Геоморфоло́гія (від  — «земля», μορφή — «форма» та λόγος — «наука») — досліджує рельєф, його зовнішній вигляд, походження, історію розвитку, сучасну динаміку та закономірності географічного поширення.

Зовнішній вигляд рельєфу Земної поверхні (морфологія), його походження (генезис), вік та динаміка розвитку.

Геоморфологія вивчає рельєф земної поверхні як системоутворюючого елементу всього довкілля. Метеоролого-кліматичні особливості, характер розміщення поверхневих і підземних вод, ґрунто-рослинний покрив, ландшафти. Розподіл населення Землі та його господарська діяльність значною мірою також залежать від особливостей морфології земної поверхні, походження та віку великих або дрібних форм рельєфу, темпів їх перетворення внаслідок природних чи антропогенних чинників.

Пошук корисних копалин, проєктування, а також будівництво та експлуатація інженерних споруд, різні види господарської діяльності (промислове і цивільне будівництво, сільськогосподарське використання земель, гідротехніка та меліорація, будівництво нафто- і газопроводів, авто- і залізничних шляхів, ліній електропередач і засобів зв'язку, військові роботи тощо) зумовили появу науково-прикладних напрямків — розвідувальної та інженерної геоморфології. Впродовж останнього десятиліття ХХ ст. сформувалася екологічна геоморфологія, що разом з іншими науками має на меті вирішення екологічних проблем довкілля.

Засоби вивчення Морфоструктурний аналіз рельєфу.

Основні завдання аналіз морфології рельєфу визначення генезису рельєфу визначення віку рельєфу відтворення етапів розвитку рельєфу встановлення інтенсивності змін під впливом ендо- і екзогенних чинників оцінювання придатності різних форм рельєфу для промислово-господарської діяльності

Основні напрямки Геоморфологія за предметом досліджень поділяється на: загальну (розглядає найбільш широкі питання будови та розвитку рельєфу), регіональну (досліджує рельєф окремих ділянок земної поверхні), галузеву (вивчає рельєф за певними показниками).

Галузі геоморфології: Структурна геоморфологія Кліматична геоморфологія Палеогеоморфологія Динамічна геоморфологія Біогеоморфологія Антропогенна геоморфологія Прикладна геоморфологія (розвідувальна, інженерна, урбогенна, агрогенна) Екологічна геоморфологія Морфометрія (орометрія)

Основні напрямки досліджень Теорія та методика, методологія загальної геоморфології, системний геоморфологічний аналіз; геоморфологічні закони та геоморфологічні парадигми. Теорія та методологія кліматичної геоморфології. Теорія та методологія структурної геоморфології. Теорія та методологія антропогенної геоморфології. Еволюційна геоморфологія: розвиток давнього й експонованого рельєфу; геоморфологічна етапність та хроногеоморфологія; геоморфологічні аспекти еволюції тектоногенезу, седиментогенезу, клімату, гідросфери, біосфери, рельєфоутворюючих процесів. Регіональна та планетарна геоморфологія: просторово-часові закономірності. Принципи та підходи до районування. Регіональні геоморфологічні проблеми України. Просторова організація сучасного рельєфу й рельєфоутворюючих процесів, їх взаємопов'язане функціонування та прогноз розвитку. Просторова організація природно-техногенних геоморфосистем, оцінка стану та прогноз розвитку. Методи геоморфологічних досліджень: системний аналіз і математичне моделювання; морфоструктурний та неотектонічний аналіз, морфодинамічний аналіз; геоморфологічне картографування; дистанційні, експериментальні, палеогеоморфологічні, морфометричні методи тощо. Прикладні проблеми сучасної геоморфології. Геоморфологічні дослідження при: пошуках корисних копалин, інженерному освоєнні території, сільськогосподарському природокористуванні; геоморфологічні дослідження для розв'язання екологічних проблем; геоморфологічний прогноз; геоморфологічна експертиза; геоморфологічні основи раціонального природокористування в Україні.

