Деребчин — село в Україні, Жмеринському районі (до 2020 року у Шаргородському районі) Вінницької області, входить до Джуринської сільської громади.
Географія Село Деребчин розташоване на лівому крутому та правому пологому схилах річки Деребчинки, правої притоки Сухої. Знаходиться у південно-західній частині Вінницької області, за 85 км від м. Вінниця та 27 км від м. Шаргород. Великі джерела, що виходять з могутніх оголених шарів-вапняків, дали початок і річці і чудовому ставку, що красується в центрі села. На північному сході Деребчина росте великий дубово-грабовий ліс. На території села знаходиться парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва, площею 13,2 га.
Історія
Витоки історії Заселення нашого краю почалося в дуже давні історичні часи, ще у кам'яній добі. Дослідниками-археологами недалеко від Шаргородського району відкрито велику кількість стоянок первісних людей, вік яких сягає понад 40 тис. років до н. е. На місцях цих стоянок знайдено багато кам'яного знаряддя, за допомогою якого первісна людина здобувала собі їжу та боронилася від ворогів.
На Шаргородщині ще не відомі поселення цього періоду, але жителі району часто знаходять кам'яні та кременеві сокири, наконечники до стріл та списів. Так, у сусідньому селі Стрільники ще у 1894 році на дослідній станції при прокладанні дренажних труб знайшли декілька кам'яних сокир. В Деребчині, у 1899 році, знайшли кам'яний брусок того ж віку. Знахідки і досі зберігаються у археологічному відділі Вінницького краєзнавчого музею.
Також в обласному музеї зберігаються рештки поховання молодої жінки трипільської доби, знайдені в Деребчині. Це свідчить про те, що наш край ще з найдавніших часів привертав увагу поселенців і був одним із найпривабливіших районів України.
Літературні свідчення древніх греків і римських істориків, давні арабські літописи, старі хронічки зазначають, що, починаючи з VII століття до н. е., у Причорномор'ї, Подніпров'ї, міжріччі Дністра та Південного Бугу (тобто і на території Шаргородського району) проживали племена, які називали себе скіфами та антами.
Одні з перших відомостей про слов'янські племена ми знаходимо у творах готського історика VI ст. Йордана («Гетика», 551 р.) та його сучасника, візантійського історика Прокопія. Зокрема, вони відзначають, що анти живуть від Дністра і до Дніпра та в околицях Чорного моря, називають себе слов'янами і є «найславнішими» і найвойовничішими з усіх племен.
З кінця VIII століття маємо відносно достовірну інформацію про жителів нашого терену. Так, у літописних списках (Тверському, Ніконовському, Лаврентіївському, Воскресенському та ін.) йдеться про те, що між Бугом та Дністром проживають слов'янські племена — уличі і тиверці. Наочним пам'ятником перебування тиверців на теренах нашої округи є м. Тиврів, яке цілком може претендувати на столичний центр тиверського племінного союзу.
У цей час на теренах середнього та верхнього Подніпров'я на базі слов'янських племен вже існувала єдина давньоруська слов'янська держава — Київська Русь. Землі тиверців та уличів були віддалені від Києва, що, очевидно, стримувало їх приборкання київськими князями і надавало їм відносної самостійності.
В роки князювання Володимира та Ярослава Мудрого Київська Русь перебувала в зеніті могутності. Після смерті Ярослава держава поступово ослаблюється і роздрібнюється, починаються чвари та міжусобиці. На західних теренах Київської Русі утворюється Галицько-Волинське князівство. Саме до цього князівства і увійшли наші землі у 1239 році. У цей час наша місцевість мала назву «Пониззє».
Подальшому зміцненню Галицько-Волинського князівства почали заважати численні монголо-татарські набіги, які в той період стають все частішими. Поки Данило Романович шукав допомоги проти татар у Польщі та Угорщині, мешканці Пониззя та Побужжя, щоб уберегтися, самостійно визнали верховну владу татар (які були поруч на півдні). І таким чином з 1250 р. майже на 100 років середня частина Побужжя та Подністров'я залишалася під безпосередньою владою татар. У кінці XIII ст. на цих землях був створений самостійний «улус» золотоординського царства, який отримав назву Подільського.
