Іва́н Са́вич Гончару́к (псевдо: «Лісовий»; року, с. Грудки, Каширський повіт, Поліське воєводство, Польська республіка — року, м. Київ, УРСР) — український військовик, вояк УПА, член ОУН, учасник боротьби за відновлення незалежности України. Іван Гончарук став останнім вояком УПА, страченим радянським режимом.

Життєпис Народився в селянській родині, котра мала 4 гектари ріллі, корів, свиней та курей. Батько помер, коли Іванові виповнилось три роки — на руках матері, Марії Федорівни (до шлюбу Прус), залишилось четверо дітей: донька й три сини. Іван був наймолодшим серед братів Ієва, Якова та сестри Домни.

Закінчив польську шестирічну школу в Грудках. Після окупації Радянським Союзом, в 1939 році, вступив на курси слюсарів при залізничному депі в Ковелі. Навчання не завершив, бо треба було допомагати матері з господарством, позаяк сестра Домна вступила в шлюб, один з братів — Яків — одружився та мав власне господарство, другого, Ієва, призвали до Червоної армії. Згодом брат Яків воював в УПА, загинув 1945 року, місце поховання — невідоме.

Друга світова війна Після повернення повторної окупації СРСР 1944 року, Іван переховувався від мобілізації до Червоної Армії на хуторі в сестри. В липні 1944 року долучився до повстанців, двотижневий вишкіл УПА проходив на хуторі Вовки, де отримав псевдо «Лісовий». Основна діяльність загону зводилась до розправи над присланим радянсько-партійним активом та їх опорою з місцевих. Гончарук-«Лісовий» виконував, в основному, господарчі справи. Загін діяв в околиці сіл Грудки, Осівці, Мельники-Мостище та інших навколишніх сіл Камінь-Каширського та Ратнівського районів. В прямі бої із загонами НКВД намагались не вступати через можливі втрати. Перший бій з військами НКВД Іван зустрів біля села Хабарище Ратнівського району.

Вперше був схоплений співробітниками НКВД, разом з двома побратимами, 21 грудня 1945 року на хуторі біля Грудок; при собі мав гвинтівку та набої. Судили, разом із шістьма іншими вояками УПА, в 1946 році. Звинувачений в ухиленні від служби в Червоній Армії, участі в боївці УПА та збиранні продуктів для неї, бойових діях проти НКВД, вбивстві місцевої жительки. Вирок — смертна кара, однак Воєнна колегія Верховного суду УРСР замінила розстріл на 20 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав. Покарання відбував в таборах Колими.

У 1956 році написав заяву на перегляд справи і 17 серпня 1956 року МВС СРСР вирішило звільнити Гончарука через недоцільність подальшого тримання в ув'язненні. Повернутися додому Іван не мав права, тому оселився в Усть-Омчузі, селищі Тенькінського району Магаданської області, де влаштувався кухарем до військової частини. Там познайомився з дівчиною з Сумщини, що працювала там швачкою, Ганною Проценко, з якою згодом побрались. Родина мала двох дітей — сина та доньку.

Потім працював кухарем торговельної контори, після курсів у Магадані став очільником їдальні на 169-у кілометрі колимської дороги. Рідне село — Грудки — відвідував раз на три роки, згідно з дозволом.

У 1969 році, за допомогою батьків дружини, купили на Харківщині хату, куди переїхали 1975 року. Іван був вже пенсіонером. Проживав з родиною в селищі Комсомольське.

У жовтні 1986 року управління КДБ Волинської області розпочало проти Івана Гончарука додаткове розслідування за статтею 399 КПК УРСР. Архівно-кримінальна справа № 13017 з обвинувачення Гончарука розпочата 29 червня і завершена 17 вересня 1987 року.

10 червня 1987 року майор КДБ В. М. Приступа склав постанову про притягнення як обвинуваченого Івана Гончарука.

