Ка́ришків — село в Україні, у Копайгородській селищній громаді Жмеринського району Вінницької області.
Географія Знаходиться за 12 кілометрів від залізничної станції, за 45 км від районного центру.
Через село тече річка Погреби.
Населення
«Карышков — село Могилевского уезда, Копайгородской волости. 154 двора. Жителей 1440 душ обеего пола. Находятся в 3-м стане, в 9 урядническом участке, в 4-м участке судебно-мирового округа (мирового судьи), в 1-м мировом посредническом и во 2-м участке судебного следователя».
(В. Гульдман, «Населенные места Подольской губернии. Алфавитный перечень населенных пунктов губернии с указанием некоторых справочных о них сведениях». Типография Подольского губернского права, 1893 год.)«Во времена владения Карышковом дворянами Клопотовскими тут проживает 783 мужчины и 698 женщин крестьян-малоросов православного населения, за исключением 25 душ мещан. Католиков здесь 13 мужчин и 12 женщин, евреев — 7 мужчин и 5 женщин».(«Повіат Могильовський у губернії Подольській. Опис географічно-історичний». Краків, 1902 рік).
У період до другої Світової війни офіційні переписи населення в колишньому Радянському Союзі були тричі: у 1926 (перший всесоюзний перепис), у 1937 (перший одноденний і «розстріляний» перепис) та в 1939 роках.
Більшість архівних даних цього періоду було знищено «полум'ям» війни.
Хоча результати перепису 1937 року було оголошено «шкідливими» і знищено ще у 1937-му, через 10 днів після встановлення його результатів. А тих відповідальних працівників, що його проводили, було арештовано й репресовано.
Перший повоєнний перепис у СРСР (1959 року) встановив, що в Каришкові на той час проживало 1 656 чоловік, на обліку сільради було 504 двори.
І цей результат свідчив про те, що село потрохи оживало. У 1948 році тут проживало всього 1342 осіб.
Перепис 1971 року встановив, що у Каришкові в 550 дворах проживає 1510 чоловік.
Різко збільшилась кількість каришківських дворів наприкінці 70-х — на початку 80-х — до 882 у 1982 році. Очевидно, це пояснюється впровадженням колгоспної програми з підтримки молодих сімей і надання їм земельних ділянок для забудови.
Останній перепис населення в СРСР 1989 року засвідчив скорочення населення та зменшення селянських дворів прямо пропорційно економічному занепаду.
Станом на 1.01.2001 у 461 дворі Каришкова проживало 1 072 людей.
Станом на 1.01.2010 року у 330 дворах – 816 громадян.
Станом на 1.01.2015 року у 436 дворах — 872.
Історія
Каришків засновано в другій половині 16 сторіччя.
В 17 столітті село було продано Євстафієм Виговським князю Домініку Любомирському, залишилося у володінні його роду протягом 18 століття. Від Любомирських Каришків перейшов до Фоми Клопотовського. Його сини Собеслав і Вітовт та їх нащадки володіли Каришковом до 1917 року.
1672 року в часи Руїни село зазнало нищівного нападу татар.
Під час голодомору у 1932—1933 роках, проведеного радянською владою, загинуло 124 особиГолод 1921—1923 і українська преса в Канаді. — К.: Видавництво імені Олени Теліги, — 2008 — 1000 с. 978-966-355-024-4.
На фронтах Другої світової війни в Радянській армії воювало 678 жителів села, 250 з них мали нагороди.
У Каришкові традиційно вирощувалися цукрові буряки, зернові культури, було розвинене м'ясо-молочне тваринництво.
Комбайнер М. І. Калинник був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці.
З інфраструктури в 20 сторіччі у селі працювали: бібліотека, профілакторій, середня школа, фельдшерсько-акушерський пункт із зуболікарським кабінетом; виходила колгоспна багатотиражна газета.
В 1990 році каришківський колгосп імені Дзержинського розколовся навпіл: трударі з Грабівців створили самостійне господарство — агрофірму «Колос».
1996 року відбулося розпаювання землі; КСП проіснувало до 2006 року.
В часи розпаювання земель та колгоспного майна було практично розібрано всі приміщення молочно-товарної ферми, телятники, дві контори колгоспу (стару і нову), зруйновано новий дитячий садок, в аварійному стані знаходиться будинок культури.