Для зручності весь Подільський край був поділений на Брацлавську і Подільську «тьми» (волості), начальниками яких були «темники». Влада «темників» була спадковою і тому їх називали «отчичами і дідичами».
Становище краю в той період не було особливо важким. Татари не забороняли християнської віри, яку подоляни прийняли ще за київських князів. І взагалі, завойовники не могли приділяти великої уваги нашому краю. Це пояснювалося тим, що у самій Золотій Орді відбувалися внутрішні чвари, що, з одного боку, ослаблювало Орду, а з іншого, — сприяли утвердженню самостійності Поділля. Водночас, побут населення краю, зрозуміло, був надзвичайно важким, оскільки поруч мешкали кочівники, які здійснювали часті набіги, грабували, нищили, забирали людей у полон, у рабство, на продаж.
А зовсім поруч, на північному сході виросли і набули чималої сили нові держави — Литва та Польща, князям яких дуже хотілося заволодіти Подільським краєм, де досить було кинути зерно, щоб зібрати великий урожай, де трави сягали такої висоти, що важко було помітити в них бика, а бджоли були в такій кількості, що не поміщалися в старих пнях і роїлися в землі.
У складі Великого князівства Литовського Першими почали освоювати ці території литовці. У 1340 році литовський князь Ольгерд проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям» і литовці рушили на українські землі.
Часом утвердження Литовського князівства на землях понад Дніпром та Побужжям офіційно вважаються роки після переможної битви 1362 року литовського війська з татарами.
15 серпня 1385 року Литва і Польща уклали так звану Кревську унію, яка за своїми умовами суттєво змінила напрям історії не тільки наших країв, але і усієї Східної Європи.
У цей же час литовська та українсько-польська опозиції згуртувалися навколо литовського князя Вітовта, який був талановитим політиком і всю діяльність спрямував на скасування Кревської унії. Саме в цей час Вітовт звертає увагу на подальше освоєння південних околиць подільської землі, саме тут, де знаходиться Шаргородщина. В цілому Поділля належало великому литовському князеві аж до самої його смерті (1430 р.)
Наступником Вітовта став його брат — Свидригайло.
Верхнім ешелоном населення литовського Поділля були давні княжі роди, у тому числі руського походження. За ними йшли зем'яни, міщани, а потім бояри. Ці верстви захопили і стихійним чином поділили між собою майже всі землі краю.
Серед найбагатших вирізнялися родини Рожнятівських, Кочичів, Чурилів. Останні відомі з грамот Свидригайла (1431 р.). Більше 200 років володіли Чурили подільськими землями. Достеменно відомо, що Марцін Чурило мав на Поділлі, зокрема на Мурафському лівобережжі, великі землеволодіння, у тому числі і Деребчин.
Чурили в другій половині XVII ст. вигасли по чоловічій лінії на синах Міколая, а їхні величезні маєтності, які охоплювали кілька міст і близько 100 сіл, перейшли шляхом успадкування до пов'язаних з ними родинно Дідушицьких, Коссаковських, Дзєржків і Потоцьких.
Деребчин перейшов у спадок спочатку до сина Марціна Чурила — Міколая, а потім до його доньки — Ельжбети, яка в 1640 році стала дружиною Адама Дзєржка.
Поділ Шаргородщини між Польщею та Литвою Хоч би якими солідними були завоювання литовців на подільських землях, більш тривалий і всеохопний вплив на долю подолян мала експансія Польщі. Польща зуміла взяти під свій контроль західне Поділля, у тому числі й частину земель Шаргородщини і намагалася просуватися далі на схід, до Брацлавщини.
З 1434 року Західне Поділля до річки Мурафи залишилося за Польщею і було перетворено на воєводство. Східне Поділля, або Брацлавщина, залишилося за Великим Князівством Литовським. Річка Мурафа стала лінією розподілу двох країн: права частина Шаргородського краю входила до складу Польщі, ліва — до складу Литви. На середині річки стояли тоді залізні прикордонні стовпи: польський — із зображенням білого орла, литовський — із зображенням Вітиса (вершника із піднятим мечем).