Головне обвинувачення у цьому документі:

Звинувачення Гончарукові висунули надумані, адже німців на той час (1945 рік) на Волині вже не було і про жодну співпрацю не могло бути й мови. До Івана Савича застосували статті 56 та 64 КК УРСР із застосуванням Указу Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1965 року, у якому йдеться про покарання нацистських злочинців без терміну давності. Окрім цього, була застосована Постанова Президії Верховної Ради СРСР від 3 вересня 1965 року, що дозволяла смертну кару до осіб, які «проводили активну карательську діяльність, брали особисту участь у вбивствах радянських людей», тобто радянської окупаційної адміністрації та НКВД, хоча пряма участь у вбивствах Гончаруком залишилась недоведеною.

24 червня 1987 року президія Волинського обласного суду скасувала вирок Івану Гончаруку від 28 березня 1946 року і через 5 днів він був заарештований. Допити проводились в Готвальді, Луцьку, по 8 годин на день. Під час слідства було вчинено тиск на родину, зустрітися з членами котрої дозволяли через три дні.

Відкритий судовий процес відбувся в місті Камінь-Каширський і тривав від 12 до 16 жовтня 1987 року. Одночасно КДБ організувало сходи сіл, котрі вимагали засудження та розстрілу «бандита». Вирок суду був передбачуваним — смертна кара. Обвинувачений так і не визнав провини щодо катувань та вбивств, касаційні скарги адвоката та обвинуваченого не досягли бажаного результату.

19 жовтня 1987 року в Луцьку суддя Борис Плахтій, який у 2021 році через суд домігся підвищення пенсії до 202 тис. грн на місяць, та народні засідателі Б. Панчук та Г. Артеменко підписали смертний вирок.

Постанову Президії Верховної Ради Української РСР від 19 квітня 1988 року, з текстом «Відхилити клопотання про помилування І. Гончарука», у Києві підписала голова Президії Верховної ради УРСР Валентина Шевченко.

13 червня 1989-го до Луцька прийшов лист, підписаний Олександром Якименком, головою Верховного Суду УРСР (адреса – вулиця Чекістів, 4). Він просив дати вказівку про виконання смертного вироку Івану Гончаруку. 23 червня голова Волинського обласного суду Сергій Кіпень скерував у відповідні інстанції лист з проханням привести вирок у виконання. 29 червня 1989 року арештували майно сім'ї Гончаруків: описано будинок площею 77,7 м², арештовані грошові вклади.

Івана Гончарука розстріляли 12 липня 1989 року в слідчому ізоляторі КДБ на Печерську в Києві. Наступного дня полковник КДБ Анатолій Гринько повідомив про це Волинський обласний суд. Місце поховання невідоме.

Рішенням Національної комісії з реабілітації від 29 квітня 2021 року був реабілітований.

Родина Дружина — Ганна (Галя) Кирилівна Гончарук (Проценко), уродженка села Семенівка на Сумщині. Працювала у колгоспі та після отримання паспорту переїхала до Слов'янська. У Колимі познайомилась з Іваном Гончаруком, їхній шлюб був зареєстрований 21 грудня 1958 року. Після переїзду в Усть-Омчузі, Ганна працювала кухарем та касиром-буфетником у їдільню Теньківської торговельної контори. На момент 2025, живе в Харкові.

Донька — Наталія Іванівна Горчарук (після шлюбу Вороніна), 1959 року народження, працювала у Харкові інженеркою на заводі. Після суду над батьком продовжувала писати листи в різні інстанції, щоб добитися переслідства, однак отримувала відмови.

Син — Юрій Іванович Гончарук (1964—2025), працював на Зміївській ГРЕС. Жив останні роки з матір'ю, помер взимку 2025.

Вшанування пам'яті У місті Камінь-Каширський вулицю Степана Мельника перейменували на вулицю Івана Гончарука.У Камені-Каширському з'явилася вулиця на честь останнього розстріляного бандерівця Івана Гончарука

28 листопада 2024 в Луцьку презентували стінопис на честь воїна Української повстанської армії, волинянина Івана Гончарука. Мурал з'явився на стіні Луцького слідчого ізолятора, де Гончарук перебував понад два роки як колишній радянський політв'язень.

2025 року у Львівському видавництві «Локальна історія» вийшло науково-популярне видання авторства Лесі Бондарук «„Справа Гончарука“. Останній розстріляний повстанець» (наклад — 2 тис. примірників).

Див. також † Мартиролог загиблих діячів ОУН та УПА †

Примітки

Література