«До меж заказаних» — перша поетична збірка українського письменника Івана Багряного. Вийшла друком у видавництві «Маса» 1929 р. У збірці представлені різні стилі творчості Багряного: ліричний («Люблю» — 1926, «Вечір зимовий» — 1927, «Дівчині» — 1929), поетичні й громадянські маніфести («Канів» — 1927, «Газават» — 1929, «Товаришам» — 1929), майстерність езопової мови, натяку («Монголія» — 1926, «Туман» — 1927). Єдиного спрямування збірка не має, її цілісність полягає саме в різнобарвності, багатоликості автораГаврильченко О., Коваленко А. «Не іменуй мене поетом»: (про творчість письменника І. Багряного)//Україна.- 1990. — № 13. — С.37.

Тон збірки — сумний, «занепадницький», але водночас ворожий до сучасності. Автор незадоволений тогочасною дійсністю, він або насміхається з неї, або намагається її змінити, або тікає від неї, не оглядаючись.

Будова збірки Збірка містить 16 віршів.

Вірш «До меж заказаних» Починає збірку вірш відчайдушним криком бійців, які віддадуть своє життя, але здобудуть перемогу. Кожна нова строфа починається зі смутку:

Але хвилину посумувавши, він звертається до коня, щоб той вибив сум із людей, адже бійцям печаль не личить. Вони повинні бути сильні, бо народились для бою. Ліричні герої щиро вірять, що настане той день, коли мирне небо буде над головою, а діти згадають про них з гордістю. Цей вірш однаково починається і закінчується, але коли на початку перепілка — радість, то потім вона асоціюється з ніжністю, волошки з думою, а мак з кров'ю. Тобто, в будь-якому випадку кров бійців проллється, але вони люблять свою Батьківщину більш за все і готові пожертвувати власним життям заради її миру.

«В далечінь» Розповідається про страждання коня, який посік копита від крові і постирав підкови. Ніхто не скаржиться, бо не має на це права. Ліричний герой звернув до кузні, в якій мужній майстер зробив нові підкови коневі. І вони знову в повній готовності вирушають у далеку дорогу:

«Чорноземля» і «Вечір зимовий» Об'єднані спільною тематикою — ліричний герой утік від шуму міста на природу і розмовляє з нею, ніби з живою. Для Івана Багряного утеча — набуття втраченої рівноваги через споглядання й переживання почуттів. У природі він черпає сили, натхнення й оптимізм. Якби він залишився у місті ще хоча б на хвилину, то «знидів би». Світ природи є справжньою стихією ліричного героя. Вітається з чорним полем та старенькою вербою, дивується, що вони вже не ті… Але і він не той… Згадує про те, що було:

Все навколо — йому миле, усі — друзі: проліски, дітвора, журавлі і гуси…

Поезія «Канів» Пряме глузування з індустріалізації. Сум переповнює цей вірш: убогі ниви, хатки похилені в журбі, печальні очі. Ліричний герой у гніві висміює сучасну владу та її урбанізаторів. «Канів» — звернення до Тараса Шевченка в символі пам'ятника. Герой звертається до Пророка риторичними запитаннями:

На місці чарівних українських садів та степів створювались комуни, які зовсім не покращували життя селян. Ідея твору — критика однобічності технічного процесу, коли духовний розвиток відстає від технічного. Хоч люди і будують Дніпровську електростанцію, вони забули про духовне збагачення.

Вірш «Туман» Яскравий приклад «езопівської мови».

Езопівська мова (за ім'ям давньогрец. байкаря Езопа) — спосіб замаскованого вираження думки за допомогою натяків, інакомовлення, алюзії, іронії, перифразів, алегорій з метою уникнення цензурних та ін. заборон, переслідувань. Термін запровадив майстер Салтиков-Щедрін, характеризуючи діяльність письменників-сатириків в умовах політичного гніту і цензурних утисків 70-х pp. 19 ст.: «З одного боку, з'явились алегорії, з іншого — мистецтво розуміти ці алегорії, мистецтво читати між рядками. Утворилась особлива рабська манера писати, яка може бути названа езопівською, — манера, що виявила незвичайну спритність у винайденні обмовок, недомовок, іносказань та інших обманних засобів». До Езопівської мови зверталися Є. Гребінка, Т. Шевченко, Л. Глібов, І. Франко, Леся Українка та ін. У 20 ст. ця мова використовується незалежно від тиску цензури, творчо взаємодіє з іншими способами художнього слововживання («Острів пінгвінів» А. Франса, «Війна з саламандрами» К. Чапека, «Народний Малахій» М. Куліша, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Аристократ із Вапнярки» О. Чорногуза), стала ознакою переважно сатиричного мислення.

