Неда́шки — село в Україні, у Малинській міській громаді Коростенського району Житомирської області. Населення становить 369 осіб (28.08.2023 р.)https://malyn-rada.gov.ua/sites/default/files/documents/1strategiya_malynska_tg_10-03-2024_final.pdf.
Засноване дворянами Недашківськими (Недашкоўскі / Niedaškowski / Niedaszkowski), які згодом перейшли до українських козаків і стали начальниками козаків, і за ними було закріплено універсалом їх маєток.
Через село протікає річка Звіздаль з болотистими берегами, поросшими лісом — приплив річки Уж, що впадає в Прип'ять — приплив Дніпра.
З історії села
Село створено предками древлян, верхньо-лужицькими сербами - переселенцями з села Недашеці (зараз - (нім. Nedeschwicz; ст.-луж. Njezdašecy) з Верхньої Лужиці, нині - Німеччина.
З даним іменем пов'язане: новгородське географічне Недашеци — село на р. Рапля Недашецької волості Тихвинського повіту Новгородської губернії; Недашев село на р. Щетинка Чауського повіту Могилевської губернії, Недошевичи (польск. Niedasewice) село недалеко від м. Новогрудок Мінської губернії, Недашки село і Niedaszkowska Sloboda село недалеко від міста Овруч Волинської губернії, Недашківська слобода біля міста Радомисль Київської губ.
Ім'я «древляни», за поясненням літописця, дали їм тому, що вони жили в лісах. Характеризуючи звичаї древлян, літописець зображує їх народом досить грубим («живяху скотьски, убиваху друг друга, ядяху все нечисто, и брака у них не бываще, но умыкиваху у воды девица»).
У VI—VII ст. древляни були одним з наймогутніших родоплемінних об'єднань східних слов'ян.
Неподалік Недашок знайдена група могильників з 40 курганів, розміщених на піщаних пагорбах. Земляні роботи на одному з курганних могильників в недавні часи виявили поховання доби літописних древлян.
Обряд поховання, що міцно встановився, свідчить про існування певних релігійних уявлень про загробне життя: відсутність зброї в могилах свідчить про мирний характер племені; знахідки серпів, черепків і посудин, залізних виробів, залишків тканин і шкір вказують на існування у древлян хліборобства, промислів гончарного, ковальського, ткацького й шкіряного; безліч кісток свійських тварин та шпори вказують на скотарство й конярство; безліч виробів із срібла, бронзи, скла й сердоліку, іноземного походження, вказують на існування торгівлі, а відсутність монет дає привід вважати, що торгівля була мінова. Політичним центром древлян в епоху їх самостійності було місто Іскоростень; у пізнішу пору цей центр, очевидно, перейшов до міста Вручий (Овруч). По сказанню літопису, за давніх часів древляни кривдили своїх сусідів. З утвором Київської Русі древлянська земля була підлегла нащадкам фінно-карельських вікінгів: князь Олег (Хельг) підкорив їх Києву й наклав на них данину. В 907 році древляни брали участь у переможному поході князя Олега на Візантію. У числі племен, підлеглих Олегові, які брали участь у його поході на греків, згадуються й древляни; але вони скорилися не без завзятої боротьби. По смерті Олега вони зробили спробу звільнитися; князь Ігор переміг їх і наклав ще більшу данину.
В 945 році, у відповідь на утиски і спробу зібрати надмірну данину, жителі столиці древлянського князівства — Коростеня — на чолі зі своїм князем Малом повстали проти князя Ігоря, перебили його воїнів, а самого князя прив'язали до двох нахилених дерев і розірвали на частини. Вождь древлян Мал зробив спробу посвататися до вдови Ігоря, княгині Ольги, але та, керована почуттям помсти, обманом убила Мала і його сватовське посольство. Після цього Ольга разом з малолітнім сином Ігоря Святославом пішла війною на древлян, розгромивши їх. Удові Ігоря, Ользі, літопис приписує остаточне підпорядкування древлян.
