Дра́чинці — село в Україні, у Мамаївській сільській громаді Чернівецького району Чернівецької області.
Розташування Розташовані Драчинці за 17 км на південний захід від Кіцманя і за 25 км від обласного центру. До найближчої залізниці Лужани — 11 км. З обласним і районним центром село зв'язане шосейною дорогою.
Назва Деякі дослідники виводять назву села Драчинці від румунського — draci— чорти. В селі поширена й інша етимологія назви цього села — від слова драка — бійка. Оскільки жителі села неодноразово піднімалися на збройні виступи проти румунських поміщиків і влади, то їх і назвали — dracylu— любителі бійки. Існує ще одна версія походження назви села — від імені румунського землевласника Драча.
Історія
Про час заснування села немає конкретних відомостей. Уперше воно згадується в грамоті від 13 березня 1459 року, у якій говориться про межу між Драчинцями і Глиницею.
В XVI столітті землі с. Драчинці належали молдовським боярам. 22 серпня 1582 року молдавський воєвода Янкул Сасул подарував с. Драчинці монастиреві Побрата, який віддавав село в оренду поміщикам. Тривалий час поселення переходило від одного феодала до іншого. У 1775 році село орендував полковник Ломбардо із Сардинії.
Під час турецької окупації драчинські селяни терпіли важкий соціальний і національний гніт. Крім сплати непосильних податків, їх примушували утримувати турецьку армію: постачати їй коней, волів, продовольство, фураж тощо.
Драчинці у складі Імперії Габсбургів Не кращим було становище драчинських селян і в період перебування під владою Імперії Габсбургів. У 1791 році за рішенням Антипа — патріарха Єрусалимського, село Драчинці було передане в оренду поміщику Тодору Мустяце. У 1808 році Тодор Мустяце віддав село в оренду Миколі і Якубу Мікул за 7000 лей у рік. Поміщики самочинно збільшували панщину, відбирали у селян кращі землі, захоплювали общинні угіддя. Це призводило до розорення селянських господарств, наприклад в 1779 році в Драчинцях проживала 141 сім'я, в 1785 році — лише 131.
Населення намагалося протестувати проти поміщицької сваволі, часто зверталося до уряду зі скаргами, але такі скарги розв'язувались урядом переважно не на користь селян. Так, у 1799 році селяни подали скаргу на поміщика Антонаша Лазара, який примушував їх виконувати непосильну панщину і захоплював селянські наділи. Однак австрійська влада наказала покарати за спір з поміщиком селян Василя Савчука і Продана Телетія п'ятьма ударами палиці, а Василя Будза і Тодора Фальосу — сімома.
Особливо гостро розгорнулась боротьба під час революції 1848 року, коли Буковина була охоплена масовим рухом під керівництвом Лук'яна Кобилиці. Драчинчани разом з жителями навколишніх сіл відмовилися сплачувати державні податки, виконувати панщину. Однак влада силою зброї придушила виступ селян. У тому ж році кріпацтво в імперії було скасоване, але це не призвело до помітного поліпшення становища драчинецьких хліборобів. Кращі земельні угіддя, як і раніше, знаходилися в руках поміщиків — орендарів, їм належали майже всі ліси і пасовиська. Орендатори намагались зберегти на селі такі ж порядки, як і до реформи, що викликало опір селян, втому числі й збройний. Для придушення виступів у Драчинцях, 15 травня 1850 року в село був введений загін австрійський військ Чернівецького гарнізону, який перебував в селі протягом місяця.
У 1851 році громада села подала скаргу на орендатора Тодоровича, який примушував селян виконувати такі трудові повинності, як і при панщині, не дозволяв користуватися пасовиськом, збирати у лісі хмиз. Скаржилися селяни в тому ж році і на орендатора Слубивського, який знущався над ними, систематично вимагав підводи для своїх власних потреб, не виплачував грошей за постій солдат, витоптував своєю худобою громадські поля. У 1858 році драчинецькі селяни знову подають скаргу на пана, який привласнив громадські пасовиська Діброву і Мокірець, але повітова управа визнала право на ці пасовиська за поміщиком
У 1866 році селяни скаржились на орендатора Тодоровича, худоба якого весь час витолочувала громадські випаси. У таких умовах господарювання хліборобам не вистачало отриманих за врожаї грошей для оплати боргів, на оренду землі, на придбання реманенту, худоби. І селяни позичали їх в австрійських банках. Банк давав у кредит селянам гроші лише під заклад землі. І тому часто за несплату боргів селяни втрачали землю й майно. В той же час, скуповуючи надзвичайно дешеву робочу силу — безземельних селян, росла і багатіла заможна частина селян, поглиблювалось розшарування на селі. Так, у 1865 році в Драчинцях було 492 селянських двора. З них безземельних (так званих халупників) було 119 дворів, що мали землі до 2 йохів — 39 дворів, від 2 до 5 йохів — 205, від 5 до 10 йохів — 115.
Безземелля, низькі заробітки, неврожаї, борги і податки змушували селян шукати заробітків за межами Буковини. У 1899 році, наприклад, із Драчинців у Америку й Канаду емігрувало 7 чоловік, в 1900 році — 18. Станом на 15 вересня 1913 року з Драчинець виїхало за океан уже 146 чоловік, однак чимало емігрантів повернулися додому без будь-яких засобів до існування.
У період австрійського правління селяни не мали жодних політичних прав, не могли одержати освіту на рідній українській мові. Перше шкільне приміщення у Драчинцях було споруджене у 1876 році, а почала школа функціонувати лише в 1879 році. Та й ця школа охоплювала навчанням незначну частину дітей шкільного віку: в ній було лише 5 класів. У Нових Драчинцях перше шкільне приміщення було побудоване в 1899 році.
