Протягом своєї історії, Косово було в складі різних держав.
Косово в античності У I тис. до н. е. територія Косова була заселена іллірійцями, які в ході Іллірійських воєн були включені до складу Римської імперіїГузикова М. О., Нестеров А. Г., Косово на пути к суверенитету: к истории вопроса // Вестник Кемеровского государственного университета, 2015 г., Т. 2, № 3 (63), С. 178.
Косово в Середньовіччі
Переселення слов'ян на Балкани
Після розпаду Римської імперії територія сучасного Косова і Метохії увійшла до складу Візантійської імперії. До кінця VI століття Косово, як і більша частина Балканського півострова, було колонізоване слов'янами, які частково асимілювали, а частково витіснили місцеве романізоване населення на узбережжі. Хоча території, на яких розселилися слов'яни, залишалися під номінальним сюзеренітетом Візантії, фактично влада належала місцевим слов'янським племінним вождям (Жупанам), які на території сучасної Сербії, включаючи Косово, утворили кілька протодержавних племінних утворень— жупаній. Жупанії поступово об'єднувалися в невеликі князівства, однак процес формування державності був істотно уповільнений через відособленість територій, населених різними сербськими племенами, їх віддаленість від міст і центрів торгівлі та відсутність взаємних економічних зв'язків. Жупи зазвичай займали райони, обмежені течіями рік або горами. Їх центрами були укріплені поселення або міста. Як адміністративні територіальні одиниці жупи в подальшому стали міцною основою Сербської держави. Однак візантійці всі ці землі назвали «Склавінії». Після розселення слов'ян на Балканах у візантійських джерелах з'являються відомості про безліч склавінів від Салонік до Константинополя, а пізніше і про склавінів, розташованих вище міст на узбережжі далматинця.
В результаті на сербській території утворилося декілька центрів формування держави, один з яких знаходився на землях, що лежать безпосередньо на північ від сучасного Косова— в Сербському князівстві, пізніше отримав назву Рашка. Паралельно з утворенням держави відбувалася християнізація сербів. Як і в інших частинах Балканського півострова, в сербських землях поширення християнства серед слов'янських племен почалося незабаром після їх переселення. Ініціатором християнізації в цих землях була Візантія, яка розраховувала таким шляхом розширити свій політичний вплив на слов'ян. Імператор Костянтин Багрянородний повідомляє, що хрещення сербів почалося ще за імператора Іраклія (610–641 рр.), який послав сербам священиків з Риму. На думку ряду істориків, спроби Візантії поширити християнство в сербських землях мали більші результати, ніж в Хорватії. Християнство спочатку поширювалося повільно, широкі верстви населення дуже важко його сприймали і нерідко знову поверталися до язичництва. Однак частина слов'янського населення зберегла відданість християнству, особливо в приморських областях, що межують з візантійськими володіннями. Остаточно нова релігія утвердилася в сербських землях тільки в другій половині IX століття при імператору Василю I, коли хрестився княжий рід у Рашці. Ймовірно, це сталося між 867 і 874 роками. У той же час, окремі представники сербської знаті могли хреститися і раніше, тоді як в деяких районах (особливо в Паганіні) і в середовищі селянства язичництво панувало ще й в X столітті.
У другій половині IX століття почалася інтенсивна експансія болгар в напрямку сербських земель. Косово стало ареною боротьби між Першим Болгарським царством, Візантією і більш слабким Сербським князівством Рашка. На початку X століття Косово було включено до складу Болгарської держави Симеона I. Спроба відновлення самостійності Рашки при Чаславі завершилася невдало: до кінця X століття Косово знову повернулося під владу болгар, визнавши сюзеренітет царя Самуїла. Однак в 1018 році Західно-Болгарське царство було завойовано візантійським імператором Василем II, а сербські землі фактично вперше після VI століття опинилися під контролем Візантії. Це призвело до переміщення ядра формування сербської державності в приморські області— в Дуклю, де в середині XI століття утворилося сильне слов'янське князівство (з 1077 року— королівство), яке при Костянтині Бодіні включило до свого складу і Косово.
Центр Сербського королівства На початку XII століття, після смерті Костянтина Бодина, Дуклянська держава розпалася. Косово знову стало ареною протистояння між відновленим князівством Рашка та Візантією. Перелом в цій боротьбі стався з вступом на престол Рашки князя Стефана Неманя, засновника династії Неманичів. В кінці 1160-х рр. він підпорядкував північну частину Косова, а до кінця 1180-х рр. завоював все Косово, Метохію і Вардарську Македонію. Хоча в 1190 році Стефан Неманя зазнав поразки від візантійців в Моравській битві, більша частина Косово була визнана володінням Сербської держави, яка отримала незалежність. Остаточне включення території сучасного Косова до складу Сербії сталося в 1208 році зі взяттям Призрена і Липляни.
