Бубни́ще — село в Україні, у Болехівській міській громаді Калуського району Івано-Франківській області.
Скелі Довбуша В околицях села в урочищі Бубнище знаходяться славнозвісний скельно-печерний комплекс Скелі Довбуша — унікальна пам'ятка історії та природи післяльодовикового періоду. Пам'ятка, названа на честь не менш знаменитого опришка Олекси Довбуша.
Геологічна пам'ятка природи «Скелі Довбуша» — природна фортеця періоду X століття — знаходиться на висоті 668 м над рівнем моря. Це скелясті виступи пісковиків заввишки до 80 м, що утворились більше 70 млн років тому на дні моря. Кам'яний лабіринт шириною 200 м тягнеться зі сходу на захід майже на 1 км, над ним — буковий та смерековий ліси. У X–XII ст. до н.е тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія. За переказами, у XVII–XVIII століттях тут таборували опришки, які використовували печери під сховище.
Це неповторне за своїми формами і розташуванням нагромадження гігантських скель, каменів, що нагадують дивовижні істоти, покраяне глибокими, завжди темними ущелинами, ямами, потаємними ходами та стежками (Джерела: УНІАН, 7 чудес України).
Географія Мальовниче гірське село Бубнище розташоване у західній частині Івано-Франківської області, північному заході Калуського району, на території Болехівської міської громади.
Село розташоване в передгір'ї Сколівських Бескидів (так зване Бойківське Підгір'я). Сусідні найближчі населені пункти: з північного сходу — с. Тисів, на півдні — с. Поляниця, на заході — с. Труханів Сколівського р-ну Львівської обл.
Відносно центру громади міста Болехів — с. Бубнище розміщене на заході, на відстані 15 км від нього; а відносно обласного центру — м. Івано-Франківська — на північному заході на відстані 90 км.
Транспортне положення села не дуже сприятливе.
Рельєф і геологічна будова Місцевість області в орографічному відношенні ділиться на дві частини: велику північно-східну, хвилясто-рівнинну, і меншу південно-західну, гірську. Село Бубнище розташоване в межах гірської частини, яка характеризується середньогірним типом рельєфу.
Рельєф села різноманітний: біля р. Сукіль він рівнинний (крайня південна частина Передкарпаття), а з підняттям в село та до Скель Довбуша поступово переходить в північні схили Сколівських Бескидів. Бубнище розташувалось у невеличкій долині поміж гір.
Переважаючі висоти в с. Бубнищі — 500–600 м над рівнем моря.
Серед зеленого моря дерев в урочищі Заломи на висоті 600 м над рівнем моря височать химерні скупчення кам'яних гігантів, які вражають своїми розмірами і формами. Цей витвір природи складається з піщаних скель (на зразок Ямненських пісковиків біля Яремче) заввишки від 20 до 30 метрів, які виструнчились півколом, немов би у веселому гуцульському танку, та й так застигли навіки, своїми формами нагадуючи фантастичні істоти. Вітри і дощі старанно шліфували могутні боки скель, а невмолимі роки і сторіччя зістарили, покривши їх безліччю зморшок-тріщин.