Методи геоморфологічних досліджень Тісно контактуючи з фундаментальними природничими науками (фізикою, математикою, хімією), геоморфологія широко користується і методами цих наук. Ще більше значення у геоморфологічних дослідженнях мають окремі методи, що лежать в основі наук геологічного комплексу (динамічної, історичної, інженерної геології, гідрогеології тощо) та наук, які вивчають зовнішні сфери географічної оболонки (метеорології, гідрології, ґрунтознавства та ін.).

Методи геоморфологічних досліджень: Діалектичний метод пізнання навколишнього середовища. Методологічна основа всіх геолого-географічних наук, а серед них і геоморфології. Він ілюструється взаємним зв'язком природних явищ, взаємодією протилежних сил, стрибкоподібним характером розвитку тощо; Історичний метод (вивчає рельєф у послідовному розвитку). Генетичний метод (вивчає походження окремих форм і типів рельєфу). Порівняльно-описовий метод (виявляє різницю у прояві геоморфологічних процесів, вивчає основні фактори формування рельєфу), Математичні методи (забезпечують дослідників кількісною інформацією про рельєф — геометричні, кінематичні та ін.).

У той же час навіть найширший набір методів згаданих наук не може задовольнити спеціальних потреб геоморфології. Виступаючи як самостійна наука, геоморфологія має свій власний об'єкт дослідження (рельєф), а отже, і базується на специфічних методах його аналізу.

В залежності від організації геоморфологічних робіт розрізняють: методи польових геоморфологічних досліджень (експедиційні), які спираються на маршрутні обстеження території і поєднуються з геоморфологічним картографуванням; методи стаціонарні, що передбачають тривалі спостереження за динамікою рельєфу на спеціально визначених стаціонарах, які організовують у межах характерних для даної території (ключових) ділянок; методи камеральні, які спрямовані на опрацювання польових матеріалів, їх узагальнення, моделювання рельєфу тощо.

За спрямуванням геоморфологічних досліджень виділяються дві великі групи методів: геолого-геоморфологічні (спрямовані головним чином на аналіз зв'язків будови поверхні з геологічною основою; за допомогою цих методів визначаються, наприклад, вік рельєфу, особливості його розвитку у минулому тощо); географо-геоморфологічні, пов'язані з вивченням інтенсивності геоморфологічних процесів, їх прогнозуванням на майбутнє тощо.

Історія Початок дослідження земної поверхні сягає сивої давнини, перші спроби опису та зображення місцевості виникли одночасно з писемністю Подобедов Н. С. Общая физическая география и геоморфология. — М.: Недра, 1974. С. 312.. Спочатку створювались описи ойкумени та узбережжя морів, пізніше — примітивні карти. З розвитком наукового пізнання світу перейшли до створення точних карт, виявлення глобальних закономірностей, створення глобальних та локальних геоінформаційних систем з використанням потужних обчислювальних електронних приладів. Як самостійна наукова дисципліна геоморфологія склалася наприкінці XIX — на початку ХХ століть. У її становленні та розвитку особливу роль відіграли дві школи — американська та європейська (головним чином німецька). Початок докладного глобального опису планети було покладено координацією зусиль науковців 13 країн під час Міжнародного геофізичного року (1957—1959), відкрито космічну еру запуском першого в світі супутника Землі.

Геоморфологічні дослідження в світі

Відомості про рельєф Землі нагромаджувалися під час усього розвитку людського суспільства, проте як наукова дисципліна геоморфологія почала формуватися лише наприкінці XVIII — на початку XIX століть. До того часу вивчення рельєфу мало описовий характер, здійснювалося під час геологічних, географічних або землеописових досліджень. Проте й у часи середньовіччя висловлювали сміливі думки щодо деяких аспектів розвитку земної поверхні. Так, геніальний художник, інженер i вчений Леонардо да Вінчі був переконаний, що обриси суходолу не є постійними, i стверджував, що річкові долини утворені самими річками.

