Мир — стан спокою і гармонії, період між війнами. Термін мир вживається як у значенні миру в душі людини, так і в значенні миру групами людей, народами і державами. В останньому значенні мир не означає відсутності конфліктів, а згоду вирішувати конфлікти без застосування насилля, що приводить до війни. Більшість етичних систем, зокрема релігійних, розглядає мир позитивним ідеалом.
У грецькій міфології богинею миру була Ейрена, у римській — Пакс. Від походять терміни, пов'язані з миром: пацифізм, пацифікація тощо.
Еволюція поняття мир Згідно з одним із підходів розділяють наступні етапиКурс лекцій КНУ:
I. Мир як відсутність війни. Це поняття належить до силових конфліктів між державами та в середині держав — війна та громадянська війна. Мир ґрунтується на невійськовій зовнішній політиці між державами, врахуванню національних інтересів кожної із сторін, а також на договорах, або інших документах, укладених між сторонами.
II. Мир як баланс сил в міжнародній системі. 1942 року Квінсі Райт, професор Чиказького університету модифікував ідею миру як відсутність війни в тлумачення миру як динамічного балансу, що включає політичні, соціальні, культурні та технологічні фактори; війна для нього — наслідок порушення цього балансу.
III. Мир як негативний мир (відсутність війни) і позитивний мир (відсутність структурного насильства). Норвезький соціолог Йоган Галтунг, розвинув теорію Райта, використовуючи категорію «негативного миру» та «позитивного миру». Де «негативний мир» — це відсутність війни, а позитивний мир — відсутність «структурного насильства». Структурне насильство-це система експлуатації — одержання «привілейованими» значно більшого блага в порівнянні з людьми «другого сорту», включає смерть від голоду й хвороб, обмеження інформації, соціальну несправедливість у розподілі ресурсів, забруднення навколишнього середовища.
IV. Феміністський мир: макро- та мікрорівні миру. Під час феністського руху в 1970-80 роках була сформульована четверта концепція досягнення миру, яка розширила розуміння негативного та позитивного миру до особистісного рівня. Нове визначення миру передбачало не тільки виключення організованого насильства на макрорівні (наприклад, війна), але й неорганізоване насильство на мікрорівні (домашнє насильство).
V. Цілісний мир Гайя: мир з навколишнім середовищем. Теорія миру Гайя надає великого значення відношенню людей до біосистем — аналіз на рівні відношення до навколишнього середовища. Мир з навколишнім середовищем розглядається як центральний пункт даної теорії миру, в якій людина є однією із багатьох живих істот, що населяють Землю, а доля планети представляється найважливішою метою.
VI. Цілісний внутрішній та зовнішній мир. Шоста теорія миру відводить головне значення внутрішнім, езотеричним (духовним) аспектам миру. Ця теорія миру базується на духовності, фокусується на внутрішньому мирі, вважаючи, що всі аспекти зовнішнього миру, від індивідуального рівня до рівня навколишнього середовища, повинні базуватися на внутрішньому мирі.
Вічний мир
Античність та середні віки На противагу концепції «справедливої війни» склалася історична традиція, яка пов'язана з концепцією і проєктами «вічного і справедливого миру». Згадки про нього ми можемо знайти ще в стародавні часи, в творах античних філософів та мислителів (Гесіод, Геракліт, Платон, Арістотель) в Стародавньому Римі (Цицерон, римські юристи). Встановлення християнством загальнолюдської моральності, заперечення національних і соціальних відмінностей дало тверду теоретичну підставу для ідеї вічного миру. Ранні християни несхвально дивилися на війну і військову службу, бачачи найтяжчий гріх в позбавленні життя людини. Лактанцій вважав, що правда і ворожнеча між народами несумісні і не повинні жити поруч в душах віруючих; Августин визнавав ідеалом християнства вічний мир. Союз церкви з імперією вніс в її вчення войовничість, проте ідея миру не була втрачена. Вона була причиною встановлення Миру Божого (Pax Treuga Dei), послужила підставою земського миру і дала початок першим товариствам «друзів миру». 1182 року французький тесляр Дюран заснував братство миру, при цьому привернув до себе осіб з усіх соціальних станів. Собори, що скликалися Церквою, є провісниками майбутніх дипломатичних конгресів та конференцій.
Новий час У XIV–XV ст. було створено перші конкретні проєкти миру та об'єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвитку європейської думки в політичній історії континенту. Перший з таких проєктів належав французькому королівському прокурору П'єру Дюбуа. В 1300 р. з'явилась його робота «Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція», в якій він закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. Важливим фактором на користь миру стало зародження в кінці Середніх віків і на початку Нового часу міжнародного права. Конгреси та конференції із загальноєвропейських справ з'являються все частіше; Ґроцій в своєму трактаті «De jure belli ас pacis» (1625 рік) вже висловлює думку «про користь та необхідність таких зборів християнських державав, на яких спори між ними вирішувалися б третіми, неупередженими державами, а також приймалися б заходи для примусу сторін до миру на справедливих підставах». Французький король Генріх IV (1553—1610), пропонував для запобігання міжнародних війн, організувати з європейських держав одну велику християнську республіку, де сейм з делегатів європейських урядів вирішував би усі суперечки. У XVIII столітті став відомий проєкт «вічного миру» французького абата, дипломата і філософа Шарля Ірине де Сен-П'єра. Перший варіант проєкту — «Записку про збереження вічного миру в Європі» — Сен-П'єр видав у 1712 році, коли брав участь у міжнародній конференції, яка завершилась підписанням Утрехтського миру, що поклав кінець війні за іспанську спадщину. Він думав з'єднати всі європейські держави в одну лігу або союз, подібний до старої німецької імперії. Загальний сейм повинен був служити законодавчим і судовим органом союзу, з примусовою владою щодо всіх членів; взаємні права установлюються загальної конституцією. Проєкт Сен-П'єра знайшов співчуття у багатьох видатних мислителів XVIII сторіччя — Лейбніца, Вольнея, Кондорсе, Жана-Жака Руссо, Тюрго, Адама Сміта, Готгольда Лессінга, Гердера та інших. Всі вони припускали можливість встановлення вічного миру, але очікували його не стільки від створення особливої політичної комбінації, скільки від все сильнішого духовного єднання цивілізованого світу і спільності економічних інтересів.