Скелі Довбуша є комплексною пам'яткою природи загальнодержавного значення. Цей скельний масив у народі пов'язують з ім'ям легендарного ватажка опришків Олекси Довбуша. Мільйони років тому тут плескотіло стародавнє море. Пізніше вода відступила, оголивши химерні скелі. Ця ландшафтна пам'ятка природи вражає своєю величною красою, таємничістю, хвилює кожного від доторкання до глибини сторіч. Вони складаються з пісковиків, входять до складу Сколівських Бескидів, які охоплюють територію Долинського району Івано-Франківської області й Сколівського, Дрогобицького і Турківського районів Львівської області. Це група брилових дрібнозернистих пісковиків жовто-сірого кольору, що сформуралися як осадовий (із черепашником) пласт на колишньому дні моря на межі мезозойської і кайнозойської ер, наприкінці крейдяного періоду (ямненські пісковики) або молодшого горизонту еоцена (вигодські пісковики), не менш 67 мільйонів років тому. Внаслідок тектонічних розломів і зсувів при горотворенні у підземних частинах утворились природні печери, наприклад, на схилах Соколової Гори, а наземні частини висотою до 30 метрів у результаті водоатмосферних дій набрали надзвичайно дивовижних форм
Походження назви села Цікавою є народна етимологія походження назви села. Для оборони від татар жителі села виставляли вартових, які при наближенні ворога били на сполох в бубни. Так село дістало назву Бубнище. Одна з народних легенд розповідає: «Величезна сила турків прийшла, щоб захопити в ясир українських бранок, міцних веслярів на галери, золотом набиті скрині. Та люди їм не здавались. І тоді, коли вже підупали сили, відважна месниця — чарівна красуня — попрямувала до ворога. —Що робиш, красуне? — хтось не втримався. Ніхто і не здогадувався, що вона задумала. А вона — дочка зелених гір, підійшла до крайньої скелі, що мов Лісовий Голіаф, дивилась на кров, січ, борню. —Ти міцна і непорушна, — сказала, — віки не зрадила краю свого, в усяку грозу стоїш. Люди, і ми встоїмо! Якщо загинемо, скелі розкажуть нащадкам… Турки кинулись до красуні. І коли вона вже мала стати жертвою ворога, скеля розтулилася і заховала її. Всіялась рідна земля кістьми, але горянці відігнали ворога. А потім скеля відчинялась, виходила на вершину красуня, роздивлялась, чи не йде знову ворог плюндрувати її землю. А якщо йшов, то вона сповіщала людям — била в бубон. Кажуть, що звідси й пішла назва села — Бубнище».
Проте, найімовірніше, назва походить від імені засновника, першого власника земель або першопоселенця. Мальовнича місцевість, вільні землі приваблювали сюди втікачів від панського гніту.
Історія
Заснування та давні часи Точна дата заснування села невідома. Приблизно, це може бути кінець XV — початок XVI ст., коли на Прикарпаття нападали татарські загони. Доказом цього є скельно-захисні комплекси поблизу с. Бубнища і с. Урича. Отже, історія села нерозривно пов'язана з їх історією.
Вивчивши вибиті в каменях печери, зруби, пази, східці, вчені дійшли висновку, що скелі використовувалися людьми, які жили тут у Х ст, під помешкання та в ролі фортеці. Печерні приміщення мають чіткі геометричні форми, правильні пропорції, рівні поверхні вертикальних стін, досить точну прямокутність, чисту обробку стелі.
У X–XII ст. н. е. тут існувало язичницьке святилище — палеообсерваторія.
Городище з трьох боків оточене скелями, з четвертого боку обмежене валом і внутрішнім ровом шириною 10 м. Діаметр майданчика 40 м. У скелі вибитий колодязь, до якого ведуть кам'яні сходи. Колодязь (2 х 2 м, сучасна глибина 5-6 м) не доходить до води. У скелях вибиті три печери зі збереженими пазами від колод. На скелях зображені солярні знаки, поглиблення у формі долоні, личини. Поруч знаходиться великий курганний могильник, що складається з насипів діаметром 5 м і висотою менше 1 м.
Неподалік Скель Довбуша вирувало багато історичних подій, які знайшли своє відображення в численних легендах і книгах. У 1241 році татаромонгольська орда при переході на Закарпаття була розгромлена великим загоном бойків, які проживали в цій місцевості. Ця знаменна подія зацікавила Івана Франка і пізніше лягла в основу його історичної повісті «Захар Беркут».
Важливу роль в осягненні таємниці Бубнища могли б мати речові матеріали, які знаходили під час досить пильних обстежень. На жаль, всі вони нечисленні, випадкові, частково забуті або загублені і нині маємо про них крихти інформації. Біля печер у Бубнищі не раз траплялася бита цегла з канелюрами, кахлі і уламки посуду XVIII століття, зернини намиста, знайшли навіть тесак для довбання скель, якусь табличку з нерозбірливим чи незрозумілим написом тощо. Зрідка тут і в околицях натрапляли на давні римські та польські монети.
У середині XVII століття, під час рухів Хмельниччини в регіоні, про бубниський замок нема ніякої згадки, очевидно, він не відігравав у повстанні ніякої ролі, хоча сусідній болехівський замок прославився масовим збіговиськом роз'ятреної польської шляхти.
Вперше Бубнище згадується в реєстрі поголовного податку 1674 р. як володіння Єжи Ґедзинського, львівського суфрагана і власника Болехівської маєтностіСмерека Б. Розмежування поселень Жидачівського і Стрийського повітів Руського воєводства в XVI столітті (південний фрагмент кордону) // Архіви України. К., 2024. Вип. 3 (340). С. 183..
