Мітли́нці — село в Україні, у Кунківській сільській громаді Гайсинського району Вінницької області.
Село розташоване у північно-західній частині Гайсинського району. У верхній частині села бере початок струмок — притока Собу.
За 2 км від села розташовується залізнична станція Криштопівка.
Історія села Мітлинці
Легенда походження села Мітлинець За переказами с. Мітлинці існує близько 550 років. На горбах і долинах в давнину росли березові ліси, тепер в більшості орні землі, ділянки яких зберегли назви: «Березівка», «Березина» тощо. Жителі, що розселилися в давнину, займалися хліборобством, скотарством, а також виготовленням на продаж віників із березових гілок, що називались мітлами. Старійшину цього поселення прозвали Мітлюгою, звідки і назва села Мітлинці.
(Записано із слів Костини Марії)
Перші кроки після зародження села Понад 300 років тому з північно-західної сторони поселення збудовано укріплення «Городище», яке обнесено високим валом, глибоким ровом заповненим водою і існував єдиний вхід з півдня з боку поселення, площа якого складає 600 м2(100×60).
По розміщенню «Городища» рельєфу місцевості, його плануванні і направленості видно, що воно призначено для оборони, в основному із заходу, від турецьких, татарських та польських загарбників.
З півночі і північного сходу с. Мітлинці, якраз поблизу «Городища» проходив в давнину шлях на Умань, про що стверджує назва левад «на шляху», що зберегли цю назву до недавнього минулого.
Час побудови укріплення відноситься до XVI—XVII століть. Подібні «Городища» існують в інших селах нашої області, з таким же плануванням.
Жителі села стогнали під гнітом шляхетської Польщі і першим власником села був Гайсинський староста Антоній Чечель. Для зміцнення влади, останній, в 1743 році збудував дерев'яну трьохкупольну церкву — уніатську, та виділив земельний наділ 72 десятини. Село послідовно знаходилось у власності шляхтича: А. Ледоховського, Фелікса і Ярослава Потоцьких (з 1789 р.), герцога Ангальт Кештського, а з середини XIX століття перейшли у відання державного майна.
Землі були малородючі, поміщики не посилились, чому село і стало «Казенним». Землі у селян було мало, за орні ділянки були встановлені великі податки, а за «левади» податки були значно меншими, тому в більшості землі були під левадами, які оточували село майже з усіх сторін. Остаточно розкорчовано в 1962—1963 рр.
В 1850 році виникає церковно-приходська школа, для якої збудовано спеціальне приміщення лише у 1895 році на одну класну кімнату і квартиру вчителя.
Село Мітлинці в 1905-1930-х роках Населення поголовно було неграмотним. Не було ніяких інших культурних установ. Відгомін революції 1905—1907 років дійшов і до Мітлинець, але в селі було спокійно, ніяких подій не сталося, населення користувалось не правдивими відомостями і суть справи мало розуміли. З 1905 року в селі введено стражників, посилено нагляд за населенням репресії проти «неблагонадійних» і це по справжньому освітлювало події 1905 року.
Громадянин Шлапак Терень, що мав освіту за гімназію, був активним борцем проти царизму і релігії і за освіту для народу. В 1916 році він організував «школу» вдома, де навчав основам науки 16 учнів і проводив з ними революційну роботу. На домагання місцевого попа Мороховського школа припинила діяльність, а Шлапак Терень змушений був зникнути.
Важким було життя трудящих за царизму. Так-сяк перебували зиму, а з весни відправлялися на заробітки в різні місця, аж до Херсону. Працювали також за мізерну плату в сусідніх селах: Кунці, Носівцях, Криштопівці, на поміщицьких ланах. Особливо відзначався своєю жорстокістю прикажчик носовецького пана Тимофія. Часто виникали незгоди між жителями сіл, що переходили у бійки і причиною їх були злидні та приватновласницький суспільний лад. Таким було життя трудящих в дожовтневий час.
Перша світова війна 1914—1918 років відчутною була і для трудящих Мітлинець, багато чоловіків забрано у солдати, чимало загинуло на фронті.
Уже в 1916 році в Мітлинцях відчутно наближення революції. В навколишніх лісах з'являються підпільники, дезертири із царської армії, а в лютому 1917 року прийшла звістка про скинення царя.
