Майкл Бернард «Майк» Блумфілд (; 28 липня 1943 — 15 лютого 1981) — американський блюзовий гітарист і композитор, один з найвідоміших блюзменів 1960-х років.
Блумфілд грав разом з багатьма видатними виконавцями, блюзовими легендами Чикаго і сприяв популяризації блюзу в середині 1960-х років. Він посів 22-е місце в списку «100 найкращих гітаристів усіх часів» за версією журналу Rolling Stone 2003 року і 42-е за версією цього ж журналу 2011 року. Майка Блумфілда обрано до Зали слави блюзу 2012 року особисто та 2015 року до Зали слави рок-н-ролу у складі гурту Paul Butterfield Blues Band.
Ранні роки Майк Блумфілд народився 28 липня 1943 в чиказькій єврейській родині Гарольда та Дороті Блумфілд. Гарольд Блумфілд був бізнесменом, разом зі своїм батьком та братом володів великою компанією з виробництва кухонного приладдя та аксесуарів Bloomfield Industries. Мати Майка, Дороті Кляйн, походила з артистичної родини, більшість членів якої була музикантами. Вона вчилась у драматичній школі, і, перш ніж вийти заміж 1940 року, працювала акторкою та моделлю.
Майк відвідував початкову школу Nettelhorst в Чикаго. В середині 50-х років родина перебралася до Гленко, багатого передмістя Чикаго, і хлопець пішов до Нью-Трірської середньої школи. На відміну від свого спортивного батька, Майк спортом не цікавився і був нонконформістом, тому в школі вважався аутсайдером. Коли йому виповнилося тринадцять, він отримав в подарунок гітару, впродовж року брав приватні уроки у перукаря своєї матері, гітариста-аматора Тоні Тенагліа і, за власними спогадами, два-три роки грав дуже погано поки не досяг певних успіхів.
В цей час він з друзями зібрав власний гурт, названий Hurricanes на честь рок-гурту з Огайо Johnny and the Hurricanes, і грав на шкільних танцювальних вечірках. На шкільному шоу талантів 1959 року гурт, попри заборону керівництва школи, виконав рок-н-рольну пісню, внаслідок чого з Нью-Трірської школи Блумфілда вигнали. Далі він рік навчався в Корнуоллській академії в Массачусетсі, а потім повернувся до Чикаго, де останній рік середньої школи навчався у місцевій Central YMCA High School.
1957 року Блумфілд разом з другом, Рубі Роєм, побачив виступ фолк-блюзового співака Джоша Уайта і почав відвідувати блюзові клуби чиказького Саутсайду. Він слухав та знайомився з відомими чорними блюзменами Гауліном Вулфом, Мадді Вотерсом, Отісом Спенном та Меджиком Семом. Вони заохочували білого хлопця, інколи навіть дозволяли брати участь у виступах. В клубах Саутсайду Блумфілд знайшов однодумців — таких самих молодих білих виконавців і шанувальників блюзу: Пола Баттерфілда, Ніка Гравенітеса, Чарлі Масселвайта і Елвіна Бішопа. Перший виступ Майка відбувся 1959 року на сцені чиказького клубу Place з Лютером Джонсоном. Навесні 1963 року Блумфілд керував фолк-клубом Fickle Pickle і запрошував для спільних виступів старих забутих блюзменів Сліпі Джона Естеса, Янка Рейчелла, Літтла Бразера Монтгомері та Біг Джо Вільямса. На початку 1960-х йому пощастило грати з багатьма відомими виконавцями чиказького блюзу.
The Group Влітку 1963 року Біг Джо Вільямс виступав в чиказькому барі Big John's. Під час цих виступів Блумфілд акомпанував йому на піаніно, а Чарлі Масселвайт грав на губній гармоніці. 1964 року Вільямс пішов, а Блумфілд створив власний гурт The Group, що регулярно виступав у Big John's, а згодом тим самим складом перебазувався до Magoo's. В барі Blind Pig в цей же час виступав дует «Нік та Пол», за участю Ніка Гравенітеса (акустична і електрична гітара) та Пола Баттерфілда (губна гармоніка).
Завдяки допомозі друга, Джоеля Харліба, що фактично став його менеджером, Блумфілдом зацікавились на студії Columbia Records. На початку 1964 року Харліб взяв його запис для прослуховування у продюсера Джона Хеммонда-старшого, який підписав Блумфілда на контракт з Columbia. Наприкінці того ж року The Group Блумфілда записав альбом за участю Чарлі Масселвайта. Цей запис побачив світ лише за 30 років, в антології Don't Say That I Ain't Your Man: Essential Blues, 1964—1969.