Прогресивними для свого часу були також погляди Михайла Ломоносова щодо нерозривного зв'язку рельєфу земної поверхні з внутрішньою будовою земних надр, безперервної зміни форм рельєфу, викладені в праці «Про шари земні».

Поштовхом до формування геоморфологічних уявлень і вивчення рельєфу як компонента довкілля став розвиток гірничої справи і цілеспрямований пошук корисних копалин у XVIII столітті. Перші наукові уявлення щодо походження та зміни форм рельєфу земної поверхні пов'язані з вченням Ломоносова про те, що основні нерівності земної поверхні — гірські хребти — утворені внутрішніми силами Землі, а їх руйнування зумовлюють вода, вітер та інші чинники, що діють на її поверхні. Шотландський геолог Джеймс Хеттон висловив припущення щодо безперервної мінливості земної поверхні, відкладення продуктів руйнування форм рельєфу на дні моря, «внутрішньої спеки» Землі та її впливу на висотне положення земної поверхні. На формування геоморфологічних уявлень вплинули також праці європейських учених — Плейфера, Вернера, Кюв'є та ін.

Вагомий внесок у розвиток геології та геоморфології у XIX столітті зробив британський геолог Чарльз Лайєль. У книзі «Основи геології» він довів, що рельєф Землі сформувався у геологічному минулому не внаслідок гіпотетичних катастроф, а під дією поступових геологічних процесів, які тривають й понині. Чарльз Лайєль — основоположник принципу актуалізму.

Упродовж XIX століття у багатьох країнах здійснювалися регіональні географічні та геологічні дослідження, внаслідок яких поступово сформувалися уявлення про найрізноманітніші закономірності, властиві навколишньому середовищу, накопичувалися знання щодо особливостей і загальних принципів функціонування земної поверхні, проводилися численні дослідження внутрішніх і зовнішніх чинників формування рельєфу Землі. Відомості про морфологію, походження, вік та динаміку форм рельєфу земної поверхні покладено в основу вчення Вільяма Дейвіса і Вальтера Пенка. Учення В. Дейвіса і В. Пенка є основними напрямами зарубіжної геоморфології. Праці сучасних вітчизняних і закордонних представників геоморфологічної науки або розвивають деякі ідеї цих учених, або містять критичні зауваження, проте завжди певною мірою ґрунтуються на їх ученнях. Так було сформовано наукові засади геоморфології, яка у другій половині XIX століття почала виокремлюватися з комплексних геолого-географічних (землезнавчих) досліджень як самостійна наука, предметом вивчення якої став рельєф.

На початку XXI століття перед геоморфологією залишається завдання дослідження й опису океанічного рельєфу, антропогенних ландшафтів, застосування накопичених знань в планетології при дослідженні інших планет Сонячної системи.

Американська геоморфологічна школа

Головним у вченні американського геолога Вільяма Девіса є уявлення про розвиток рельєфу та його еволюцію. Певні особливості форм рельєфу, які виникають під час його розвитку, залежать як від характеру процесу, що формує рельєф, так і від геологічної структури. Під впливом відповідного процесу форми рельєфу проходять певні стадії розвитку, які загалом становлять цикл. Учення про ерозійні цикли побачило світ у 1899 році. Дейвіс та його послідовники розглядали еволюцію рельєфу в межах ерозійного, льодовикового, берегового, пустельного і карстового циклів. Крім того, Дейвіс приділяв велику увагу ерозійному циклові, або, як він його називав, циклу нормальної ерозії. Він розглядав розвиток ерозійного рельєфу в умовах тектонічного спокою, тобто за відсутності підняття або опускання земної кори. За вихідний (початковий) рельєф Дейвіс приймав вирівняну ділянку суходолу, підняту на значну висоту над рівнем моря. Під впливом ерозійної діяльності річок рельєф цієї ділянки змінюється, проходячи низку стадій: Стадію «юності» характеризують різкі і глибокі розчленування, круті схили, значні коливання висот. У стадії «зрілості» рельєф загалом знижений, коливання висот менші, обриси долин і вододілів пом'якшені, схили — пологіші.