Святослав Ігорович посадив правити в древлянській землі свого сина, Олега. Володимир Святий, роздаючи волості своїм синам, посадив у древлянській землі Святослава, який був убитий Святополком Окаянним. Із часу Ярослава древлянська земля входить до складу Київського князівства.
У X—XI сторіччі місцеве поселення використовувало землі навколо Малина для полювання, рибальства, бджільництва, землеробства. Заселення території відбувалося шляхом селянської колонізації. У той час ці землі належали Литовському князівству.
Існує кілька версій про Недашів — Недашківських. Перша версія пов'язує його ім'я з російською царицею Катериною II, яка дала ці землі дворянам Недашам (Недашківським) за військову службу. Недашківські — дворянський рід, що одержав статус дворян, підтверджений польським королем і литовським князем разом з родом Дідковських під час правління Катерини II, (завдяки Меншикову, який і дав їм землі). Є й давніша версія (твердження Миколи Степановича Дідківського, 1905 року народження), за якими Недаш одержав землю за військову службу древлянським князям і, обійшовши лісову «пустелю», тобто незаселену територію, осів на ній. Обхід землі — поселення родової групи — відомий також у Ходоках і Сингаях.
Поселення Недаша, яке отримало наймення Недашки, заснувалося біля урочища Закружжя на двох струмках, на межиріччі річок Ірші та Уші (тепер Уж), у витоці р. Звіздаль. «Добра земля ця, крім північної сторони»,- стверджував старожил Григорій Антонович Недашківський, 1886 року народження. Земля Недашківська ще сто років тому мала «копчики» — насипані кургани, границі меж родової території. Через Недашки проходив прадавній шлях Іскоростень — Київ, поселення в стародавності було сторожовим пунктом деревлян. Місцевість навкруг Недашок вражала зарослими могутніми чорнолісами, згадки про які і нині живуть у пам'яті старожилів села — діброви, грибняки, осичник, ольшина, лози, здвижі, криниці-животоки, ручаї. Дубняки тяглися до Ксаверова, до Діброви. Дуби-велетні досягали до двох метрів упоперек. Ще донедавна в Гаєцькій Лозі викопували затонулі колись прадавні дуби, «сині» від довгого лежання в торфяниках. Прадавні жителі Недашок займалися, головним чином, як і тепер, хліборобством. Головний наш хліб — жито — недарма називається житом — тому що їм жили люди. Крім жита недашківці знали й пшеницю, овес, ячмінь, просо. Орали спочатку сохою, яка являла собою розлогий сук, який за один кінець тягли, а іншим, устромивши в землю, орали.
Займалися й садівництвом і скотарством. Виганяли свиней у праліси на все літо. Чим ще залюбки займалися, так це бджільництвом (бортництвом). Тримали бджіл у «бортях» (у дуплах дубів), де бджоли самі собі робили вулик. Архаїчний спосіб видобування меду в дуплах старих дерев і зараз відомий у Недашках: дерев'яна "острова " — жердина з сучками для лазіння на дерева, а також ремінна «жень» — снасть, плетена в сталки шкіри. Уміли місцеві жителі й добре обходитися з деревом, займаючись теслярством. Неподалік Недашок відоме й урочище Альчужино (скоріше «Кольчужино»). Це було, мабуть, місце ремісничого поселення стародавності.
Вірували недашківці, як і всі східні слов'яни, у багатьох богів, але найбільше поклонялися богу Перуну, який «завідував» громами й блискавками, адже Перун-громовик був заступником воїнів, божеством дубових пралісів. Недаш, судячи із джерел народної історії, мав численне потомство, що за старих часів було нормою- звичаєм, спадщиною попередніх звичаїв-законів. Велике родове гніздо Недаша росло, вгасало, знову відроджувалося. Після входження деревлянских земель у єдину державу східних слов'ян — Київську Русь воїни-недашківці брали участь у численних військових походах київських князів. В 1240 р., після захоплення монголо-татарською ордою Києва, ворожі загони розбрелися по всіх руських землях, несучи смерть і руїну. Недашківці сміливо виступали супротив ворога, однак у нерівній битві майже всі загинули, а їх поселення було спалене. Та вже через кілька десятиріч, завдяки праці місцевих жителів, Недашки знову повстали з руїн.
