Са́мгородок — село в Україні, у Самгородоцькій сільській громаді Хмільницького району Вінницької області. Розташоване за 25 км від Козятина та 60 км від Вінниці. До складу громади, окрім села Самгородок, входять населені пункти Красне, Коритувата та Лозівка, населення яких станом на 2022 рік складає 1870 осіб.

У межах громади наявне дорожнє сполучення з міжнародною трасою () та обласним центром.

Географія і клімат Самгородок розташований на Придніпровській височині на вододілі між басейнами річок Південний Буг і Дніпро. Через село протікає річка Десенка, яка є притокою Десни. Висота території становить 266—308 м над рівнем моря. Рельєф хвилястий, із середньою крутизною схилів 2–5°.

Клімат помірно континентальний. Середньорічна температура становить приблизно +6,5 °C, середня температура січня — від −7 до −10 °C. Річна кількість опадів — орієнтовно 500 мм. Зафіксований абсолютний максимум температури — +37 °C, а абсолютний мінімум становить −33 °C.

Назва Існує кілька версій щодо походження назви села, проте найпоширенішою в науковому середовищі є етимологічна. Назва «Самгородок» розглядається як поєднання давньоукраїнських слів «сам» («один») і «город» («укріплене, обгороджене місце»). Така інтерпретація підтверджується низкою філологічних досліджень.

У XVI—XVII ст. більшість українських поселень мали дерев'яно-земляні укріплення, що узгоджується зі змістом назви. На картах французького інженера Гійома Левассера де Боплана укріплене поселення Самгородок позначене під назвою Smagron. Сучасна форма назви остаточно утвердилася наприкінці XVI — на початку XVII ст.

Археологія Територія сучасного Самгородка була заселена з давніх часів. На околицях села досліджено поселення Черняхівської культури (IV ст.) та пам'ятки епохи бронзи II тис. до н. е., що свідчить про тяглість заселення регіону. Археологічні знахідки також дають підстави припускати існування тут поселення періоду Київської Русі.

Історія Новий час Перша документальна згадка про Самгородок датується початком XVII ст. У податкових списках 1629 року він згадується як поселення Брацлавського воєводства, віднесене до другого розряду міст за чисельністю населення. На той час у Самгородку нараховувалося 682 будинки. Поселення займало вигідне транспортне положення на шляху з Волині до південної Київщини, що сприяло розвитку торгівлі, ремесел і сільського господарства.

У XVI — на початку XVIII ст. Самгородок входив до складу володінь князів Збаразьких, а після їх згасання — Вишневецьких. Під час Визвольної війни (1648—1657) село опинилося на межі козацької території. У 1649 році воно входило до Прилуцької сотні Вінницького полку. Внаслідок воєнних дій 1653 року Самгородок був зруйнований військами польського полководця Стефана Чарнецького, що спричинило значний занепад поселення.

Наприкінці XVII — у XVIII ст. територія неодноразово переходила під владу різних власників. Після повернення регіону під польську юрисдикцію Самгородок поступово відновлювався, зберігаючи статус козацького поселення до ліквідації козацького устрою на Правобережжі. У 1779 році маєтності Самгородка стали власністю магнатів Потоцьких, за яких у селі розвивалися промисли, торгівля та орендні форми господарства, що сприяло його перетворенню на невелике містечко. Після банкрутства Потоцьких у 1795 маєток у Самгородку придбала родина Купчинських. У 1832 році частину маєтків орендував Йозеф фон Ребіндер, а в 1835 році він викупив конфісковані у Купчинських землі.

Після другого поділу Речі Посполитої у 1793 році Самгородок увійшов до складу Російської імперії, опинившись у межах Брацлавського намісництва. У 1797 році після ліквідації намісництв він був віднесений до Махнівського повіту новоутвореної Київської губернії. З 1846 року, після перенесення повітового центру, Самгородок адміністративно пов'язується з Бердичівським повітом, у складі якого перебував майже століття. На початку ХІХ ст. Самгородок згадується як поштовий трактовий пункт та невелике містечко на шляху між Махнівкою та Липовцем.

У 1837 році Самгородок став центром III стану Бердичівського повіту. За ревізією 1861 року в містечку проживало приблизно 1600 осіб різних віросповідань, функціонували церква, костел і синагога. Після селянської реформи 1861 року в селі відбулися заворушення, пов'язані з аграрним питанням. За переписом 1897 року кількість мешканців складала 3606 осіб (1755 чоловічої статі та 1851 — жіночої), з яких 1749 — православної віри, 1234 — юдейської, 622 — римо-католицької. На 1900 рік Самгородоцька волость охоплювала 37 поселень із загальною чисельністю населення понад 13 тис. осіб. У самому містечку налічувалося 482 двори та 3519 жителів. Діяли поштове відділення, лікарня, аптека, церковно-парафіяльна та двокласна школа, декілька промислових і ремісничих закладів (млин, цегельня, маслобійня, кузні). Розвивалася торгівля та сезонне вирощування цукрових буряків для переробки на прилеглих заводах. 1905 року в Самгородку відбулися селянські заворушення, спричинені аграрними суперечностями та економічною нестабільністю. Для їх придушення було введено війська. У роки столипінської реформи частина селянських господарств перейшла на хутірську форму землеволодіння, що сприяло появі нових поселень, зокрема Софіївки (1907).

До початку Першої світової війни Самгородок залишався локальним торговельно-ремісничим центром, із регулярними базарами та мережею приватних крамниць, друкарнею й фотоательє. Населення було багатоконфесійним і соціально неоднорідним, проте частка неписьменних залишалася значною.

