Культура пам'яті про Голокост в Україні — культура пам'ятання про масові вбивства євреїв у час нацистської окупації території України.
Формування культури пам'ятання про Голокост в Україні Культура пам'ятання про Голокост в Україні почала формуватися ще під час самих подій. Населення загалом було добре поінформоване про те, що відбувалося із євреями, оскільки на більшій частині України євреї не підлягали депортаціям до таборів знищення, а були вбиті у «Голокості від куль» — тобто внаслідок розстрілів поблизу їхніх рідних населених пунктів, де вони жили протягом століть поруч із не-єврейськими сусідамиБеркгоф К. Жнива розпачу. Життя і смерть в Україні під нацистською владою. К., 2004..
Ті ж радянські громадяни, що не перебували під окупацією, мали змогу дізнатися про особливий антисемітизм нацистів із публікацій у пресі, яка у воєнні роки з метою мобілізації та пропаганди використовувала тему варварства і звірств нацистів проти мирного населення. У повоєнні роки внаслідок посилення сталінської антисемітської політики пам'ять про Голокост перебувала більше у комунікативній пам'яті на особистому, сімейному та спільнотному (наприклад, серед дисидентів) рівні. Водночас, на рівні мас-медій та мистецтва протягом десятиліть радянський дискурс про війну випрацював низку евфімізмів («мирні радянські громадяни», «жертви фашизму») та прагнув інтегрувати специфічні образи саме єврейських страждань до картини життя під окупацією загалом. Таке представлення теми Голокосту можна розглядати як певну «стратегію привласнення» минулого, коли власне єврейська трагедія, особлива система їхнього знищення, а також і символічний капітал, пов'язаний зі статусом невинної жертви, переносилися на цілу радянську спільноту. Невід'ємною частиною такого бачення було також наголошення на «дружбі народів», що спільно боролися проти окупантів, а отже виопуклення теми порятунку євреїв і применшення масштабів колаборації.
У пострадянський період основними викликами для вписування пам'яті про жертв Голокосту в ширшу культуру пам'ятання стало те, що кін. 1980-х — поч. 1990-х був позначений відкриттям інформації про багато груп жертв, як нацистських, так і передусім радянськихFainberg S. Memory at the Margins: The Shoah in Ukraine (1991—2011) // History, Memory and Politics in Central and Eastern Europe. Memory Games / Ed. by G. Mink and L. Neumayer. Palgrave Macmillan, 2013. P. 89.. Ексгумації та перепоховання жертв сталінського терору, Голодомору, відкриття архівних документів, зокрема про Катинський злочин тощо — все це слід було вписати в загальну картину історичного минулого. Як і в багатьох пост-соціалістичних державах, які стали на шлях «націоналізації» історії з кінця 1980-х, склалася ситуація «змагання жертв»Їльге В. Змагання жертв // Критика. — 2006. — № 5, https://krytyka.com/ua/articles/zmahannya-zhertv , коли різні групи (і також держави) намагалися здобути найбільший символічний капітал через твердження про свої найбільші в порівнянні з іншими страждання у ХХ ст.Одним із прикладів цього є використання терміна «український Голокост» на означення Голодомору та відповідне запозичення комплексу образів та підходів, а також оцінки кількості загиблих у Голодоморі у 7-10 млн. (що має перевищити 6 млн. — канонічну в суспільній свідомості кількість загиблих у Голокості євреїв). Грицак Я. Голокост і Голодомор: виклики колективній пам'яті // Критика. 2011. Ч. 1-2, https://krytyka.com/ua/articles/holokost-i-holodomor-vyklyky-kolektyvniy-pamyati Касьянов Г. Danse macabre: голод 1932—1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті — початок 2000-х). — К.: Наш час, 2010..
