізда» («Aves sin nido», 1889). Аргентинська письменниця-романтик Хуана Мануела Горріті (1818—1892) написала чимало романів та оповідань, зокрема La hija del mashorquero (1860), висвітлюючи в своїх творах тогочасне становище жінок. Письменниці XIX століття часто писали про нерівність в Латинській Америці та про інші пережитками колоніалізму, такі як маргіналізація та утиски корінних народів, рабів та жінок. Багато творів жінок у цей період кидали виклик патріархальним суспільствам Латинської Америки. Ці видатні жінки-письменниці викривали лицемірство домінуючого класу та інституцій, що існували в їхніх країнах, а також критикували корупцію влади. Серед яскравих прикладів таких творів — «Indole», «Herencia» та «El Conspirador» Клоринди Матто де Турнер.
Модернізм, авангард і предтеча буму
Наприкінці XIX століття виник латиноамериканський модернізм, поетичний рух, засадничим текстом якого стала книга нікарагуанця Рубен Даріо «Блакить» (Azul, 1888). Це був перший латиноамериканський поетичний рух, який вплинув на літературний розвиток за межами регіону, а також був першою справді латиноамериканською літературою, оскільки національні відмінності вже не були такою проблемою, і автори прагнули встановити латиноамериканські зв'язки. Прикладом латиноамериканської ідентичності є поет Хосе Марті, який хоч і був кубинським патріотом, але також жив у Мексиці та США і писав для журналів в Аргентині та інших країн. У 1900 році Уругваець Хосе Енріке Родо написав роман Аріель, який став своєрідним маніфестом культурного пробудження регіону. Уругвайська поетеса Дельміра Агустіні, одна з жіночих постатей модернізму, писала вірші, в яких використовувались типові модерністські образи (наприклад, лебеді), а також адаптувала їх до феміністичних меседжів та еротичних тем, як описує критик Сільвія Моллой.
Хоча сам модернізм часто розглядається як суто естетичний та антиполітичний рух, деякі поети та есеїсти, серед них Хосе Марті, а також перуанці Мануель Гонсалес Прада та Хосе Карлос Маріатегі, виступали з різкою критикою сучасного суспільного устрою та особливо тяжкого становища корінних народів Латинської Америки. На початку ХХ століття також відбувся підйом так званого індіанізму, тобто особливої уваги до опису культури корінних народів та несправедливості, яку зазнавали ці етноси. Окрім Клорінди Матто де Тернер цією тематикою займалися перуанець Хосе Марія Аргедас та мексиканський автор Росаріо Кастельянос.
Опір колоніалізму, тенденція, що з'явилася на початку XIX століття, також мала надзвичайно важливе значення в модернізмі. Цю літературу опору популяризували видатні модерністи, зокрема вже згадані Хосе Марті (1853—1895) та Рубена Даріо (1867—1916).
Визначними представниками авангардистської поезії були перуанці Сесар Вальєхо (1892—1938) та Мартін Адан (1908—1985).
Аргентинець Хорхе Луїс Борхес винайшов майже новий жанр, філософську новелу, і став одним із найвпливовіших латиноамериканських письменників. У той же час Роберто Арльт запропонував зовсім інший стиль, ближчий до масової культури та популярної літератури, зображаючи урбанізацію та європейську імміграцію, що формували Південний конус. Обидва письменники стали учасниками важливих дебатів у аргентинській літературі між так званою Борхеса (письменники та художники, котрі зустрічались у кафе Річмонд на центральній Флоридській вулиці міста Буенос-Айрес) та групою Роберто Арльта, яка зустрічалася в японському ресторані в периферійному районі Боедо того ж Буенос-Айреса.
Венесуелець Ромуло Гальєгос написав у 1929 році один із найвідоміших латиноамериканських романів у ХХ столітті «Донья Барбара». Це реалістичний роман, що описує конфлікт між цивілізацією та варварством на рівнинах Південної Америки, і вважається шедевром так званого креолізму (criollismo). Роман став світовим бестселером, він перекладений понад сорока мовами.
До відомих літераторів Бразилії цього часу належать письменник-новеліст Мачадо де Ассіс, відомий своїм іронічним поглядом та глибоким психологічним аналізом, поети-модерністи Маріо де Андраде, Освальд де Андраде і Карлос Драммонд де Андраде.