Севастопольський полк, що базувався в м. Гайсині, у лютневі дні 1917 року арештував урядника, що звільнив всіх з-під арешту. Влітку 1917 року повертаються із фронтів солдати зі зброєю, серед жителів села наростає боротьба за землю, якої буржуазний Тимчасовий уряд Росії їм не дав. Лише Велика Жовтнева соціалістична революція 1917 року здійснила мрії селян про землю і біднота села з радістю зустріла її як свою рідну владу. Багаті і їх прихвосні залишилися ворожими радянській владі. Розгорілася жорстока боротьба в часи громадянської війни, населення захищало радянську владу.
Трудове селянство не тільки стало на сторону радянської влади, а також всебічно допомагало в боротьбі проти іноземних загарбників та внутрішніх ворогів.
Жителі села перенесли важкі роки свавілля німецьких та польських загарбників, в 1918—1920 роках різноманітних банд Волинця, Тютюнникова, Зеленого, Хмари, Лихо, Нетудипідкови тощо.
Населення підтримувало і всебічно сприяло перемозі радянської влади, яка остаточно встановилась під кінець 1920 року. Озвірілі банди жорстоко розправлялись з учасниками встановлення її. В 1920 році бандою Волинця були розстріляні і спалені Миколаєнко Іван, Попович Оксентій з дружиною та дочкою, Сторожинська Христя, Гузовський Данило. Але недобитки банд були остаточно знищені і трудящі села приступили до мирної праці.
В 1918 році створений революційний комітет села, який очолив Шлапак Адам, виник комітет з незаможних селян, головою якого став Гоменюк Данило.
Церковні землі були передані селянам, ще в 1919 році, а після громадянської війни в період НЕПУ були передані поміщицькі землі з с. Носовець і с. Кунки. Отже, знищено назавжди малоземелля селян, землею стали користуватися ті, хто завжди її обробляв. Це узаконено Всеукраїнським Центральним виконавчим комітетом в 1925 році, на засіданні колегії якого були присутні представники села Хмільовський Семен Іванович, Гоменюк Данило.
В 1923 році створено вперше орган влади на селі — Мітлинецьку сільську Раду депутатів трудящих, яку очолив Ковальчук Андрій.
В країні шириться рух за створення колективних господарств, проводиться землевпорядкування. В час землевпорядкування в 1928 році в с. Мітлинцях виникає товариство по спільному обробітку землі (ТСОЗ), яке очолює Тихонюк Федір. До складу ТСОЗу входили: Чумак Роман, Чумак Корній, Громовий Никифір, Обертинський Павло, Золотар Йосип, Макарчук Микита, Люблінський Трохим, Кравчук Павло, Докійчук Артем, Васільєвський Тодосій. ТСОЗу виділено землі, які в даний час носять назву «Старий колгосп».
В кінці 1929 року виникає ініціативна група з 12 чоловік, яка очолила справу створення сільськогосподарської артілі, до складу якої входили: Шутило Никін, Попович Нікіфор, Хмільовський Михайло, Максименко Тимофій, Гаврилюк Микола та інші. Головою артілі обрано Шутило Никона. Так на початку 1930 року виникає сільськогосподарська артіль «Червоний луганець», назву якій дано на честь міста Луганська, представниками якого були робітники одного з заводів міста: Волков, Плінда, Дехман.
Засідання ініціативної групи мітлинецьких бідняків, яке вперше відбулося у грудні 1929 року під Новий рік, проходило гамірно і незвичайно для присутніх. Головував Никін Шутило, що разом з посадою голови сільради виконував обов'язки секретаря комсомольського осередку села.
Їм належить довести переваги колективного господарювання, довести, що в колективі і працювати краще, і результати праці вагоміші. А як? Ні досвіду, ні тим більше бази не було. Та й вдома не дуже то й розженешся, п'ять — шість сухоребрих шкапин, один — два плуги однолемішні та пара дерев'яних возів — ото й усе.
Надворі тільки-но грудень, зима ввійшла в свої права, а в коморах та токах не дуже густо. Насіння не було, кормів також, то без допомоги району аж ніяк не обійтись. Правда дещо можна було завезти із власних запасів. Хто міг якийсь пуд відірвати від дітей, де в кого було насіння ячменю та вівса. Нашкребли біля сорока пудів. Мало. Озимий клин, що його засіяли тсозовці, був бідненький. Жито ще ніби краще, а пшениця ледь бриніла ще з осені.
