Середньовічна Швеція — історія Швеції в Середні віки.

Раннє середньовіччя Об'єднання північних родів і племен, утворення спочатку дрібних окремих князівств або конунгств, а потім більш великих, на території Швеції відбувалося, насамперед, вздовж головних водних шляхів. Вода з'єднувала, між тим як гори і ліси роз'єднували. Таким чином, панування данців з найдавніших часів стало зосереджуватися близько Зунда і Бельтів, а шведів — біля озер Меларна, Веннерна і Веттерна, між тим як роз'єднані гірські області Норвегії об'єдналися вже набагато пізніше. Згідно з найдавнішими джерелами, в VI ст. визначилися два головних племені: готи на півдні (Готаланд) і свеї на півночі (Свеаланд). Серед останніх, якщо вірити англійським джерелам, піднісся рід Скільфінгар, який і поширив свою владу до самого Готаланда. Згідно з древніми шведськими джерелами, володіння і готів, і свеїв розпадалися на дрібні князівства або конунгства, що відповідали нинішнім «ландскапам» (областям), але в Уппсалі перебував «двір богів», куди сходилися для жертвопринесень і рад конунги і племена«История Швеции», отв. ред. Кан А. С., изд. «Наука», Г. Москва, 1974 г.. Мало-помалу цей «двір богів» набував дедалі більше багатств, земель, поки, нарешті, конунг уппсальський Інг'яльд, останній з чоловічого коліна славного роду Інглінгів, відчув себе в силах помірятися з іншими дрібними конунгами. Підпорядковуючи собі шляхом сили і хитрості їхні володіння, Інг'яльд, власне, і поклав основу об'єднання шведської держави, що відноситься істориками приблизно до 700 р.

Епоха вікінгів Межі Швеції того часу значно відрізнялися від сучасних, оскільки південна частина Сконії і Галланд ще належали тоді Данії, а північні провінції були об'єднані. Панування стародавнього уппсальського княжого роду не переривалося у Швеції до 1060 р., збігаючись зі знаменною для всієї Європи «епохою вікінгів» (800—1060). З цього роду походили і найбільший конунг того часу Ерік Сегерселль, під час правління якого Швеція досягла становища наймогутнішої Північної держави, підпорядкувавши собі і Данію, — і перший, хто прийняв християнство конунг Швеції Улоф (1008).

Епоха вікінгів стала періодом найбільшого розвитку і напруги духовних і фізичних сил скандинавського племені, що викликав потім відоме виснаження сил народу і зменшення його чисельності. Фатальний вплив на древньосвейську культуру мало також зіткнення язичництва з християнством, що поширювалося після Карла Великого з непереборною силою за північ Європи. Св. Ансгарій, «апостол Півночі», ще в 830 р. зробив спробу запровадити в Швеції християнство, але древні аси лише повільно поступалися місцем новому Богу; протягом 2-3-х століть вмирала давня релігія або, точніше, вироджувалась у поезію, надзвичайно величною і суворо-прекрасною, найпишніший розквіт якої відноситься саме до сутінків язичництва. Лише в кінці ХІ століття язичництву було завдано рішучого удару спаленням стародавнього уппсальського «двору богів» (при конунзі Інге Старому).

