Білий рух (також зустрічались назви: «Біла справа», «Біла ідея», «Біла гвардія») – військово-політичний рух, що об'єднував різні політичні сили, був сформований за часів Громадянської війни 1917—1922 років в Росії з метою повалення радянської влади. Цей рух включав представників більшовицького ладу, здебільшого соціалістів і демократів, що не сприймали таку форму державного правління як диктатура, також патріотично налаштованих військових, і монархістів, об'єднаних проти більшовицької ідеології, що діяли на основі принципу «Великої, Єдиної та Неподільної Росії». Білий рух був найбільшою антибільшовицькою військово-політичною силою під час громадянської війни поряд з національними рухами за незалежність, басмацтвом у Центральній Азії, а також іноземними інтервентами, анархо-комуністами («махновці») та «зеленими» (тамбовське повстання). Термін «Білий рух» зародився в Радянській Росії, а з 1920-х років став уживатися і в російській еміграції.
Попри те, що ідеологія Білого руху мала серйозні розбіжності, у цьому русі домінувало бажання поновити в Росії демократичний, парламентський політичний устрій, визнання приватної власності та ринкових відносинПредисловие // Красный террор в годы Гражданской войны: По материалам Особой следственной комиссии по расследованию злодеяний большевиков. / Под ред. докторов исторических наук Ю. Г. Фельштинского и Г. И. Чернявского — London, 1992.. Білий рух загалом, незважаючи на наявність політичних відтінків, тобто республіканці, монархісти, непредрешенці, був військово-політичним рухом, який відстоював цінності столипінської Росії[ Первая лекция историка К. М. Александрова о Гражданской войне. Часть первая. — , 5 января 2010. // Сайт Общественно-исторического клуба «Белая Россия» (www.belrussia.ru) 18-01-2010.].
Сучасники російської історії підкреслюють національно-патріотичний характер боротьби Білого руху Рыбников В. В., Слободин В. П. Белое движение в годы Гражданской войны в России: сущность, эволюция и некоторые итоги. М., 1993, стр. 45Пушкарев С. Самоуправление и свобода в России. Франкфурт-н/Майне, 1985, стр. 156, погоджуючись у цьому питанні з ідеологами Білого рухуИльин И. А. Идеология и Белое движение // Возрождение — Париж, 15 мая 1926.Струве П. Б. Размышления о русской революции. С. 7, 24Мельгунов С. П. Гражданская война в освещении П. Н. Милюкова: По поводу «России на переломе»: Критико-библиограф. очерк. Париж, 1929. Стр. 6, яке з часів Громадянської війни трактувалося як російський національний патріотичний рух.
Білий рух відрізняється низкою ознак від інших антибільшовицьких сил Громадянської війни:
Білий рух був організованим військово-політичним рухом проти радянської влади та союзних їй політичних структур, його непримиренність до радянської влади виключала будь-який мирний, компромісний результат Громадянської війни. Білий рух відрізняла орієнтація на пріоритет у воєнний час одноосібної влади над колегіальною, а військовою — над цивільною. Для білих урядівЧьи государственные институты «мало чем отличались от походных управлений» . була характерна відсутність чіткого поділу влади, представницькі органи або не грали жодної ролі, або мали лише дорадчі функції. Білий рух намагався легалізувати себе в масштабі всієї країни, проголошуючи свою спадкоємність від долютневої та дожовтневої Росії. Визнання усіма регіональними білими урядами загальноросійської влади адмірала О. В. Колчака призводило до бажання досягти спільності політичних програм та координації військових дій. Рішення аграрного, робітничого, національного та інших основних питань було здебільшого подібним. Білий рух мав спільну символіку: триколор біло-синьо-червоний прапор, герб, офіційний гімн «Як славен наш Господь в Сіоні».