Тож мабуть її теж треба буде підсівати ячменем. Все потрібно зробити за один день, бо хто знає, якою буде весна. Та й землі наші Мітлинецькі — глина, глеюватий сірозем. А чим обробиш вчасно? Та все ж зійшлися на одному: бути артілі. Вирішили: їхати Никону Шутилі до райцентру, заявити про створення нової артілі, та заодно попросити допомоги в придбанні насіння, сільськогосподарського реманенту.
Никін Шутило приїхав з райцентру не сам, з ним прибули робітники з Луганська Волков Олександр, Плінда Костянтин, Гребенюк Павло, з Вінниці Лахтман Григорій. По приїзді їх в село знову зібралися. Доповідав Никін, що район пообіцяв допомогу насінням та деяким реманентом. Була надія, що 66 гектарів тсозівської землі буде засіяно.
З приїздом луганчан пожвавилась агітаційно-масова робота. За грудень 1929 року і січень — лютий 1930 року було зібрано 100 заяв мітлинчан, що бажали вступити до артілі, звозили до господарства артілі реманент, коней та збіжжя. У березні 1930 року відбулись перші збори артілі. На зборах прийняли рішення назвати артіль «Червоний луганець» на честь робітників, що допомагали зводити нову будову соціалістичного села — колгосп.
На зборах обрано правління колгоспу, на чолі з головою правління Максименко Тимофія Васильовича, який проживав у Мітлинцях до 1986 року.
Голодомор 1932—1933 Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 241 житель села.
Свідчення про голодомор 1932—1933 рр. Хмільовської Надії Юхимівни 1927 р. н. Надія Юхимівна відповіла на масу запитань і розповіла про найжахливіші спогади свого життя. Вона розповідає, що була ще зовсім малою, коли у вбогий дім увірвалися озброєні затворами люди і забрали усі пожитки; забирали не тільки продукти, а й одяг, меблі (два ліжка), забирали тканину, рушники, посуд тощо. Також Надія Юхимівна розповіла про випадки доносів у їхньому селі. Вона пам'ятає з дитячих спогадів, що мати назбирала кислих груш у діжку вирішила вночі закопати — «щоб влада не відібрала». Та їхня сусідка цілу ніч не спала і виглядала де мати закопає, а наступного дня, після обіду, прийшли ті ж люди і забрали діжку зі схованки. Надія Юхимівна розповідає, що батько зняв ворота, аби вона з сестрою могли спати не на долівці, а на них та люди із затворами знову прийшли і забрали і їх.
На запитання: Що вона їла? — відповіла, що ще раз перекопували ділянки із картоплею, а на весні цвіт акації та черешень.
Вона розповіла, поля охоронялися й після збору урожаю їм не дозволяли збирати колосся, та все ж мати ховала колоски попід сорочку і носила додому.
Надія Юхимівна розповідає і про випадки людоїдства в селі. Це був один чоловік Павло «Горбатий» (таке прізвисько дали через дефекти при народженні). Цей чоловік робив діжки на замовлення та продаж, подейкують, що він навіть дочку свою з'їв. Ще вона розповіла те, що деякі люди мали гроші на їжу та інші потреби. Вона виразно пам'ятає як їх сусід купив те «ліжко» зроблене із воріт.
Ще у дитячі роки Надії Юхимівні доводилося чути таке поняття як торсінг. Це по словах Надії Юхимівни місце, де міняли коштовності на гроші або ж на продукти.
Коли ж їй поставили запитання: хто винний у голодоморі цих страшних років, стара жінка наповнилася злістю і ненавистю сказала, що як і її мати, вона стверджує, що це могла зробити лише радянська влада.
Останнім запитанням було: чи ховали померлих людей? хто цим займався? й скільки платили поводирям грабарок?
Надія Юхимівна у відповідь лише похитала головою й сказала, що померлих ховали родичі, а в тих, у кого їх не було й досі не має могили і ніхто не знає, що з ними сталося.
Наша Вінницька область посідає друге місце в Україні за кількістю жертв голодомору і перше за родючістю земель.
Чому ж так сталося?