Поезія «Туман» написана у 1946 році. Це були скрутні часи для українців 1946—1947 рр. — голодомор, що відкинув ще далі зруйноване під час війни українське селянство. Прямо говорити про голодомор, як націлене винищення українців, було заборонено. Тож, Іван Багряний, використавши езопівську мову, написав вірш «Туман», що означає «Голодомор». У цій поезії ліричний герой з гнівом розповідає про важкий час: сад обкрадений, страшна зима, відчай над оселями, липкий туман, пісень нема. Дія відбувається узимку, що надає більшого суму і холоду. Ліричний герой у розпачі:

Вірш розпочинається і закінчується однаковим рядком: щоб оцей туман та сніги поїв. Коли влада забрала останні шматки хліба у селян, якщо вона ніяк не може насититись, то нехай вже і з'їсть весь сніг.

Поезія «Маяк» присвячена охтирському дитячому містечкові. Це пейзажна лірика: сріблястий вітер, похмурий парк, срібні чотки, німі сніги. Маяк постає символічним образом у поезії, що ніколи не сумує і не підпускає до себе жалю. Біля Маяку побудоване Охтирське містечко, в якому живе молоде покоління — діти. На дітей покладає великі надії, адже вони чесні, мрійливі, люблячі. Можливо, поет сам виріс у цьому містечку і сумує за ним:

«Жебраки» Жорстока розповідь про наслідки війни. Починає автор із слів: в драну пелену загорнутий «син Божий» — маленька дитина на руках у п'яної матері. Ця жінка має чоловіка гармоніста, який грає на вулиці. Чомусь у нього чоло покалічене, лице вкрите шрамами, а співає він про «фронти» і «пожари». Голос сумний, сірий, а коли грає, то ніби все надривається. Гармоніст співає про те, що прийшла повістка, і прощається з мамою і татом. Він розповідає про своє минуле, про війну, яка зломила його самого та дружину.

«Люблю», «Дівчині» Яскраві приклади інтимної лірики. У першому вірші ліричний герой описує те, що приносить йому радість: тиша, поля, моря та ін. У другому з'являється неймовірної краси дівчина, яка манить усіх людей лише поглядом. Сам герой по вуха закоханий у неї.

Стилістика У творчості Івана Багряного поєднані різні, за дослідженнями Г. Костюка, Ю. Войчишина, романтизм, символізм, експресіонізм, натуралізм та ін. Це свідчить про стильовий синтез як провідний напрям його творівВойчишин Ю. Іван Багряний: бібліографічна студія/ Вступне слово К. Біди. — Вінніпег, Оттава: УВАН, 1988. — с. 87. На рівні поетики учені відмічають такі риси індивідуального стилю Багряного: іронію та сатиру, експресивність мовного виразу, багатство мовної структури, поєднання різної тональності поетичного письма, метафоризм, актуальну проблематику, «народність». Про авторитетність Тичини для Багряного свідчить маса цитат із його ранніх поезій у прозових творах останнього та факт, що Багряний у своїх публіцистичних працях завжди згадує Тичину як одного з творців українського відродження.

Джерела Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури/ За наук. ред. О. Галича. — К.: Либідь, 2001. Грушевський М. Історія української літератури: В 6-и т.- К.: Либідь, 1993. — Т.1. — С.389. Дивнич Ю. Іван Багряний//Листи до приятелів. — 1963. — Ч. 127—128.

Примітки

Посилання Возняк Михайло Степанович — Історія української літератури. Кн. I—II