Перемо́жинці — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області, підпорядковане Стеблівській селищній громаді. У селі мешкає 357 людей. Стара назва — Туркенці.
Село Переможинці знаходиться за 12 км від м. Корсуня-Шевченківського та за 17 км від залізничної станції Корсунь. Дата виникнення села Переможинці достеменно не відома. Є припущення, що Переможниці виникли в XII столітті. Перша письмова згадка про село від 1714 р. У ХІХ столітті та до 7 березня 1946 року село мало назву Туркенці. Після переможного завершення Корсунь-Шевченківської битви його перейменували на Переможинці.
На території села виявлено поселення трипільської культури. Воно знаходилось на північній околиці села зліва біля дороги на Яблунівку і Корсунь-Шевченківський, розміщене на колгоспному полі і розораних городах, значна його частина зайнята сільським кладовищем, висота його до 25 метрів. Площа поселення — біля 50 гектарів. З півночі поселення обмежує Капітанів яр. Археологічні дослідження цієї ділянки проходили в липні-жовтні 1983 року. Для цієї пам’ятки характерний столовий посуд, розмальований коричневою фарбою. Основні мотиви орнаментів — зооморфний, рослинний та біжуча спіраль. Зустрічаються характерні для Середнього Придніпров’я зображення собак. У Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику зберігаються посуд та його фрагменти, жіночі статуетки, куски глиняної обмазки, прясельця, крем’яні знаряддя з трипільського поселення поблизу Переможинців. Ще і зараз місцеві жителі знаходять уламки глиняного посуду на своїх городах. За спогадами очевидців при розширенні кладовища була виявлена цегельна кладка із цегли трохи довшої та тоншої від звичайної. Передбачають, що це могли бути залишки древньої фортеці, яка мала підземний хід, що мав вихід на одній з вулиць, яка вела до лісу. Залишки цього ходу вивчав із своїми ровесниками у 50-і роки юний житель села Резніченко Василь Григорович.
За люстрацією 1765 р. село відносилось до Корсунського староства. На 1789 рік у селі проживало 28 селян та було 34 робочих воли. На початок 1900 року у Туркенцях нараховувалося понад 527 десятин землі, якою володіли селяни. Село належало найяснішому князю М. П. Лопухіну-Демидову.
Інформацію щодо історії церкви села Туркенці та його населення можна почерпнути із наукової праці Парасковії Степенькіної «До питання становлення Української церкви» вміщеної на сторінках Корсунського часопису. Ось, що вона пише: «З візиту Корсунського деканату 1741 року відомо, що парафіяни 20 дворів села були приписані до Успенської парафіяльної церкви с. Дацьок. На 1789 рік церкви в селі вже не було, бо як видно з архівних документів, вона не прийняла унію. На 1816 рік у селі проживали 131 чоловік і 132 жінки. Як пише Лаврентій Похилевич у 1864 році 393 парафіян були приписані до Преображенської церкви села Петрушок. Село належало до Корсунського маєтку.
У 1910 році в селі проживало 476 чоловіків і 484 жінки. У 1912 році тут було 960 православних. Дітей шкільного віку (від 8 до 12 років) нараховувалось 50 хлопчиків і 48 дівчаток. У церковній школі навчалось 55 дітей, а 43 з різних причин не навчались.
На 1916 рік у селі був 101 будинок, у яких проживало 404 чоловіки та 421 жінка. Всі вони парафіянами Свято-Преображенської церкви с. Петрушок. У селі працювала школа грамоти. Виходячи з інформації архієпископа черкаського і канівського Софронія, у ХХ столітті церква у селі була, про це свідчить те, що з 1934 до 1935 року її священником був чернець Неофіт». Але старожили стверджують, що церкви у селі не було, служба проводилась келейно.
Відомо, що в миру чернець мав прізвище Соболенко Микола Маркович. Зараз сільська церква діє у конторі колишнього колгоспу. На великі свята до села приїздить священник Володимир із Селища та проводить церковну службу. Храмове свято у селі Переможинцях відзначають 19 серпня в день Преображення Господнього, Другий або Яблучний Спас.
Чого тільки не зазнало українське село за роки своєї історії? Якщо звернутися до камерального опису містечка Корсуня та його округи у 1800—1810 роках, то ми побачимо, що село Туркенці розміщене по обидві сторони яру і безіменної річечки за 7 верст від містечка Корсуня. Економічних закладів у селі не було, крім питного будинку, де продавалось гаряче вино (горілка), а іноді і пиво. Селянські будівлі ошатні. Сади не великі, а городи обширні. Землі, які належать до цього села майже рівні, сіропіщані, дають гарні урожаї. Навколо села багато дубового, березового, осикового, липового лісу, де є великі покоси. Дача простягається по обидві сторони описаної річки.
Селяни до хліборобства і всієї сільськогосподарської роботи працелюбні, мають багато рогатої худоби, утримують овець і бджіл, ефективно використовують плоди городництва.
З появою у 1861 році в адміністративному поділі такої одиниці, як волость, село Туркенці увійшло до Корсунської волості. На утримання сільських посадовців в середині 19 століття у Туркенцях використовували 100 рублів на рік. Сільська громадська управа складалась з сільського сходу та виборного сільського старости. Вони були підпорядковані волосній управі.