У 1217 році князь Стефан II Неманич був коронований королем Сербії. У 1219 році була заснована Автокефальна Сербська православна церква. На території Косова сформувалися три православних єпископства з центрами в Хвосно, Призрені і Липлянах. В кінці XIII століття резиденція митрополита сербського була перенесена в Печ. Косово стало релігійним, культурним і політичним центром Сербії. Тут було засновано безліч монастирів і церков, зокрема Собор Богоматері в Призрені (1307 рр.), монастир в Високих Дечанах (1327 рр.), монастир Грачаніца поблизу Приштини (1335 рр.). Великі земельні володіння, особливо в західній частині Косова, в Метохії, були передані церкві. Приштин, Призрен і замок в Неродім'є використовувалися сербськими королями в якості своїх резиденцій. Активно розвивалася торгівля, гірнича справа і ремесло, центрами яких стали Ново-Брдо і Приштина. Економічний і культурний розквіт Косово і всієї Сербії припав на час правління Стефана Душана (1331-1355 рр.), коли до складу Сербської держави увійшла Македонія, Північна Греція і Албанія. У 1346 році Стефан Душан був коронований «царем сербів і греків», а Печський архієпископ отримав статус патріарха. У цей період переважна більшість населення Косова було слов'янами, головним чином сербами. Про це свідчать монастирські грамоти, що збереглися з того часу, в яких згадуються практично виключно слов'янські імена. Крім сербів, гіпотетично, в Косово проживала невелика кількість албанців, волохів, а також греків, болгар, німців (в містах).
Косово в Пізньому Середньовіччі і Нових часах Політика Стефана Душана опиралась на велику земельну аристократію, під контроль якої були передані жупи і намісництва, призвела після його смерті до швидкого розпаду Сербської держави. У Косові встановив свою владу князь Воїслав Войнович ( 1363), який проводив власну політику, не рахуючись з номінальним царем сербів Стефаном Урошом V. Наприкінці 1360-х рр. Косово було розділене між володіннями Николи Алтомановича, князя Лазаря і короля Вукашина. Постійні війни, які вели між собою місцеві правителі, істотно ослабили Сербію в умовах наростаючої загрози з боку Османської імперії. У 1371 році король Вукашин був розбитий в Марицькій битві, в результаті чого Македонія і Південне Косово потрапили в залежність від османів. Спробу об'єднання Сербії зробив князь Лазар при підтримці Печського патріархату. Але в 1389 році на Косовому полі об'єднана сербська армія князя Лазаря була розбита чисельно переважаючими військами султана Мурада I, а сам князь убитий. Сербія визнала сюзеренітет Османської імперії.
На початку XV століття при Стефані Лазаревичу Сербська держава пережила короткий період відродження, єдність сербських земель було відновлено. Ядро держави, однак, змістилося в північні області, в район Смедереве, який менш потерпав від османських набігів. Косово продовжувало залишатися важливим економічним (срібні і золоті копальні Ново-Брдо) і релігійним центром Сербії. В середині XV століття почався новий наступ османів. У 1448 році в другій битві на Косовому полі була розбита угорська армія Яноша Гуньяді. У 1454 році османські війська захопили Приштин, Прізрен і Ново-Брдо. 1459 року впало Смедереве — столиця Сербської держави. Територія Сербії була остаточно завойована Османською імперією.
Це завоювання мало катастрофічні наслідки для господарства. В результаті війн, грабежів, зламу традиційних поземельних відносин, введення нових податків (харадж, джизія, іспендже), закріпачення селянства, розриву торгових зв'язків сільське господарство, гірничорудна і ремісниче виробництво Косова прийшли в занепад. Цілі райони спустіли, зростання міст припинилося. До економічної стагнації додався фактор національного гніту: місцеву аристократію витіснили мусульмани зі слов'янами, які частково прийняли іслам (потурченці), християнам було заборонено носити зброю, вступати на державну службу. Все це сприяло витісненю сербського населення з рівнинних районів у гори або за межі Османської імперії, перш за все на угорські землі на північ від Дунаю за допомогою нової мусульманської аристократії. На звільнені землі заселялися скотарі-влахи, ісламізовані албанці, які користувалися певними привілеями (звільнення від хараджа, власний «влашський закон», поставки худоби для державних потреб). Розселення в рівнинних областях Косова і Південної Сербії влахів, суспільний устрій яких залишався патріархальним, сприяло консервації відсталих форм господарювання і громадської організації.
Головним центром сербської культури і національного єднання в XV— XVI століттях була православна церква на чолі з Печським патріархатом. Після кількох десятиліть підпорядкування сербської церкви Охридському архієпископу на початку XVI століття самостійність Печського патріархату була відновлена в 1537 році, а патріарх отримав права, рівні Константинопольському. Церква зберегла більшу частину своїх земель і майна, що дозволило їй значно зміцнити своє політичне і суспільне значення, як ядра національного згуртування сербського народу в Османській імперії.
Велике переселення сербів З XVI століття почався підйом визвольного руху народів Балканського півострова проти влади Османської імперії. Почастішали повстання селян, гайдуцтво. Політична еліта сербського населення, перш за все Печська патріархія, встановила зв'язки з іноземними державами-противниками Порти (Венеційська республіка, Австрія, Іспанія). Це дозволило з'єднувати повстання з війнами, які вела Османська імперія. Рушійною силою антитурецького опору з початку XVI століття була Австрія. В період австро-турецької війни 1593—1606 років по сербським землям прокотилася хвиля повстань, значною мірою скерованих Печською патріархією. Наступний підйом визвольного руху припав на кінець XVII століття, коли австрійським військам вдалося вигнати турків з Угорщини. У 1688 році австрійці зайняли Белград. Це викликало масові виступи по всіх сербських землях, різкий сплеск гайдучества і звільнення деяких територій з-під влади Османської імперії. З'явилася надія на звільнення всієї Сербії і відновлення її незалежності. У 1689 році австрійська армія за підтримки місцевого населення звільнила значну частину Косова і Південної Сербії і рушила в Македонію.