The Paul Butterfield Blues Band Навесні 1965 року Блумфілд приєднався до блюз-гурту Пола Баттерфілда під час запису їхнього першого альбому, посунувши Елвіна Бішопа на місце ритм-гітариста. До складу гурту також увійшли клавішник Марк Нафталін, барабанщик Сем Лей і басист Джером Арнольд. Більшість записів, зроблених того часу продюсером Elektra Records Полом Ротшильдом, побачили світ тільки 1995 року у The Original Lost Elektra Sessions. Проте один з треків, пісня Ніка Гравенітеса «Born in Chicago», увійшов до альбому Elektra Folksong '65, реліз якого відбувся 1965 року, та став хітом гурту. Дебютний альбом The Paul Butterfield Blues Band був записаний у вересні та виданий наступного місяця, гітарі Блумфілда належить чималий внесок в успіх цього альбому.
В липні 1964 року Блумфілд супроводжував виступи Біг Джо Вільямса в Сент-Луїсі, штат Іллінойс. Усна оповідь Майка Блумфілда про ці події, записана Норманом Дайроном на початку 70-х років, вийшла друком 1981 року під назвою «Я та Біг Джо».
15—16 червня 1965 року Блумфілд акомпанував Бобу Ділану під час запису альбому Highway 61 Revisited на студії Columbia. Коли Майкл разом з Діланом з'явився 25 липня на сцені фолк-фестивалю у Ньюпорті, сингл «Like a Rolling Stone» вже досяг значної популярності. У революційному виступі Ділана на фестивалі, окрім Блумфілда, брали участь гурт Пола Баттерфілда та клавішники і Баррі Голдберг. Це було перше використання Діланом електричного супроводу наживо, а виконання Блумфілдом ділановської «Maggie's Farm» стало значною подією в світі електрогітари, щоправда, не як музика, а як шоу. В цьому сенсі він вважається одним з найважливіших епізодів історії сучасної популярної музики. Після фестивалю Блумфілд завершив з Діланом записи для альбому Highway 61 Revisited.
У 1965—1967 роках Блумфілд брав участь у багатьох записах. Разом з іншими виконавцями гурту Butterfield Blues Band він акомпанував Peter, Paul and Mary (композиція «The King of Names») під час створення відомого The Peter, Paul and Mary Album (1965). 1966 року записав з рок-гуртом Chicago Loop сингл «(When She Needs Good Lovin') She Comes to Me» на студії on DynoVoice Records, що посів 37 місце згідно Billboard Hot 100-1966, акомпанував на записах Чака Беррі, Мітча Райдера та Джеймса Коттона. Наприкінці 1965 року замість Сема Лея, що захворів, до Butterfield Blues Band приєднався чиказький барабанщик Біллі Девенпорт. До середини 1966 року гурт грав у Каліфорнії, влітку було записано їхній другий альбом East-West.
The Electric Flag 1967 року Блумфілд залишив Butterfield Blues Band через виснаження, безсоння й неможливість подальшої участі в гастролях. Окрім формального приводу, існували значні проблеми у його стосунках з Полом Баттерфілдом. Спочатку Майкл влаштувався у Нью-Йорку, згодом переїхав на Західне узбережжя і створив у Сан-Франциско з двома давніми чиказькими друзями, клавішником Баррі Голдбергом та вокалістом Ніком Гравенітесом, власний гурт Electric Flag. Натхненний тогочасними блюзовими гуртами і виконавцями соулу, Майк Блумфілд сподівався створити гурт, що грав би «американську музику», тобто, поєднання соула, джаза, блюза, рока, госпела та кантрі.
|sign=Майкл Блумфілд}} До ритм-секції увійшли басист Гарві Брукс, разом з яким Блумфілд брав участь у записі Highway 61 Revisited, та рекомендований Бруксом барабанщик Бадді Майлз. Гурт мав також духову секцію за участю саксофоніста Пітера Страцца та трубача Маркуса Дабблдея (згодом також саксофоністів Стемсі Хантера і Гербі Річа). Першим проєктом гурту була музика до фільму «The Trip» (1967) режисера Роджера Кормана. Авторство майже всіх композицій належало Майку Блумфілду. Фільм мав дуже суперечливі відгуки, але його музична складова була визнана надзвичайно вдалою і цікавою.