Під правлінням Відня 1880 року в селі проживало 215 греко-католиків, 2 католики, 21 юдей. З розвитком села виникає потреба у побудові церкви і сільської школи. Церква св. Параскеви збудована в 1891 р., а школу відкрили у хаті Миколи Ткача.
У період Австро-Угорщини багато селян служили і воювали в імперській армії: М.Пінах(1879 р.н.), Ф.Кондрат(1879 р.н.), І.Кондрат(1878 р.н.), Ф.Барабаш (1884 р.н.), І.Івашків(1884 р.н.), Ф.Ткач(1873 р.н.), Ф.Корпак (1879 р.н.) та інші. Багато селян загинули на війні: М.Гаджун,П.Дубів,В.Івашків, Ф.Макара та ін.
За часів Австро-Угорщини духовним центром села була церква.1918 р. Австро-Угорська імперія розпалася і почалася боротьба за вільну Україну.
Перша світова війна та міжвоєнний період З початком першої світової війни близько трьох десятків бубнищан були мобілізовані на фронт, шестеро стали стрільцями Української Галицької Армії. Список селян Бубнища, які стали стрільцями УГА: В. М. Кондрат(1897 р.н.), О.Кондрат(1895 р.н.), В.Будзович(1902 р.н.), В.Кузів (1900 р.н.), І.Ярема(1900 р.н.), В. І. Кондрат(1897 р.н.). Всі вони повернулися живими, але без перемоги. Василь та Іван Кондрати зазнали від поляків жорстокої неволі.
Після Першої світової війни настає коротка пора української державності — організовується Західноукраїнська Народна Республіка. Але під переважаючими силами польських окупантів ЗУНР впала, край окуповують поляки. Вони скрізь насаджують свої порядки і намагаються всякими способами полонізувати українців. В школі вивчали польську мову. Однак жителі Бубнища були великими націоналістами. Щоб утримати і зберегти національну свідомість, у селі працювала читальня «Просвіти», товариства «Відродження», «Сокіл», «Доріст». Всі вони знаходились у хаті Олекси Івашківа. Греко-католицька церква допомагала в духовному відродженні людей. У товаристві «Просвіти» вивчали історію України, поширювали козацьку славу. Там співали національні пісні: «Ще не вмерла Україна», «Червона калина», «Гей же, до бою», «На Дніпровім побережжі трава зеленіє» та ін.
В селі була українська кооперативна крамниця й дві жидівські корчми. Українська кооперативна спілка знаходилася в хаті Ф.Барабаша. Українські товариства кинули клич: «Свій до свого по своє!» чим змусили корчмарів виїхати з села. На 1935 рік в Бубнищі у 80 дворах проживало 388 греко-католиків, 4 юдеї. У 1939 році в селі проживало 440 мешканців (усі 440 — українці)Володимир Кубійович. Етнічні групи південнозахідної України (Галичини) на 1.1.1939, стор. 20 — Вісбаден, 1983. — 205 с..
Друга світова війна та період УРСР Від 1920 по 1939 із села Бубнища у польському війську служили тільки вибрані і сильні хлопці: Дмитро та Іван Токар, Д.Попович, М.Юрів, О.Будзович, М.Ткач, Д.Кондрат, І.Гаджун та ін. Деякі з них були в німецькому полоні.
Ілько Юрів повернувся живим, але загинув повстанцем УПА, а Данило Кондрат та Іван Гаджун назавжди залишилися десь у Німеччині, покинувши в селі дружин та дітей. Такі втрати принесло польське панування.
Російсько-комуністичні визволителі на фінський фронт у 1940 р. покликали трьох чоловік: Ф.Кондрата, М.Будзовича та М.Музичина. Перші два поклали голови там, на Фінських озерах. Це — жертви «перших руских»…
Потім прийшли німці і забрали на каторжні роботи таких мешканців села: О.Кондрата, О.Гнатіва, Ф.Кондрата, Цимбал Параню та Ганну, Г.Попович, Г.Кондрат, Я.Кондрат, Дмитра та Юстину Попович. П'ятеро з них залишились там назавжди. За панування німців у селі вбито одного чи двох людей.