Розвинуте середньовіччя

Утвердження християнства Перехідний період від падіння язичницьких богів до епохи остаточного торжества християнства на Півночі (1060—1250) відзначений серйозними і тривалими внутрішніми розбратами, зумовленими, з одного боку, боротьбою двох релігій, старої і нової, з другого — боротьбою найсильніших князівських родів через верховне панування в країні. Під час цих чвар мало-помалу встановилося в Швеції виборне начало, яке передавало верховну владу в Швеції конунгам з трьох могутніх родів, що носили імена родоначальників-конунгів: Стенкіля (1060—1125), Сверкера і Еріка (1130—1250). Рішуче торжество християнства (католицизму) в Швеції відноситься власне до 1248 року, коли була остаточно затверджена (на соборі в Скенінзі) церковна ієрархія і прийнято безшлюбність духовенства. Швеція, таким чином, остання із західноєвропейських держав підкорилася могутності римської церкви, — в той час коли влада пап переживала вже саму блискучу свою епоху. Римо-католицьке духовенство ніколи, втім, не мало в Швеції такої сили, як в інших країнах; проте воно встигло викорінити чимало поганих язичницьких звичаїв і багато сприяло пом'якшенню звичаїв і поширенню культури. Поступово, зі зміною вірувань, поглядів і звичаїв народних, відбувалися глибокі зміни в соціальному ладі. З давньої селянської аристократії виникло володіло землями дворянського стану, який забирав все більше і більше владу над простими селянами. Такі особи здавна становили ядро народу і вирішували всі справи на тінгах«История Швеции», отв. ред. Кан А. С., изд. «Наука», Г. Москва, 1974 г.. Більше всіх висунувся обдарований, але неспокійний рід (з вестготів) Фолькунгів, який скоро і забрав владу у країні (1250), призначаючи і змінюючи королів. Убогість джерел не дозволяє історикам намалювати детальної картини цього смутного часу, змушуючи їх обмежуватися загальними рисами, відзначати лише головні моменти: зміну язичництва — християнством, роздробленої влади дрібних конунгів — єдиної королівською владою, давньогерманського демократичного соціального устрою — новим, з аристократією, земельною і духовною, і з ослабленням політичного значення самого народу. До найбільш чудових особистостей цього часу історія зараховує Еріка Святого, одного з виборних королів Швеції, що зчинив хрестовий похід в язичницьку Фінляндію (1160), і місіонерів: німців Зігфріда і Стефана, англійця Эскільда і шведа Ботвіда. До видатних подій треба віднести битву під Леною в східному Готаланді (1208), коли шведи знищили данське військо, покликане на допомогу одним з конунгів-претендентів на верховну владу в Швеції. Подія це увічнена народною пам'яттю в переказах і піснях. Та обставина, що цей час став часом відомого розквіту народної поезії, — велика частина шведських народних пісень склалася в цю епоху, — говорить про те, що духовні сили народу не збідніли з ослабленням його значення, як державного елемента.

Епоха Фолькунгів В епоху панування роду Фолькунгів (1250—1389), найвидатнішим представником якого став ярл Біргер, що правив Швецією як опікун свого сина Вальдемара (1250—1275), першого короля з роду Фолькунгів, і поклав початок завоювання Фінляндії, Швеція стала входити у тісніші зносини з Європою, пристосовуючись до нових умов і перетворюючись за зразком інших держав. Відбулося остаточне розділення станів; католицька церква утворила державу в державі, а дворянство присвоїло собі вирішальну владу в країні, розпоряджаючись і народом, і часто навіть самим королем. Торгівля і внутрішня, і зовнішня, розвивались; виникли нові міста; народонаселення збільшилася як шляхом природного приросту, так і шляхом переселення чужинців, переважно німців з ганзейських міст, які і поклали початок розвитку гірничої справи в Швеції. Загальний культурний прогрес позначився і в області законодавства; було поліпшено становище жінки, скасовано рабство, стародавні обласні закони зведені (1347) в одне ціле, і цей звід наприкінці XIV століття був прийнятий по всій Швеції, чим було зроблений великий крок до об'єднання провінції в одне державне ціле. Видатне становище дворянства ще зміцнилося привілеями, дарованими наступником Вальдемара, королем Магнусом Ладулосом (1275—1290). Дворян, хто ніс службу на коні, звільняли від податків і роздавали лени в нагороду за державну службу. Лени, втім, не стали спадковим надбанням, унаслідок чого Швеція позбулася залишків феодалізму. Спадкоємцем Магнуса став син його Біргер, за малолітства якого правил Торкель Кнутссон, що значно збільшив володіння Швеції у Фінляндії, завоювання і хрещення якої завершив сам Біргер. Останній, піддавшись наказам своїх братів, обезголовив свого колишнього опікуна і регента, після чого йому самому довелося вступити в запеклу боротьбу з братами, що закінчилась смертю для них і вигнанням для нього. Королем був обраний його 3-річний племінник Магнус Ерікссон (1319), який в 1332 р. відвоював у Данії Сконію, Блекінге і Галланд; але за відсутністю хорошого сухопутного сполучення, ці провінції скоро знову відійшли до Данії, з якою налагодилися жваві стосунки через Зунд. Володарюючи над обома берегами Зунда, Данія могла на власний розсуд сприяти або перешкоджати морській торгівлі Швеції, внаслідок чого між Швецією і Данією протягом століть і йшла безперервна боротьба за панування над Балтійським морем. Задля забезпечення собі зносин з Європою Швеції доводилося дружити з Ганзою і гольштейнськими графами; вступ шведських королів в спорідненість з царюючими домами Гольштейну, Данії і Норвегії служило цій меті; вона ж обумовлювала завойовницькі спроби Швеції по відношенню до Росії, які були, однак, відбиті Новгородом. В 1363 році Магнус Ерікссон був повалений з престолу дворянством, посилення влади якого, крім згаданих причин, сприяли також «братські чвари» (як, наприклад, між королем Біргером і його братами), що супроводжувались давньогерманським звичаєм роздачі ленів молодшим синам короля«История Швеции», отв. ред. Кан А. С., изд. «Наука», Г. Москва, 1974 г.. На місце скинутого короля дворяни обрали Альбрехта Мекленбургського (1363—1389), щоб правити від його імені на власний розсуд. Час правління Альбрехта збігається з періодом найбільшого занепаду в Швеції королівської влади і найбільшої могутності дворянства, від чого було мало користі країні. Зрештою шведські вельможі скинули і Альбрехта. В цей час останньою представницею стародавніх королівських родів всіх трьох північних країн, згаслих у чоловічих поколіннях майже одночасно, була данська королева Маргарита, якій і вдалося залучити на свою сторону шведських вельмож, а потім і об'єднати під своєю владою всі три північні держави«История Швеции», отв. ред. Кан А. С., изд. «Наука», Г. Москва, 1974 г..

