Павло́ Лео́нтійович Григоро́вич (6 листопада 1845, Недригайлів, Лебединський повіт — 1924, Харків) — православний священнослужитель, релігійний і педагогічний діяч Харкова, митрофорний протоієрей. Багаторічний клірик Хрестовоздвиженського (Мироносицького) храму, з 1895 року — його настоятель. Викладав Закон Божий у Харківській духовній семінарії, Інституті шляхетних дівчат, Жіночій гімназії Катерини Драшковської та недільній школі Христини Алчевської.

Під час Першої російської революції разом з іншими харківськими священниками виступив проти застосування смертної кари до революціонерів і політичного насильства як засобу боротьби. Цей виступ спричинив конфлікт із харківським єпископом Арсенієм. Унаслідок цього Григорович був тимчасово відсторонений від служіння, а згодом позбавлений посади настоятеля й переведений на становище другого священника храму.

Був нагороджений церковними та державними відзнаками, зокрема наперсним хрестом від Святійшого синоду та орденами Святої Анни II і III ступенів. Був одружений з Олександрою Іванівною Чижевською; подружжя мало тринадцять дітей. Його нащадками були художник Лев Фітільов і доктор технічних наук Сергій Андоньєв.

Біографія

Павло Григорович народився 6 листопада 1845 року у місті Недригайлів Лебединського повіту. Його батьком був Леонтій Йосифович Григорович — священник слободи Марківка. Павло мав старшу сестру — Меланію, яка одружилася зі священником Єфимом Гризодубовим, братом Михайла Гризодубова. Навчався у Харківській духовній семінарії, яку закінчив у 1865 році. Під час навчання у семінарії, брав участь у зібраннях українофілів. Там познайомився з Христиною Алчевською, з якою на зібраннях співав дуетом українські пісні. 19 лютого 1868 року став священником валківської Церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Був помічником інспектора Харківської духовної семінарії у 1869—1878 роках. Згідно з проханням, 28 квітня 1878 року став другим священником Хрестовоздвиженського храму. Восени того ж року, Рада Інституту шляхетних дівчат запросила Павла Григоровича на вакантне місце законовчителя, де він викладав до 1895 року. Харківський єпископ Сава, розповідаючи у своїх спогадах про це призначення писав, що хоча Григорович «не отримав академічної освіти, але людина дуже слушна та здібна».

У 1890 році він отримав високу церковну нагороду — . У грудні 1891 року став законовчителем у недільній школі своєї старої знайомої — Христини Алчевської. У 1895 році Павло Григорович став настоятелем храму, того ж року почав викладати Закон Божий у Жіночій гімназії Катерини Драшковської та завідувати церковнопарафіяльною жіночою школою. 16 квітня 1895 року парафіяни храму урочисто подарували настоятелю золотий наперсний хрест з діамантами. Також Григорович був депутатом церков благочиння першої округи міста Харкова у 1898—1905 роках. З 1895 року піклувальник харківської навчальної округи. З 1899 року член ревізійної комісії у справах Єпархіального свічного заводу. За «відмінно-усердну працю», він отримав сан протоієрея у 1900 році. Також нагороджувався орденами Святої Анни другого та третього ступенів.

Під час Першої російської революції, протоієрей Павло Григорович разом зі священниками Володимиром Шаповаловим, Іоанном Філевським, та Володимиром Купленським виступили проти застосування смертної кари до революціонерів. Їхній колективний лист було опубліковано першого січня 1906 року у харківській газеті «Волна», під заголовком «Голос священника о смертной казни и об убийстве как средстве политической борьбы». Цей лист викликав обурення харківського єпископа Арсенія. Вже третього січня Павло Григорович разом зі своїм однодумцем Миколою Вознесенським були вимушені заявити, що вони не згодні з однією із фраз листа. Через три тижні ще один священник, Володимир Купленський, також заявив про це. У фразі йшлося про те, що священники однаково жаліють як убитих революціонерів, так і солдатів, убитих на своєму посту. Павло Григорович був тимчасово відсторонений від служіння, а згодом за рішенням єпископа Арсенія лишився посту настоятеля і знову став другим священником храму.

Представники харківської інтелігенції написали колективного листа, де просили єпископа поновити Павла Григоровича настоятелем. Серед тих, хто підписав листа, були Владислав Бузескул, Леонард Гіршман та Христина Алчевська. Однак Григорович так і залишився другим священником храму.

Станом на 1922 рік, був митрофорним протоієреєм. Під час вилучення церковних коштовностей з Хрестовоздвиженського храму, Павло Григорович був викликаний до ЧК, де був допитаний та підписав протокол про вилучення. Помер у 1924 році в оточенні дітей та онуків. Був похований на Першому міському кладовищі Харкова, поблизу Храму усікновення глави Іоана Предтечі. Могила не збереглася.

Нагороди

Орден Святої Анни II ступеня. Орден Святої Анни III ступеня. Наперсний хрест від Святійшого синоду видаваємий (1890).

Родина

Був одружений з Олександрою Іванівною Чижевською, дочкою настоятеля Свято-Дмитріївського храму Харкова, Іоана Лукича Чижевського. Подружжя мало тринадцять дітей: Лідія (1868 р.н.) Анна (1871 р.н.) — лікарка, матір доктора технічних наук Сергія Андоньєва. Ольга (1874 р.н.) Катерина (1875 р.н.) Надія (1877 р.н.) — матір художника Льва Фітільова. Софія (1879 р.н.) — викладачка Харківського педагогічного інституту іноземних мов, дружина Бориса Коврайського. Сергій (1880—14.01.1931) — бактеріолог, наклав на себе руки у будинку ДПУ УСРР. Олександр (1881 р.н.) Михайло (1883 р.н.) Любов (1887 р.н.) Марія (1888 р.н.) — дружина революціонера Григоряна Габрієля Маркаровича. Віра (1890 р.н.) Володимир (1894 р.н.)

Примітки

Джерела