Після остаточного розвалу колгоспного виробництва окремі господарі села взялися фермерувати, зайнялися садівництвом.
2000 року у Каришкові було завершено розпочату 1991 року відбудову з нуля храму святого Дмитра.
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 707-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Вінницької області», увійшло до складу Копайгородської селищної громади.
19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Барського району, село увійшло до складу Жмеринського району.
Коріння «росте» з Обухівки
Життя нинішнього Каришкова зародилося з двох хуторів на річці Жорнавка, де спершу оселилися всього кілька сімей. Треба так розуміти, вони займали територію, не більшу за ту, що сьогодні під хуторами Гальчинецькими, які сотнями років відчужено туляться собі в лісах поміж Каришковом, Копайгородом і Шевченковим. Без світла, без дороги з твердим покриттям, без магазину чи пошти — без будь-яких ознак сучасної цивілізації. Про цивілізацію сьогодні нагадає подорожньому хіба що вежа з передавачем одного із операторів мобільного зв'язку, яка височить над тими хуторами.
Дещо пізніше на іншій річечці нинішнього Каришкова — Коритниці, виникло поселення, що називалося Обухівкою. Дослідники вважають, що першопрохідцем тут був якийсь пращур із Бару Обуховський, котрий, не виключено, шукав собі затишну місцину біля води і щоб було недалеко від Чумацького шляху, який пролягав у параметрах нинішньої міжрайонної траси Шаргород — Бар. Він нібито оселився на тому місці, де за нинішніх часів знаходяться помешкання Савчуків. Місце було хороше: по один бік долина з річкою, по інший — долина із джерелом-криничкою і галявами, де зручно було випасати гусей. Отож, легко здогадатися, звідкіля взялася назва кутка — «Гусикова»…
Ну, а слідом за Обуховським з'явилися й інші шукачі життєвого щастя, ставши його сусідами, от і утворилося село, що звалось Обухівкою. Перший перепис Обухівки, зафіксований історичним документом, свідчить: мала вона 5 димів (будинків), 5 косарів, 3 плуги… Де затеплилося-зажевріло людське життя, там неодмінно з'являлося й потомство, якому властиво було теж мати своїх наступників. Сімей з однією чи двома дітьми в давнину і сім'ями не вважали… Ось так і розросталася Обухівка — від Гусикової аж до вигону. Тут наші предки починали справжнє налаштування сільського побуту зі спорудження греблі, щоб було де напувати худобу і прати білизну. Повені раз-по-раз забирали дерев'яні мости, але люди з впертою наполегливістю, що заслуговує на повагу, відбудовували їх знову і знову.
Міст на вигоні, що зберігся до наших часів, тільки уже кам'яним, з'єднав шлях від Обухівки до Каришкова. Коли Обухівка розрослася і почалося освоєння лівого берега, через цей міст нові поселенці просувалися далі в ліси — на північ, у бік нинішніх Перепільчинець. І першою тут з'явилася вулиця, яку й до сьогодні називають Барановою. Ось так, зустрічаючись з односельчанами з Обухівки чи Баранової, каришківчанам не гріх перед ними й капелюха скинути. Потомки наших пращурів все-таки!
Будували житла та інші споруди тоді люди просто, застосовуючи підручний матеріал. У гаях вибирали багаторічні дуби для слупів, що мали розсохаті закінчення, вкопували їх у землю, на їх основі зводили верх і покривали соломою. Все інше — стіни і перестінки — виганяли з глини методом найпростішого валькування. Лампачі по-каришківськи стали модними значно пізніше. А до деревини ставлення було дуже шанобливим. Якщо вже й брали вікового дуба, то як правило, для виправданих цілей: на спорудження хати чи стодоли (з одного відземка виколювали по 16—18 слупів), водяного колеса до млина чи опусту на греблі…
Каришковом село, за переказами, стало тоді, коли якийсь пан Каришковський чи то викупив його, чи просто отримав, як посаг за дружиною, котра походила з роду Каріотовичів. Було це тоді, коли Литовському князівству приглянулися наші чудові землі та ліси, й завойовники (по-сучасному колонізатори) прибирали собі до рук ці багатющі усіма скарбами природи території.