Electric Flag існував короткий час. Він дебютував 17 червня 1967 року на поп-фестивалі в Монтереї, у наступні пів року привернув до себе увагу виступами на Західному узбережжі та у Нью-Йорку. Майкла навіть характеризували як «можливо, найяскравішого гітариста країни». В липні на студії Columbia Records у Нью-Йорку Electric Flag розпочав запис дебютного альбому, але процес ускладнювався численними невдачами. Низка учасників Electric Flag мали проблеми з героїном. Голдберг залишив гурт через п'ять місяців після початку запису, його заміну було звільнено до кінця того ж року. Відповідність обраному Блумфілдом первісному напрямку почала згасати, тоді як Бадді Майлз дедалі більше перебирав на себе функції лідера. Запис альбому, що отримав назву A Long Time Comin' , було завершено в січні 1968 року, в березні відбувся його реліз. Значної комерційної привабливості альбом не досяг, проте отримав визнання критиків, особливо щодо музикальності й різноманітності звучання. Водночас критики відзначили, що музика подекуди була нерівномірною сумішшю стилів та виконань і, хоча деякі мелодії були захопливими та інноваційними, інші звучали дивно. Попри блискучу гру Блумфілда, зокрема, у композиціях «Killing Floor», «Another Country» та «Texas», шанувальники, знайомі з його попередньою співпрацею з Баттерфілдом, очікували на більше. Завдяки своїм новаціям: застосуванню ранньої форми семплування, вдалому поєднанню соулу, року та джазу, використанню електроніки та поєднанню духових з рок-бітом, запис, попри всі недоліки, згодом набув статусу історичного.
В червні 1968 року Блумфілд залишив гурт, знов посилаючись на виснаженні, викликане безсонням. Він знов безрезультатно боровся з героїновою залежністю. В останні місяці фактичним лідером гурту був Бадді Майлз, учасники мали великі проблеми через невдале керівництво, стильові суперечки і суперництво, наркотичну залежність. Невдовзі за Блумфілдом пішли інші засновники гурту: Нік Гравенітес та Гарві Брукс.
Альбом Super Session грав разом з Майком Блумфілдом під час запису новаторського Highway 61 Revisited, вони разом брали участь у знаменитому виступі на фольклорному фестивалі в Ньюпорті у липні 1965 року. 1968 року Купер працював на студії Columbia Records і був відповідальним за пошук талантів та нагляд за розвитком виконавців. Блумфілд перебував останні дні у Electric Flag, коли отримав пропозицію Купера приїхати до студії і взяти участь у записі.
У своїх спогадах Купер розповідав, що «більшість джазових альбомів створювались наступним чином: обрати лідера або двох, винайняти відповідний супровід, обрати кілька мелодій, придумати і записати цілий альбом на льоту за один або два дні. Чому було не спробувати те саме для рока, дотримуючись цих стандартів?» Він вважав потенціал Блумфілда до того часу не розкритим, студійні записи Майкла, в порівнянні з запальними живими, здавалися Куперу пригніченими та стриманими.
Купер забронював два дні студійного часу в травні 1968 року, залучив клавішника Баррі Голдберга і басиста Гарві Брукса, а також відомого сейшн-ударника Едді Хоха. У перший день створений таким чином квінтет виконав та записав низку переважно блюзових інструментальних треків, включно з модальним екскурсом «His Holy Modal Majesty» (), данину пам'яті покійному Джону Колтрейну, схожу на «East-West» з другого альбому гурту The Paul Butterfield Blues Band. Наступного дня для запису Блумфілд не з'явився, зателефонувавши Куперу з вибаченнями. Купер змушений був терміново викликати Стівена Стіллза. Переорієнтований на Стіллза гурт записав вокальні треки, серед яких «It Takes a Lot to Smile, It is Train to Cry» з Highway 61 і тривалий атмосферний «Season of the Witch» Донована Літча.
Цей запис, виданий Columbia Records 1968 року як альбом Super Session, мав величезний успіх. Він також започаткував концепцію «супергурту» кінця 1960-х і 1970-х років, використану Blind Faith, Crosby, Stills & Nash тощо. Альбом мав найбільші показники продажів за всю музичну кар'єру Блумфілда, досяг максимуму під номером 12 на Billboard 200 і був сертифікований як золотий запис Американською асоціацією компаній звукозапису (RIAA).Gold & Platinum RIAA 4 грудня 1970