Ідеологічне зародження Білого руху можна відносити до підготовки корніловського виступу, що відбувся у серпні 1917 року. Організаційне оформлення Білого руху почалось після жовтневої революції та ліквідації Установчих зборів у жовтні — січні 1918 року, і закінчилося після приходу до влади 18 листопада 1918 року адмірала Колчака і визнання Верховного правителя Росії головними центрами Білого руху на Півночі, Північному Заході і Півдні Росії.
Білий рух в еміграції
Біла еміграція, яка з 1920 року набула масового характеру, сформувалася у ході кількох етапів. Перший етап пов'язаний із евакуацією Збройних сил Півдня Росії генерал-лейтенанта Денікіна А. І. з Новоросійська у лютому 1920 року. Другий етап — з виходом Російської армії генерал-лейтенанта барона Врангеля П. М. з Криму у листопаді 1920 року, третій — з поразкою військ адмірала Колчака О. В. та евакуацією японської армії з Примор'я в 1920—1921 роках.
Після евакуації Криму залишки Російської армії були розміщені у Туреччині, де генерал Врангель Миколайович, його штаб та старші начальники отримали можливість відновити її як бойову силу. Ключовим завданням командування стало, по-перше, досягти від союзників по Антанті матеріальної допомоги у необхідних розмірах, по-друге, парирувати всі їхні спроби роззброїти та розпустити армію, і по-третє, дезорганізовані та деморалізовані поразками та евакуацією частини у найкоротший термін реорганізувати та упорядкувати, відновивши дисципліну та бойовий дух.
Юридичне становище російської армії та військових союзів було складним: законодавство Франції, Польщі та інших країн, у яких вони розташовувалися, не допускало існування якихось іноземних організацій, «що мають вигляд влаштованих за військовим зразком з'єднань». Держави Антанти прагнули перетворити російську армію, що відступила, але зберегти свій бойовий настрій і організованість, у спільноті емігрантів. «Ще сильніше, ніж фізичні поневіряння, давило нас повне політичне безправ'я. Ніхто не був гарантований від свавілля будь-якого агента влади кожної з держав Антанти. Навіть турки, які самі перебували під режимом свавілля окупаційної влади, стосовно нас керувалися правом сильного» — писав Савич Никанор, відповідальний за фінанси співробітник Врангеля. Саме тому Врангель ухвалює рішення про переведення своїх військ до слов'янських країн.
Навесні 1921 року барон Врангель П. М. звернувся до болгарського та югославського урядів із запитом про можливість розселення особового складу російської армії до Югославії. Частинам було обіцяно утримання за рахунок скарбниці, що включало пайок і невелику платню. 1 вересня 1924 року Врангель П. М. видав наказ про утворення Російського загальновійськового союза (РЗВС). До нього увійшли всі частини, а також військові товариства та спілки, які прийняли наказ до виконання. Внутрішня структура окремих військових підрозділів зберігалася недоторканною. Сам же РЗВС виступав у ролі об'єднавчої та керівної організації. Його головою став головнокомандувач, загальне управління справами РЗВС зосереджувалося у штабі Врангеля. З цього моменту можна говорити про перетворення російської армії на емігрантську військову організацію. Російський загальновійськовий союз став законним наступником Білої армії. Про це можна говорити, посилаючись на думку його творців: «Створення РЗВСа готує можливість у разі необхідності, під тиском загальної політичної обстановки, прийняти російської армії нову форму буття як військових союзів». Ця «форма буття» дозволяла виконувати головне завдання військового командування на еміграції — збереження наявних та виховання нових кадрів арміїПопов А. В. Історія громадянської війни та білого Сибіру в музеях російського зарубіжжя // Історія білого Сибіру: Матеріали V міжнародної наукової конференції. Кемерово 2003. — С. 277—283.}}.
Невід'ємною частиною протистояння військово-політичної еміграції з режимом більшовиків на території Росії стала боротьба спецслужб: розвідувально-диверсійних груп РЗВС з органами ОДПУ — НКВС, що відбувалася у різних регіонах планети.
