Драгомирчáни — село в Україні, Івано-Франківська область, Івано-Франківський район. Входить до складу Івано-Франківської міської громади. Населення становить 1950 осіб (2024).
До адміністративно-територіальної реформи 2020 року належало до Тисменицького району.
Географічні відомості Знаходиться на правому березі Бистриці-Солотвинської, селом протікають річки Млинівка і Радчанка. Розташоване на висоті 270 м над рівнем моря. Крізь село проходить автошлях .
Вулиціhttps://postcode.in.ua/ua/codes/city/7l3: Б. Хмельницького, В. Івасюка, І. Франка, Криховецька, Л. Українки, М. Підгірянки, Миру, Надрічна, Незалежності, Нова, Новоселів, Проектна, Проста, Сніжна, Сонячна, Староцерковна, С. Бандери, Стуса, Чорновола, Шевченка, Шептицького, Шкільна, Яремчука.
Історія У 1378 році Володислав ІІ, намісник Руського воєводства, за вірну службу надав своєму васалу Драгомиру, волохові за походженням, «Новое» село на березі Малої Бистриці. П. Сіреджук і М. Габорак вважають, що «Новое» село — це і є нинішні Драгомирчани.
П. Сіреджук наводить першою згадкою про Драгомирчани 1378 рік, а М. Габорак пояснює в одній із версій походження назви Драгомирчани тим, що після надання Володимиром II «Нового» села Драгомиру жителі навколишніх сіл почали називати його мешканців драгомирчанами. Згодом це загальне їх прізвисько стало назвою села.
Щодо походження назви, то існують й інші версії: Д. Г. Бучко вважає, що цей ойконім мотивований однозвучною родовою чи родинною назвою, яка походить від антропоніма *Драгомирчан < Драгомирк(о) < Драгомиръ. Такого ж погляду дотримується й дослідниця українських топонімів на -ани (-яни) І. Б. Царалунга, яка виводить його від групового антропоніма драгомирчани «рід чи піддані Драгомирка». Однак теоретично можлива й інша етимологія цієї назви, зокрема її походження від катойконіма драгомирчани — «вихідці (переселенці) із не засвідчених тепер, але ймовірно існуючих колись сіл Драгомирка чи Драгомирець». Таке трактування цього ойконіма підтримує й М. Л. Худаш.
Народний переказ розповідає, що в давні часи в ці місця зайшов якийсь чех. Звали його Драгомир. Він був багатою людиною й на маленькій річці побудував млин. Пізніше ріка отримала назву Млинівка. Жителям навколишніх сіл млин був дуже потрібен і вони часто приходили сюди молоти зерно. Побачивши це, чех почав брати за помол дорогу мірку. Згодом навколо млина виросло поселення, яке назвали на честь Драгомира Драгомирчанами.
Згадується в документах галицьких судів («Akta grodzkie i ziemskie») 4 лютого 1437 рокуAkta grodzkie i ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej: z archiwum tak zwanego bernardyńskiego we Lwowie w skutek fundacyi śp. Alexandra hr. Stadnickiego. T. 12, s. 16.
Село волоського права було розташоване у другій половині XV століття в Галицькій землі Руського воєводстваGrzegorz Jawor, Osady prawa wołoskiego i ich mieszkańcy na Rusi Czerwonej w późnym średniowieczu, Lublin 2000, s. 212, 222..
У податковому реєстрі 1515 року в селі документується піп (отже, уже тоді була церква) і 3 лани (близько 75 га) оброблюваної земліZródla dziejowe. Tom XVIII. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. Cz. I. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. s. 170 — Warszawa: Sklad główny u Gerberta I Wolfa, 1902. — 252 s..
До 1772 року Драгомирчани перебували у складі Речі Посполитої. Упродовж 1772—1918 років село входило до адміністративно-правової системи Австрійської монархіїГабсбурзької монархії, Австрійської імперії та Австро-Угорщини протягом 1772—1918 рр. та розташовувалося на території Королівства Галичини і Володимирії, належачи до Станіславівського передмістя.
Драгомирчани за описом «Географічного словника Королівства Польського» (1881):
Під час Першої світової війни село неодноразово переходило під контроль російських та австрійських військ. Унаслідок масштабної пожежі було знищено майже всю забудову (збереглося лише дев'ять житлових будинків).