Недашківськая околична шляхта
3 першої половини XVI ст. у документах замість терміну «бояри» для означення військової верстви все частіше вживається термін «шляхта». До того ж шляхту, яка жила в родових селах (так званих околицях), називали ще й околичною шляхтою.
В XIV — першій половині XIV ст. більша частина українських земель була приєднана до Великого князівства Литовського. Оточене з усіх боків ворогами, Литовське князівство завжди потребувало сильного війська. Тому, враховуючи славні бойові традиції недашківців з дідів-прадідів, їх запросили на військову службу. Недашківські бояри – шляхта (а саме так називали воїнів, які були на господарських землях, одержаних за військову службу), як васали київського князя, були зайняті прикордонною сторожовою службою, захищаючи державу від татарської навали. Під час загального рушення, яке оголошувалося з Києва в разі наближення або вторгнення татар, кожний боярин мусив у складі відповідного загону «конно і оружно» виїхати назустріч ворогові.
Обов'язком заушської шляхти, до якої належали і недашківці, також був звичай ставити в поході намети для київського князя (згодом воєводи). Тобто вона являла собою щось на зразок його особистої гвардії. Крім того, за персональним листом київського воєводи або самого господаря — великого князя Литовського, вони були зобов'язані нести «службу ординську» — супроводжувати великокнязівських послів і гінців через степ до Криму чи до кочових Перекопської й Ногайської орд.
За військову службу князь щедро дарував боярам — шляхті різні привілеї, які звільняли їх від податків. Ознаками достоїнства шляхти визнавалися родові герби.
В 1569 році після складання Люблінської унії українські землі перейшли від Литви до Польщі.
Українська шляхта — нащадки лицарів, православне й греко-католицьке дворянство західного типу — дуже часто браталися з поляками, що приводило до полонізації магнатських родів. Утиски русинських дворян найчастіше були за релігійною ознакою, результатом чого стало поступове оформлення культурного, а потім і бойового протистояння з католицькою (польською) знаттю. Значна частина української шляхти вступила до лав Війська Запорізького: частина пішла в реєстрове козацтво, а інша — на Січ. В різні часи ватажками січового козацтва були шляхтичі, таку шляхту нерідко називали «покозаченою», пізніше ж її стали іменувати «козацькою старшиною», щоб відрізняти її від рядового козацтва, яке зливалося з начальством. Українське дворянство не відігравало значної ролі в народній свідомості українців, однак козацька верхівка, яка в більшості була шляхетного роду, була провідною серцевиною національної еліти.
Природа українського Полісся, його ландшафти й клімат однотипні від Десни до Західного Бугу. Тут малородючі піщані ґрунти, тому порівняно мало поселень, міст і доріг. Водночас велика кількість лісів, рік і боліт створили сприятливі умови для вирощування льону, а відповідно — і розвитку ткацтва, обробки дерева й заліза, виробництва поташу й селітри для виготовлення пороху й скла.
Типова поліська вишивка ілюструє архаїчний геометричний орнамент, їй властива перевага червоного, багатство візерунків на рукавах, манжетах, пелені й мінімум — на пазусі жіночої сорочки, яка прикривається керсеткою. Фактурний візерунок, утворений білим лляним поробком на сірій конопельній основі, — головний засіб вираження в поліському чиноватому ткацтві.
Гончарі виготовляли переважно неглазурований «рожевий» і «задимлений» посуд, графічно декорований лощінням. Специфічні для Полісся «божниці» — полиці для ікон, прикрашені виїмчастим різьбленням, інкрустовані соломкою, — а також однойменні рушники, вишиті з двох або трьох боків, якими покривають ікони на покуті. Поліське дерев'яне різьблення дрібніше в деталях, ніж лісостепове, у ньому більше гравірованих елементів. Ритм оголених брусів або колод — основний виразний засіб поліського будівництва.