В останнє десятиріччя XIX ст. драчинецькі селяни в цей час теж вели боротьбу за ліс, який поміщики вважали своєю власністю. Протягом 1856—1865 років селяни рубали в лісі дерева, пасли худобу. Тричі (вперше 1858 року) в селі побувала військова каральна експедиція. Але як тільки військо залишало село, виступи знову продовжувались. Селяни вигнали навіть судову комісію з села, яка прибула в супроводі жандармів, щоб передати поміщикові ліс.
У листопаді 1905 року в Драчинцях відбулося народне віче і демонстрація з вимогою загального виборчого права
Під час першої світової війни в Драчинці кілька разів заходили російські солдати. У 1915 році російські війська відступили, а село зайняли австрійці.
«Січ» в Драчинцях була створена в 1912 р., проіснувала вона спершу до 1918 р. В 1926 р. «Січ» відновлює свою діяльність, засновником її і кошовим отаманом стає місцевий двірник Прокопець Данило Корніїв. Він ще до організації «Січі» в Драчинцях встановив зв'язки з січовиками Покуття, де зародився цей рух, вів активну просвітницьку діяльність серед односельчан, закликаючи їх вступити у «Січ». Осавулом був обраний секретар сільської ради Дьордій Бадюк. Мета січі була — вчити і виховувати молодь, ідейною і практично готували її до боротьби за волю України. Сприяли організації «Січі» і підтримували її місцеві вчителі. Особливо вчитель з Нових Драчинців Арійчук. «Січ» в Драчинцях була розташована на куті Луків.
«Січ» мала свій прапор малинового кольору. З одного боку на прапорі був портрет Т. Шевченка, над яким був напис «Січ у Драчинцях». А з другого боку прапора — восьмигранна зірка, у середині якої намальовані руки, що тримають серп — символ трудового селянства. До позолоченої верхівки держака прив'язували синьо-жовту стрічку.
Січове товариство мало свій оркестр, капельмейстером якого був Прокопець Олекса Корнилів. Музичні інструменти були придбані за рахунок драчинських односельчан, а також коштів, які надійшли від української діаспори з Канади та від братів Аврамів — Миколая, Василя та Дьордія. Вони першими із села поїхали в Канаду. Прокопець Данило Корнилів писав до українських друзів у Канаду, а у відповідь були вислані кошти для покупки духових музичних інструментів. Драчинські січовики організовували ігри, змагання, вчили малих хлопців верховій їзді, молодь вчилась стріляти, організовувати концерти, показові паради — крокування з піснею.
Січовики Драчинців пізніше брали участь у визвольних змаганнях за незалежність України. Саме січовики в 1918 році чинили опір румунській армії між Лужанами і Шипинцями.
У 1904 р. в Драчинцях почали діяти хати-читальні. Першою такою хатою-читальнею був будинок пана Антонюка Николая. Велику роль в просвітницькій роботі «Драчинської Січі» відігравали хати-читальні в 30-х роках. У той час були на території Драчинець дві хати-читальні: одна на Мокірці — в Григорія Аврама, а друга — на Лукові, там, де зараз проживає Казимир Олександра. Завідував хатою-читальнею Казимір Михайло.
Драчинці у складі Румунії У 1918 році Буковину насильно захопила Румунія. Закон про аграрну реформу, виданий румунським урядом у 20-х роках, драчинецькі селяни сприйняли вороже. Земельні ділянки, що їх мали одержати селяни за викуп, були в більшості непридатні для посівів, а ціна на землю була дуже високою (1 га орної землі коштував 44 — 146 лей). 26 квітня 1920 року мало місце незадоволення в Драчинцях у зв'язку з проведенням аграрної реформи. У зв'язку з цим агент сигуранци доносив у секретаріат Міністерства внутрішніх справ про те, що селянин Драчинець Острофій погрожував скликати селян і піти до уряду. А якщо і там селяни не знайдуть правди, то тоді організують повстання.
За румунського панування більшість драчинецьких селян не могла тримати ні землі, ні худоби через високі податки. Хлібороб сплачував державні, повітові і сільські податки, землеробській палаті, податок за шляхи, за в'їзд у місто підводою, за продаж худоби, за випас, гербові збори, за димар. Ці побори забирали значну частину, а часто й увесь прибуток селянина. За часів румунського панування у Драчинцях не було жодної бібліотеки, медпункту, родильного будинку. Навчання в школах велося румунською мовою.
Друга Світова війна 18 червня 1940 року Драчинці були включені до складу УРСР знову була встановлена Радянська влада. В селі почалася робота по впровадженню загального безплатного навчання для дітей шкільного віку, а також робота по ліквідації неписьменності серед дорослого населення. У 1940—1941 навчальному році в селі вже працювало 4 школи з українською мовою навчання: центральна неповно-середня та початкові в Драчинцях Горішніх, Полятині та Острій. Навчанням було охоплено 650 дітей. Працювало в цих школах 10 учителів. При неповно-середній школі функціонував інтернат на 12 учнів. У кожній школі були відкриті вечірні класи для навчання дорослих. Почав працювати в селі клуб, у якому демонструвалися кінокартини, відкрилася бібліотека, почав працювати хоровий і драматичний гуртки.
Під час Другої світової війни 204 драчинських хліборобів були призвані до лав радянської армії, 76 з них загинуло в цій війні. За бойові заслуги 115 драчинчан було нагороджено орденами і медалями. 6 липня 1941 року село було окуповано румунськими військами. Навчання в школах українською мовою було знову заборонено. Голову сільради В. Т. Зелінського окупанти кинули до чернівецької, а потім до Садгірської в'язниці лише за те, що він очолював сільську Раду. Землевпорядника, який ділив землі заможних селян серед бідняків, румунські солдати вбили, а тіло прив'язали до коня, який волочив його.