Новітній час Під час Першої світової війни в 1914 році в Самгородку було відкрито військовий шпиталь, налагоджено роботу поштово-телеграфної контори та розміщено дільничних ветеринарного лікаря й агронома.

Після Лютневої революції 1917 року населення підтримало Українську Центральну Раду, у селі створено загін «вільного козацтва». У 1917—1918 роках почали діяти товариство «Просвіта» та українська школа, з січня 1918 року — Самгородоцька сільська рада. У 1918 році село перебувало під німецькою окупацією, а з початку 1919 року було зайняте більшовицькими військами, що припинило діяльність українських органів влади. Відновлення контролю УНР відбулося в серпні 1919 року під час наступу Української галицької армії та кінного полку Чорних запорожців. У ході Першого зимового походу війська УНР перебували в Самгородку 11–13 грудня 1919 року. У січні 1920 року в Самгородку знову була встановлена радянська влада, створений волосний революційний комітет і проведені вибори до місцевих рад. Паралельно існували українські культурно-просвітні осередки, зокрема «Просвіта», що у квітні 1920 року організувала театральну виставу.

Наприкінці квітня 1920 року Самгородок опинився в зоні бойових дій польсько-радянської війни. Польські війська зайняли територію 30 квітня, утримуючи її до 5 червня. У червні 1920 року частини 1-ї кінної армії С. Будьонного прорвали польську оборону, що спричинило відступ польських сил. У жовтні того ж року підрозділи 6-ї дивізії 1-ї кінної армії, що проходили через Самгородок, здійснили масові погроми єврейського населення, супроводжувані грабежами, насильством і підпалами. Протягом кількох днів було пограбовано більшість єврейських домів, зафіксовано численні випадки насильства й убивств.

Згодом у Самгородку було створено волосний комітет бідноти, якому передали функції земельної комісії. На основі рішень загальних зборів населення розподілено понад 2200 десятин колишніх поміщицьких і церковних земель. Того ж року відкрито продовольчу заготівельну контору, що здійснювала продрозкладку. Її виконання супроводжувалося репресивними заходами, включаючи арешти та суди революційного трибуналу. Примусова політика радянської влади спричинила зростання антирадянського повстанського руху. У 1921 році в регіоні діяли загони повстанців під проводом отамана Сергія Яворського («Карого»), пов'язані з Армією УНР. З метою придушення опору в Самгородку розміщували підрозділи Червоної армії та представників ВЧК.

У 1922 році Самгородоцька волость була перетворена на район, що у 1923 році увійшов до складу Бердичівського округу. У 1925 році район ліквідували, приєднавши територію до Козятинського району. Того ж року Самгородок втратив статус містечка і був віднесений до категорії сіл. У 1920-х роках у селі діяли заклади освіти й культури: семирічна школа, хата-читальня, клуб, лікнепи українською, польською та єврейською мовами. Медичну допомогу надавала невелика лікарня. Також функціонувала агробаза для впровадження сільськогосподарських методик.

Із початком згортання непу та переходом до політики суцільної колективізації у 1929—1930 роках у Самгородку було створено колгосп імені Г. Петровського. Колективізація супроводжувалася розкуркуленням і погіршенням соціально-економічного становища населення.

1933 року почався Голодомор. За різними оцінками, кількість жертв у Самгородку становила від 300 до 700 осіб. Після голодомору у 1934 році колгосп імені Г. Петровського був розділений, утворено новий колгосп імені Постишева, який у 1937 році перейменували на колгосп імені Сталіна. Першим головою нового колгоспу став А. А. Бортовий.

У 1934 році в селі заснували машинно-тракторну станцію (МТС), яка на початок 1941 року мала 80 тракторів, комбайни та іншу сільськогосподарську техніку. Багато механізаторів брали участь у І Всесоюзній сільськогосподарській виставці 1939 року у Москві. У сфері освіти зі згортанням політики українізації ліквідували польські та єврейські школи. Водночас у 1934 році відкрили восьмирічну школу біля млину. Умови навчання залишалися важкими, що неодноразово висвітлювалося у районній газеті «Колективна праця». Під час сталінських репресій у 1937—1938 роках у Самгородку було репресовано близько 80 осіб, переважно етнічних поляків та католиків.

У 1939 році село знову стало центром новоутвореного Самгородоцького району Вінницької області, до складу якої воно входило з 1932 року. Цей статус сприяв соціально-економічному та культурному розвитку населеного пункту: з'явилися нові магазини, адміністративні будівлі, а чисельність населення зросла за рахунок службовців і робітників.

Друга світова війна і повоєнний період Під час Другої світової війни соціально-економічний розвиток Самгородка був перерваний. Розпочалася мобілізація населення до Червоної армії та формування районного винищувального загону, проте через швидкий наступ німецьких військ його створення не завершилося. 22 липня 1941 року село окупували німецькі війська. Самгородок увійшов до складу рейхскомісаріату Україна, Житомирської генеральної округи, Козятинського гебіткомісаріату; пізніше була створена Самгородоцька комендатура. Під час окупації діяли районна поліція, адміністративні органи, частково збережений колгосп та німецьке сільськогосподарське підприємство на базі МТС і бурякорадгоспу.

У 1942 році створено єврейське гетто. 4 червня 1942 року було розстріляно 595 євреїв (за іншими даними — 492 особи, з них 239 дітей), а також військовополонених і мирних громадян. Загалом під час окупації загинуло 598 осіб, приблизно 300 осіб вивезено на примусові роботи до Німеччини. 1 січня 1944 року село було звільнене військами Першого Українського фронту. 2019 року на місці масового розстрілу встановлено новий меморіал пам'яті жертв Голокосту.