Очевидно, що таке творення героїчно-жертовного образу історії (де «своя» нація передусім поставала через образи жертв, мучеників чи героїв) було пов'язано також із намаганням витіснити на маргінес болючі питання про інші ролі в історії, такі як співучасть у злочинах, отримання (прямої чи непрямої) вигоди від них чи звичайні стратегії виживання. Найбільш яскраво такий підхід до власної історії виявився у поширеній у Центральній і Східній Європі теорії «двох окупацій», в рамках якої нації (як-от польська, литовська, українська, угорська тощо) поставали лише як жертви двох диктатур — нацистської та радянської. Ця теорія, з одного боку, дозволяла «привласнити» історію Голокосту як частину «своїх» страждань, а з іншого боку, все одно залишала в центрі страждання «своєї» (титульної) національної групи — як задля потреб внутрішньої патріотичної пропаганди, так і вагомим аргументом на міжнародній арені.
Лише поступово як в Україні, так і в інших країнах регіону зростає розуміння того, що Голокост є невід'ємною частиною національної історії, а не партикулярною історією євреїв як «інших» Грачова С. Вони жили серед нас // Критика. — 2005. — Ч. 4. — С. 22–26; Подольський А. Українське суспільство і пам'ять про Голокост: спроба аналізу деяких аспектів // Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі. 2009. № 1(5). С. 47–59.. Формується більш самокритична культура пам'яті, пов'язана із визнанням усього спектра ролей, що їх відігравали різні діячі національного минулого. Цьому сприяє також вибір на користь цінностей прав людини, толерантності та плюралізму, і відповідний погляд на історію воєн передусім як на страждання, зокрема цивільного населення, а не з точки зору перемог і здобутків. В Україні цей процес є складним ще і через амбівалентність політики націотворення, яка включала (найбільш виразно до 2014 р.) елементи як радянського, так і національного наративівКасьянов Г. Past Continuous: історична політика 1980-х — 2000-х: Україна та сусіди. К., 2018.. Відчуття загрози у зв'язку з війною з Росією з 2014 р. веде до мобілізації національних емоцій в Україні та до закликів до творення більш «патріотичної історії», із переважанням позитивного погляду на себе та власну історію. Проте, однозначний вибір після 2014 р. на користь європейських цінностей означає також і необхідність визнання центральності Голокосту в історії ХХ ст., належне вшанування цієї трагедії та визнання власної співпричетності, що слугує як своєрідний «вступний квиток» до європейської спільнотиJudt T. Postwar. A history of Europe Since 1945. London, Sydney, Auckland, Houghton, New Dehly, 2007. P. 803; Грицак Я. Голокост — це українське питання, http://www.ji-magazine.lviv.ua/2016/Hrycak_Holokost-ce_ukr_pytannya.htm .
Цю суперечність також можна описати як «дихотомію невинної, святої нації традиціоналістів і складного, незручного наративу їхніх опонентів»Химка І.-П. Рецепція Голокосту в посткомуністичній Україні (16.01.2014), http://uamoderna.com/md/223-223 Оригінал: Himka J.-P. The Reception of the Holocaust in Postcommunist Ukraine // Bringing the Dark Past the Light: The Reception of the Holocaust in Postcommunist Europe / John-Paul Himka, Joanna Michlic (ed.). — University of Nebraska Press, 2013.– pp. 626—661.. Крім того, виклик для належного вивчення і визнання співпричетності українців у Голокості становлять (пост)радянські та російсько-імперські погляди, які незрідка маніпулюють темою діяльності українських націоналістичних організацій у час Другої світової війни Portnov A. The Holocaust in the Public Discourse of post-Soviet Ukraine // War and Memory in Russia, Ukraine and Belarus. Ed. by J. Fedor, M. Kangaspuro, J. Lassila, T. Zhurzhenko. Palgrave Macmillan Memory Studies, 2017. p. 348..