Жителі села були учасниками Першої Світової війни. У списках нижчих чинів, які загинули чи пропали безвісти у Першу світову війну 1914—1918 роках є прізвище рядового Миронченка Маркела Харитоновича, уродженця с. Туркенці, який потрапив у полон та відрахований із списків своєї частини 14 листопада 1914 року. Уродженець села, Гриценко Віктор Олександрович, доповнив інформацію про учасників Першої світової війни. Його дідусь по батькові — Гриценко Сидір Васильович був мобілізований в армію у 1900 році. У Першу Світову війну Служив артилеристом, отримав контузію, оглух. Після комісування з армії повернувся у село. Помер у 1943 році. Резніченко Микита Прокопович також був учасником Першої Світової. Потрапив у німецький полон, з якого повернувся додому у 1919 році. Прядко Леонтій Гаврилович , кавалер Георгіївського хреста Першої Світової війни , пройшов в боях фронтами Другої світової війни і війну закінчив у Берліні. В сімейному архіві зберігається його фото на фоні Рейхстагу. У 50—60 роки ХХ ст. Леонтій Гаврилович працював у колгоспі садівником.
Напередодні Української революції 1917—1921 років село Туркенці входило до Корсунської волості. Навесні 1919 року у селах Корсунської волості почали створюватись комітети бідноти. У Туркенцях комітет бідноти був створений 1 липня 1919 року, але при його створенні виникли труднощі. В цей комітет у селі ніхто не хотів вступати. Головою комітету був обраний Н. М. Соболенко. Комітети бідноти мали допомагати у мобілізації до лав Червоної армії, забезпечувати армію і промислові центри України продовольством, здійснювати аграрні закони радянської влади, проводити «червоний терор» на селі. Діяльність комітетів бідноти була перервана у зв’язку із захопленням України денікінцями в серпні 1919 року. Змінився і адміністративний устрій. У селах почали обирати старост. Старостою у селі Туркенцях був обраний Д.Т. Вертеба.
Дуже цінним надбанням є збережені спогади жителів села про різні періоди в його історії. Про роки примусової колективізації свідчать спогади корсунця Резніченка Василя Григоровича про родину свого діда Резніченка Терентія Сидоровича, типову для багатьох селянських родин того періоду на Корсунщині. Сім’я Терентія Сидоровича була досить заможною: мала пару коней, кінні жорна, худобу, садок, пасіку, декілька десятин землі. З 14 дітей у сім’ї вижили дев’ятеро дітей: сім хлопців та двоє дівчат. Всі росли працьовитими. Щоб уникнути виселення до Сибіру Терентій Сидорович віддав все майно до колгоспу та працював у ньому до самої пенсії. Цей вчинок батька врятував родину. Хоча долі дітей склались по-різному: один з синів Терентія Сидоровича Кирило у 30-х роках був завідувачем гаражами ЦК Компартії України, Григорій — учасник Другої світової війни, потрапив у полон, втік звідти, воював у партизанському загоні «Смерть фашизму», був водієм санітарної машини, на якій дістався до самого Берліна. Афанасія за підпільну діяльність розстріляли нацисти в Одесі, а Івана — в Різаному яру. Ще один син Василь подався в Америку, подав звістку, що їде додому та так і не повернувся. Дочка Марія в роки колективізації виїхала в Хабаровський край, а друга дочка Ольга, залишилась у селі, працювала у колгоспі. Її чоловік Тимофій загинув на фронтах Другої світової війни, тож вона самотужки ростила та виховувала трьох дітей-дочок Галину, Марію і сина Миколу.
Колективізація не врятувала жителів с. Туркенець від Голодомору 1932—1933 років, жертвами, якого стали 125 односельців. На підставі свідчень очевидців Голодомору Прядка Василя Івановича, Прядко Ольги Іванівни, Шкребтієнко Євдокії Антонівни сьогодні встановлено імена 28 осіб. У книзі «Чорні крила великого голодомору» автора-упорядника Михайла Волкова є спогади односельців про цю страшну подію: Гриценко Ніни Леонтіївни 1921 р.н. та Прядко Марії Дементіівни 1914 р.н.
Не обійшли односельців і репресії та переслідування комуністичної влади. Серед репресованих — Кравченко Купріян Олександрович, уродженець села Туркенці, Київської області. 1904 року народження, українець, із селян, був головою артілі с. Шевченко Доманівського району Одеської області. Заарештований 2 січня 1933 р., а 19 травня 1933 р. справу припинено. Назва установи яка припинила справу, невідома. Подальша доля також невідома. Реабілітований у 1998 році.
Село перебуває під духовним захистом своїх земляків, священномучеників, які постраждали за віру в роки сталінських репресій. У сибірських і уральських концтаборах Радянського Союзу пропало багато священнослужителів, серед яких ієромонах Києво-Печерської лаври Агафон (Соболенко), засуджений за агітацію проти радянської влади.
Майбутній сповідник Олексій Маркович Соболенко народився 12 лютого 1882 року в селі Туркенці Київської губернії. У Києво-Печерському монастирі на послуху перебував з 1907 року. З початком Першої світової війни у 1914 році був мобілізований до лав діючої армії. По закінченні війни, у березні 1918, повернувся до Києво-Печерської лаври, де прийняв чернечий постриг з ім’ям Агафон.