Інсулінорезистентність () — недостатня біологічна відповідь клітин на дію інсуліну при його достатній концентрації в крові.
Поняття Термін «інсулінорезистентність» вперше використали H.P. Hirnsworth i R.B. Kerr (1936) для характеристики незначного зниження рівня глюкози у відповідь на введення екзогенного інсуліну у хворих на цукровий діабет з ожирінням. Доки β-клітини підшлункової залози здатні виробляти достатню кількість інсуліну для компенсації вказаного дефекту і підтримувати стан гіперінсулінемії, гіперглікемія буде відсутня. Однак слідом за виснаженням резервів β-клітин виникає стан відносної недостатності інсуліну, що проявляється підвищенням рівня глюкози в крові. Як результат порушуються основні метаболічні процеси в організмі — вуглеводний, ліпідний та білковий обмін, порушуються ріст, диференціювання, синтез ДНК, регуляція транскрипції генів тощо.
Таким чином інсулінорезистентність зумовлює цілу низку захворювань та фізіологічних станів, основними з яких є: фізіологічна інсулінорезистентність (пубертатний вік, вагітність, дієта, багата жирами, нічний сон); метаболічна (цукровий діабет II типу, ожиріння, декомпенсація цукрового діабету І типу, виражена недостатність харчування, надлишкове вживання алкоголю); ендокринна (тиреотоксикоз, гіпотиреоз, синдром Кушинга, акромегалія, феохромоцитома); неендокринна (есенціальна гіпертензія, цироз печінки, ревматоїдний артрит, травма, опіки, сепсис, хірургічні втручання).
Патогенез В основі патогенезу інсулінорезистентності розглядають розлади функції внутрішньоклітинних білків-транспортерів глюкози, найважливішим з яких є ГЛЮТ-4. Глюкозування або зменшення транслокації ГЛЮТ-4 супроводжується інсулінорезистентністю. Причиною резистентності клітин може бути також і мутація гена інсулінового рецептора. Водночас генетична схильність до інсулінорезистентності може не реалізовуватись і ніколи не проявитись клінічно (у вигляді метаболічного синдрому або цукрового діабету II типу) за відсутності несприятливої дії таких факторів навколишнього середовища, як надмірне вживання калорійної їжі та низької фізичної активності.
Інсулінорезистентність відіграє суттєву роль у патогенезі порушень вуглеводного обміну, що проявляється розвитком порушеної толерантності до глюкози та цукрового діабету II типу. В основі їхнього патогенетичного механізму лежить втрата чутливості м'язової, жирової й печінкової тканин до інсуліну. Інсулінорезистентність тісно пов'язана з розвитком дисліпідемії, артеріальної гіпертензії, ожиріння, ішемічної хвороби серця.
Діагностика Для визначення рівня інсулінорезистентності розроблено і запропоновано значну кількість методів. Серед них виділяють три основні: еуглікемічний гіперінсулінемічний клемп-тест (); «мінімальну модель» (); рівень інсуліну натще.
Використовують також розрахункові математичні моделі визначення інсулінорезистентності: гемостатичну модель оцінки інсулінорезистентності — індекс HOMA (); індекс чутливості до інсуліну ().
Профілактика Сьогодні відомо декілька профілактичних та терапевтичних заходів, які знижують інсулінорезистентність: гіпокалорійна дієта, зменшення маси тіла, фізична активність фармакотерапія.
До фармакотерапії відносять застосування метформіну та тіазолідиндіонів, які знижують інсулінорезистентність та підвищують чутливість тканин до інсуліну, а також пригнічують глюкогенез у печінці.
Примітки