Мир у сучасній міжнародній політиці
Розвиток зброї масового знищення після Другої світової війни призвів до створення ситуації, в якій Третя світова війна загрожує існуванню людства. У цих умовах мир між наддержавами набуває особливо важливого значення. Одразу з після Другої світової війни була утворена Організація Об'єднаних Націй, яка декларувала своєю метою підримання і зміцнення миру, міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами. ООН намагається вирішувати міжнародні конфлікти шляхом діалогу між сторонами. Водночас вона має в своєму розпорядженні миротворчі сили ООН, які проводять миротворчі місії в різних конфліктних регіонах світу.
Попри значну частоту міжнародних конфліктів, можна, однак, стверджувати, що вони є епізодичними явищами для окремо взятої держави та її відносин у міжнародному середовищі. Перманентним станом міжнародних відносин є мирне співіснування та співпраця між державами світу. Мирне співіснування та міжнародна співпраця тісно взаємопов'язані між собою, позаяк перше є мінімально необхідною умовою другого. Справді, про жодну міжнародну співпрацю не може бути мови, якщо сторони застосовують силу або погрожують нею одна одній.
Традиційно мирне співіснування визначається як стан відносин між державами, при якому вони не вдаються до застосування воєнної сили. Зазначимо, що мирне співіснування можливе у двох випадках:
1. Сторони не мають між собою принципових суперечностей, оскільки їх інтереси не є взаємовиключними. Тоді незастосування сили випливає зі загального стану відносин і є їх логічним наслідком. 2. Між сторонами існують серйозні суперечності, але з тих чи інших причин вони відмовляються від застосування воєнної сили, що не випливає зі стану відносин між ними, а є результатом прагнення урядів держав ухилитись від загострення стосунків та потенційного зіткнення.
Тобто у першому випадку сторони не мають потреби вдаватись до сили, і такий стан стосунків між ними є тривалим і стабільним. У другому випадку мирне співіснування є певною мірою вимушеним, таким, що може бути порушене настільки швидко, наскільки швидко загострюватимуться їх відносини.
Цілком очевидно, що мирне співіснування ґрунтується на дотриманні сторонами основних принципів міжнародного права, які також можна називати принципами мирного співіснування, їхній зміст викладений у Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співпраці згідно зі Статутом ООН, прийнятій Генеральною Асамблеєю у 1970 p., та у Заключному акті Ради з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 p., а також в їх тлумаченнях, запропонованих в окремих рішеннях Міжнародного Суду ООН.
Загальновизнаними у стосунках між державами вважають такі зафіксовані у наведених вище міжнародно-правових документах принципи:
1. Принцип суверенної рівності держав полягає у визнанні факту політичної незалежності урядів, їх виняткової юрисдикції на своїй території, рівних прав усіх держав світу. Тобто йдеться про застосування в міжнародних відносинах римського принципу par in parem поп habet potestatem (рівний над рівним не має влади). 2. Принцип не застосування сили є свідомою відмовою влади суверенної держави від використання проти іншої держави будь-яких силових дій, що можуть становити загрозу її суверенітетові, територіальній цілісності, життю її громадян. У міжнародному праві поняття «сила» переважно трактується як збройне насильство, яке вважається репресалією та категорично заборонене, за винятком законної самооборони у випадку агресії та на підставі відповідної резолюції Ради Безпеки ООН. Вдавання до економічних, політичних та будь-яких інших засобів тиску вважається реторсіями, які не мають чіткого визначення та механізму застосування. Репресаліями, згідно з міжнародним правом, вважаються також погрози застосувати збройну силу. Потрібно, однак, зазначити що погрози у таких випадках мають завуальований у дипломатичних документах характер та переважно їх неможливо трактувати безпосередньо.
Згідно з принципом незастосування сили держави не мають права на превентивну самооборону, тобто випередження потенційного агресора у бойовому розвертанні збройних сил та їх застосуванні проти нього. У разі реальної небезпеки збройного нападу держава — потенційна жертва агресії має звернутись до Ради Безпеки ООН і вжити превентивних заходів лише за її згодою.
Дотримання державами принципу незастосування сили є визначальною умовою налагодження і підтримання ними добросусідських чи принаймні нейтральних відносин, а, отже, і мирного співіснування. Водночас, історія міжнародних відносин наочно демонструє прецедент систематичного порушення цього принципу, що загалом дає підстави вважати його дотримання похідною від стану політичних стосунків між державами світу.