Існує й інша версія походження назви села Каришків. Це в своїх публікаціях стверджував історик і дослідник історичних пам'яток Вінниччини Сергій Кокряцький, посилаючись на уривки твору Арістотеля «Про тварин». Давньогрецький мислитель писав, що в країні Будинів, які живуть навколо Карискоса, ніколи не народжуються білі вівці, а лише чорні.
Будини, за свідченням Геродота та й інших давньогрецьких учених, жили і поблизу Дніпра, і на берегах Південного Бугу. Стефан Візантійський писав, що це було кочове плем'я. Воно переміщувалося на підводах, запряжених волами, і заселяло міста, у тому числі й Карискос, Галинець, якийсь Амадок. Тож, певно, окремі родини Будинів переходили на осілий спосіб життя. Можна припускати, що й назва цього племені походить від слова «буда» — курінь, хатинка, напівземлянка. Хоча існує й інше припущення: назва «будини» може бути спорідненою з українським словом «будень» — буденний, а ще раніше — пильний, бадьорий, що походить від праслов'янського сполучення «доб-день» — «Божий день». Якщо так, то зрозуміло, що ім'я своє Будини (інколи зустрічається «Бодини») отримали від річки Бог — Буг. Таким чином, їх легко ототожнити з літописними бужанами, які вели осілий спосіб життя на берегах річки Бог у часи Київської Русі.
Геродот згадував, про те, що коли відбулася навала персів на Скитію, Дарій, опинившись у країні Будинів, спалив якесь невеличке дерев'яне містечко, з якого встигли втекти люди. Вважають, що це місто якраз і було Карискосом. Враховуючи, що у греків немає звука «ш», а замість нього вони завжди застосовували «с» чи «з», виходить, що Карискос — це і був наш Каришків.
Про віроломні напади і навали на наше село усіляких загарбницьких орд ми ще згадаємо. А поки що простежимо логіку думки Сергія Кокряцького, який переконливо стверджує, що назва села Каришків все-таки походить від давньої основи «Кари» — «шар», «шкіра», «скора». Звідси безліч українських слів: скіра, скорина — шар хліба, кора — луб дерева і так далі. В словнику Гезихії знаходимо, що грецьке «Карнос» — то «вівця», а раніше, певне, й овеча шкіра, руно. Подекуди навіть грецьку назву будинського міста писали як Скариско. Отже, це була місцевість, де вичиняли овечі шкіри. Тому Арістотель і згадував про отари овець у Будинів, які мешкали в околицях Каришкова — Овечого міста.
Цікаво, що місцеві селяни добре пам'ятають: у Каришкові та його околицях, дійсно, ніколи не було білих овець. Хоча люди тут споконвічно тримали овець і майже в кожній хаті були верстати для роботи з пряжею із вовни. Виробляли також чорні кожухи, чоботи. Каришківські чоботи славилися на всю округу. Розповідають, що навіть під час фашистської окупації 1941—1944 років сюди, у Каришків (?), приїздили румунські солдати ніби лише за тим, щоб придбати чи виготовити собі чудові та м'які каришківські чоботи. Люди казали: «Як народиться біла вівця, то її можна фарбувати на рядна». Біла вівця — то була велика радість і щастя для родини.
На Поділлі чорнорунне стадо було винищено у 1936—1937 роках. У газеті «Більшовицька правда» тих часів читаємо, що наказом Раднаркому УРСР на Вінниччині заплановано розводити тонкорунну білу вівцю «меринос-прокос». А от всіляких «метисів» (чорну вівцю) необхідно було знищувати. Отже, нанівець було зведено саме те стадо, що було притаманне Поділлю впродовж багатьох років і яке так цінували. У ті страшні сталінські тридцяті роки «винними» ставали не тільки безвинні люди, а й вівці…
Як на мене, друга версія стосовно назви нашого села значно поступається першій. Бо історично доведеним фактом є те, що Каришковом тривалий час володів пан Каришковський, який представляв тут Литовське князівство. Це було якраз тоді, коли селяни уже обжили обидва береги Коритниці. Згодом литовців потіснила і надовго осіла в наших краях польська шляхта.