Біла еміграція у політичному спектрі російського зарубіжжя Політичні настрої і пристрасті початкового періоду білої еміграції являли собою досить широкий спектр течій, що практично повністю відтворював картину політичного життя дожовтневої Росії. У першій половині 1921 року характерною рисою було посилення монархічних тенденцій, що пояснювалися, насамперед, бажанням пересічних біженців згуртуватися навколо «вождя», який міг би захистити їхні інтереси у вигнанні, а в майбутньому забезпечити повернення на батьківщину. Такі сподівання пов'язувалися з особистістю Врангеля П. М. і Миколи М. М., якому генерал Врангель перепідпорядкував РЗВС як верховному головнокомандувачу.
Біла еміграція жила надією повернення до Росії та звільнення її від тоталітарного режиму комунізму. Проте еміграція не була єдиною: від початку існування Російського Зарубіжжя у ньому намітилася запекла боротьба прибічників примирення з режимом, що встановився в підрадянській Росії («Зміновіхівці») і прихильниками непримиренної позиції стосовно комуністичної влади та її спадщини. Біла еміграція на чолі з РЗВСом і російською православною церквою за кордоном склала табір непримиренних противників «антинаціонального режиму у Росії». У тридцятих роках частина емігрантської молоді, діти білих борців, вирішила перейти до наступу більшовиків. Це була національна молодь російської еміграції, яка спочатку назвалася «НТС», згодом перейменована в «Національно-трудовий союз нового покоління» (НТСНП). Мета була простою: протиставити марксизму-ленінізму іншу ідею, засновану на солідарності та патріотизмі. Водночас НТСНП ніколи не асоціював себе з білим рухом, критикував білих, вважаючи себе політичною партією нового типу. Це в результаті призвело до ідейного та організаційного розриву НТСНП с РЗВС, тим, хто продовжував залишатися на колишніх позиціях білого руху і критично ставився до «нацхлопчиків» (так в еміграції стали називати членів НТСНП).
У 1931 році в Харбіні на Далекому Сході, в Маньчжурії, де проживала велика російська колонія, серед частини російської еміграції утворилася також Російська фашистська партія (РФП). Партія була створена 26 травня 1931 року на 1-му з'їзді російських фашистів, яка проводилася в Харбіні. Лідером РФП був Родзаєвський К. В.
Під час японської окупації Маньчжурії було створено Бюро російських емігрантів на чолі з Володимиром Кисліциним.
Козацтво До Європи емігрували і козацькі частини. Російські козаки з'явилися на Балканах. Усі станиці, точніше — лише станичні отамани та правління, — підкорялися «Об'єднаній раді Дону, Кубані та Тереку» і «Козачому союзу», які очолювалися Богаєвським.
Однією з найбільших була Белградська загальнокозацька станиця імені Петра Краснова, заснована у грудні 1921 року і налічувала 200 осіб. Наприкінці 20-х чисельність її скоротилася до 70—80 осіб. Тривалий час отаманом станиці був під'єсаул Н. С. Сазанкін. Незабаром зі станиці пішли терці, утворивши свою станицю — Терську. Козаки, що залишилися в станиці, вступили в РЗВС і вона отримала представництво в «Раді військових організацій» IV відділу, де новий отаман генерал Марков мав однакове з іншими членами ради право голосу.
У Болгарії до кінця 20-х налічувалося трохи більше 10 станиць. Однією з найчисленніших була Каледінська в Анхіало (атаман — полковник М. І. Караваєв), утворена в 1921 р. у кількості 130 осіб. Менш ніж через десять років у ній залишилося лише 20 осіб, причому 30 поїхало в Радянську Росію. Громадське життя козацьких станиць та хуторів у Болгарії полягало у допомозі нужденним та інвалідам, а також у проведенні військових та традиційних козацьких свят.
Бургаська козацька станиця, утворена в 1922 у кількості 200 осіб до кінця 1920-х років налічувала також не більше 20 осіб, причому половина з початкового складу повернулася додому.
Зародження та ідентифікація