Пізнє середньовіччя

Кальмарська унія

З цього об'єднання починається остання доба середньовічної історії Швеції, так звана епоха Кальмарської унії (1389—1523). Крім згаданих вже видатних представників епохи Фолькунгів — Ярла Біргера, Магнуса Ладулоса і Торкеля Кнутсона, людей високо даровитих, які турбувались про добробут простого народу, залишила слід в історії св. Біргітта, перша з часів вікінгів, життя і діяльність якої мали міжнародне значення. Хоча всі три об'єднані під скіпетром королеви Маргарити нації перебували в близькій кровній спорідненості, говорили майже однією мовою, мали майже одні і ті ж звичаї, звичаї і закони, проте розвиток кожної з них як держави йшов своїм шляхом: Данія рухалася на південь, Норвегія на захід, Швеції і на південь, і на захід, але переважно на схід. Дійсному об'єднанню перешкоджали також великі відстані і недосконалість шляхів сполучення. Захоплення природними умовами та перевага різних векторів політики, призвели до того, що, три північні держави порівняно скоро розійшлися знову, збільшивши ще збільшився почуття ворожнечі. Вже найближчий спадкоємець Маргарити, Ерік Померанський (1412—1439), своїми феодальними прагненнями і потуранням данським намісникам, довів шведський народ до повстання (1434—1436), під проводом рудокопа Енгельбректа. Це повстання знаменує поворот в історії Швеції. З цього часу треба вважати зародження шведської національної самосвідомості. Ворожнеча окремих провінцій, внутрішні чвари мало-помалу зникають; виступає єдиний нероздільний шведський народ, який повів з данськими володарями безперервну боротьбу, відстоюючи то на полі битви, то на незліченних дипломатичних з'їздах свою національну державність. Основне положення Кальмарської унії, згідно з яким король мав обиратися трьома народами спільно, по великій частині сприймалось данцями, що вони самостійно можуть обирати бажаного їм короля і потім всіма правдами і неправдами проводили його обрання в Норвегії і Швеції«История Швеции», отв. ред. Кан А. С., изд. «Наука», Г. Москва, 1974 г..