На австро-угорській військовій мапі ситуаційної обізнаності, створеній 6 червня 1917 року, на території села було зведено численні позиції Російської імператорської армії, зокрема траншеї, бліндажі, колючі дроти та артилерійська позиція; на захід від села, на річці Бистриця-Солотвинська, існували військові пішохідні мости.
24 липня 1917 року поблизу села відбулася Битва під Крехівцями.
Поширення епідемії тифу призвело до значних людських втрат. У 1919 році територію було зайнято Польщею. У післявоєнний період село поступово відбудувалося; було відновлено гуральню, однак вона не функціонувала через економічні домовленості між власниками спиртового виробництва у Станіславові. Остаточно гуральню зруйновано у 1950-х роках. Водночас відновили роботу млин і пилорама.
У міжвоєнний період село Драгомирчани функціонувало як гміна у складі Станіславівського повіту Польської Республіки. З 1 серпня 1934 року його було включено до складу гміни Лисець.
У період перебування під владою Польщі значна частина населення села займалася сільським господарством. Водночас частина польського населення була зайнята на промислових підприємствах міста Станіславова, переважно на залізниці. У цей час у селі функціонували два млини та лісопильне підприємство. У 1922 році було відкрито кооперативну крамницю; окрім неї діяли ще чотири торговельні заклади, два з яких мали характер шинків.
У 1941—1944 роках територія перебувала під владою нацистської Німеччини. У 1942 році спостерігався значний голод. Близько 100 осіб було примусово вивезено на роботи до Німеччини. У 1944 році село зазнало значних матеріальних збитків: зруйновано численні будинки, а також вивезено значну кількість худоби.
У 1949 році організовано колгосп під назвою «Молода гвардія», до якого було об'єднано 227 господарств. Водночас мешканці 125 господарств працювали на державних підприємствах. У наступні десятиліття відбувалося поступове підвищення рівня життя: збудовано 108 нових житлових будинків, проведено електрифікацію та радіофікацію села. Також було споруджено восьмирічну школу, в якій станом на 1973 рік навчалося 264 учні.
Церква Св. Миколи (1923) Вперше церква в Драгомирчанах згадана в Катедратику Львівської єпархії 1680 рокуГромик В., Слободян В. Дерев'яні церкви Івано-Франківської області. — Львів, 2016. — С. 443..
У XVIII ст. тут існувала дерев'яна церква, позначена на карті 1783 року приблизно на місці теперішньої.
У 1805 році її замінила нова дерев'яна церква, яка згоріла під час Першої світової війни.
На її місці зведена у 1923 році тимчасова дерев'яна церква-каплиця Св. Миколи.
Була філіяльною парафіяльної церкви в Крихівцях. Новий іконостас освятили у 2014 році.
На захід від церкви розташована невелика муровано-дерев'яна дзвіниця.
В центрі села збудований мурований храм Свв. апостолів Петра і Павла (УГКЦ).
Населення Згідно з «Географічним словником Королівства Польського» (1881), населення становило 814 осіб, з них 90 римо-католиків, 694 греко-католиків, 12 атеїстів та 18 юдеїв.
Станом на 1 січня 1939 року населення становило 1490 осіб, з них 970 українців, 170 поляків, 130 польських колоністів, 190 латинників та 30 євреїв.
За даними німецького перепису населення 1 березня 1943 року під час Другої світової війни, населення становило 1198 осібStatistischen Amt des Generalgouvernements. Amtliches Gemeinde- und Dorfverzeichnis für das Generalgouvernement auf Grund der Summarischen Bevölkerungsbestandsaufnahme am 1. März 1943. Krakau: Burgverlag, 1943..
За даними перепису населення УРСР 1989 року, наявне населення становило 1 572 осіб: чоловіків — 733, жінок — 839; постійне населення становило 1 587 осіб: чоловіків — 739, жінок — 848db.ukrcensus.gov.ua.
За даними перепису населення України 2001 року, наявне населення становило 1 619 осіб.
Мова Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року: МоваКількістьВідсотокукраїнська162199.64 %російська30.18 %болгарська10.06 %німецька10.06 %румунська10.06 %Усього1627100 %
Персоналії Стефан Левинський (1736—1806) — Луцький і Острозький унійний єпископ в 1797—1806 роках. (1887—1946) — польський військовий, полковник. Хороб Степан Іванович (1949) — український вчений-літературознавець.
Примітки