Таким чином, Шаргородщина (у нинішніх межах) була розділена майже порівну на дві половини. 130 років існував цей поділ: Шаргород розвивався під впливом поляків, мурафська частина, у тому числі і Деребчин — під впливом Литви. Відповідно ці частини входили до Подільського воєводства і до Брацлавщини. Аж до самої Люблінської унії (1569 р.) зберігався такий поділ між Великим князівством Литовським і корони Польської як двох самостійних політичних одиниць. Таке становище негативно відбивалося на житті селян.
Окрім цього, суттєвий вплив на наш край мали і подальші спустошливі набіги татар. Починаючи з 1438 року татарські і турецькі набіги стали регулярними. На своєму шляху кочівники бездушно спалювали села, а людей забирали в неволю, вели до Криму на продаж. Так, у 1498 році разом з турками і волохами татари вивезли з Поділля близько 100 тисяч «ясиру» (полонених). Всього до Люблінської унії було 26 спустошливих набіги.
Серед української і білоруської шляхти зростали симпатії до Польщі, оскільки її політичний устрій уявлявся ідеальним. Саме ці шляхтичі і виступили прихильниками союзу з Польщею.
У 1569 році Польща і Литва на спільному своєму сеймі у м. Любліні підписали акт про Унію, тобто була утворена одна федеративна польсько-литовська держава — Річ Посполита.
За Люблінською унією Брацлавщина перейшла під владу Польщі і була перетворена на Брацлавське воєводство.
Після Любленської унії, XVII ст., у Брацлавському воєводстві були роздані величезні помістя різним польським магнатам (Калиновським, Конєцпольським, Потоцьким та іншим). Чужинці поступово витісняли місцевих землевласників і з часом поступово взяли в свої руки посади і маєтки.
Потоцькі на Шаргородщині Політичної могутності ця родина набула в середині XVI століття, коли четверо братів — Якуб, Ян, Стефан і Анджей Потоцькі були наближені до королівського двору тодішнім канцлером Яном Замойським, який став протегувати братам за їх військові здібності. Щоправда, невдовзі Потоцькі і Замойський посварилися, і дві родини ворогували багато десятиліть.
З часом Потоцьким сприяв король Сигізмунд I Старий, особливо за їх інтриги проти попереднього покровителя — Замойського. Нарешті, родичання з молдавським господарем Ієремією Могилою зробило Потоцьких «корольками» на Поділлі та всій Україні.
Ян, Стефан і Якуб в різні роки займали посаду брацлавського воєводи, крім того, Якуб Потоцький (як і Анджей) був кам'янецьким каштеляном.
Від брата Анджея пішла родовідна гілка, представником якої був відомий магнат та політичний діяч Станіслав Щенсний Потоцький.
Брат Стефан був засновником «примасівської» гілки роду Потоцьких гербу Золота Пилява, прадідом відомих магнатів, політичних та військових діячів, барських конфедератів Йоахіма Потоцького — власника села Мурафи та Теодора Потоцького, у володіннях якого був Деребчин.
Йоахім і Теодор назавжди залишили свій слід на теренах Шаргородщини.
З 1758 року Йоахім Потоцький став володарем Мурафи. Мурафський ключ (Мурафа й 8 фільварків) передав йому у спадок рідний дядько Міхал Францішек Потоцький. Як учасник Барської конфедерації, після її розпаду він емігрував, а через 2 роки повернувся і оселився у Мурафі, де активно взявся за благоустрій містечка: відкрив ремісничі цехи, побудував селітровий завод, вимостив камінням головну вулицю, обсадив її деревами, виклопотав у короля Польщі право відкривати у містечку ярмарки.
Поруч із домініканським монастирем і католицьким костьолом Й. Потоцький звів невеликий, без особливих архітектурних прикрас палац, облаштував парк. Відреставрував, (а точніше, майже заново спорудив) у 1786—1791 рр. домініканський кляштор і костьол. Запросив близько 50 добрих каменярів — росіян-розкольників із сім'ями, для яких заснував у Мурафському ключі село, назване на його честь Йоахимівкою (Юхимівкою). Пізніше, коли в селі оселилися українці, збудував тут греко-католицьку церкву св. Йоахима (1784).