Важливу роль у перетворенні культури пам'яті про Голокост в Україні відіграють єврейські спільноти, організації колишніх в'язнів гетто та концтаборів, наукові та освітні інституції, як-от Український центр вивчення історії Голокосту (Київ), Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства при Києво-Могилянській академії, Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпропетровськ), програма єврейських студій Українського католицького університету (Львів), «Центр студій політики пам'яті та публічної історії „Мнемоніка“» (Рівне), Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи (Харків), асоціація викладачів історії «Нова доба», видавництва (зокрема, «Дух і літера»), міжнародні організації.
Пам'ятники, меморіали, пам'ятні місця та церемонії вшанування
Перші монументи на вшанування загиблих, а також ініціативи із впорядкування могил, з'являлися одразу ж після деокупації території України. Ці ініціативи найчастіше були пов'язані із діяльністю Надзвичайної державної комісії із встановлення та розслідування злодіянь німецько-фашистських загарбників. Там, де місцеві підрозділи комісії проводили ексгумації чи оглядали місця, розпитували свідків, вони також ініціювали встановлення монументів — як правило, із написами, які не акцентували єврейську ідентичність жертв (прикладом може бути обеліск на місці поховання євреїв Бердичева Житомирської областіБратська могила жертв фашизму, https://zruchno.travel/ObjectEntity/ObjectEntity?lang=ua&idCrm=4e9aa421-667f-751b-134e-58b4133c627b, пам'ятник «Не забудемо, не простимо» на вшанування євреїв ЛуганськаЛуганский Бабий Яр, https://yadocent.livejournal.com/482529.html .). Також ініціативи вшанування походили від тих євреїв, яким вдалося вижити, від родичів, що демобілізувалися з армії чи поверталися з евакуації. Так, з ініціативи тих, хто пережив, та за підтримки місцевої спільноти і місцевих влад, з'явилися у 1944—1949 рр. пам'ятники на масових похованнях біля ТульчинаVeidlinger J. In the Shadow of the Shtetl. Small-Town Jewish Life in Soviet Ukraine. Indiana University Press, 2013. P. 258—259., БершадіVeidlinger J. In the Shadow of the Shtetl. Small-Town Jewish Life in Soviet Ukraine. Indiana University Press, 2013. P. 258—259, Монастирищ та с. Мліїв Черкаської областіЩербина М. Бабин Яр на околицях Мліїва (27.01.2013), http://horodysche.info/statti/305-babin-yar-na-okolici-mliieva ., та багатьох інших. Родичі та близькі загиблих неофіційно відвідували ці місця. Крім того, деякі сім'ї загиблих у війну євреїв додавали символічні надгробки із зазначенням імен і дат загибелі своїх рідних до сімейних поховань на кладовищах. Для багатьох вшанування загиблих залишилося лише приватною і сімейною пам'яттю.
Активність із впорядкування місць поховань та встановлення пам'ятників виявляли представники єврейської громади, які намагалися використати свій відносно високий статус у суспільстві, наприклад фронтовики, носії урядових нагород та/або члени партії. Так, до 1949 р. завдяки активізму представника єврейської громади Корсунь-Шевченківського, члена партії М. В. Островського було зібрано 2 550 крб. для спорудження пам'ятника, однак, через посилення державного антисемітизму такі дії розцінили як прояв «сіонізму», а гроші було конфісковано на користь держави. Після смерти Сталіна та припинення антисемітської кампанії і «справи лікарів» такі низові ініціативи стали більш успішними. Наприклад, Олександр Каган — єврей-фронтовик та інвалід війни — шляхом багаторазових звернень і скарг до місцевої та загальносоюзної влади домігся упорядкування масового поховання у Дробицькому Яру в Харкові та встановлення 1955 р. невеликого обеліска (із написом про «жертв фашизму»). У 1967 р. цей обеліск місцевою владою було замінено на кам'яний із написом «Тут спочивають жертви фашистського терору 1941—1942 рр.»Каган А. «Я свое дело сделал…» // Дайджест-Е. — 2000. — № 11, http://didgest-e.narod.ru/didgest-2000/11-2000/svoe-delo.html..