Ни́жні Стані́вці — село у Брусницькій сільській громаді Вижницького району Чернівецької області України. Колишня назва — Станешти (рум.), Станівці Долішні. Розташовані на річці Брусниця, правій притоці Пруту, за 29 км від районного центру, 42 км від Чернівців та за 14 км від залізничної станції Вашківці. Населення - 1896 осіб.
Географія Нижні Станівці розташовані в лісостеповій зоні, рослинність якої змінена людиною. На території сільської ради ростуть: дуб, бук, граб, акація, осика, клен звичайний, вільха, липа, тополя, смерека, ялина, яблуня дика, груша дика, грецький горіх, черешня, верба, ясен. На обійстях господарів є різні сорти яблунь, груш, слив, черешень, вишень, абрикосів та інших дерев. У селі росте багато кущів та різних трав. Природні умови сприятливі для різноманітних звірів, птахів, комах, плазунів, риб. Вигідність географічного положення можна пояснити тим, що село розташоване на традиційних шляхах, які з'єднують центральною дорогою його із Сторожинецьким районом через села Верхні Станівці, Костинці до головної автотраси Кіцмань-Сторожинець та на Вашківці і Чернівці через Брусницю і Дубівці до важливого шосе Чернівці-Вижниця через Вашківці. Нижні Станівці зручні для поїздок в міста Кіцмань, Чернівці, Вашківці та Вижницю. Тим більше, що функціонування Нижньостанівецького, Вашківецького та Калинівського ринків є зручним для торгівлі та покупок. Ці фактори визначають вигідність економіко-географічного розташування села.
У селі струмок Бруславець впадає у річку Брусницю.
Походження Перша письмова згадка про Нижні Станівці відноситься до 1596 року. Грамотою від 12 березня 1640 року молдавський господар Василь Лупул стверджував власність боярина Кості Лукавецького на четверту частину села, що раніше належала до володінь феодала Драгомана. В грамоті від 4 вересня 1642 року того ж господаря вказувалось, що Костя Лукавецький передав у спадщину своїм дітям все село Станівці, яким він, очевидно, вже встиг оволодіти.
Про походження назви села є багато переказів та легенд. В одній з них йде мова про те, що колись через село проходив шлях з півночі на південь. На тому місці, де зараз знаходиться село Нижні Станівці були стани, куди заганяли на відпочинок волів та коней.
В іншій легенді говориться, що в період турецько-татарських набігів на Буковину, тут зупинялися турки і татари.
Таким чином і в першій, і в другій легенді згадується слово «стан». Слід згадати, що назва села і походить від цього слова.
Історія
Село має давню історію, про що свідчать пам'ятки культури, яких багато знайдено на його території.
В східній частині села, в урочищі Ігрище, зібрано велику кількість кремінних знарядь праці періоду пізнього палеоліту, на кутках Задня, Вишнева, Татарська — знаряддя праці трипільської культури III тисячоліття до н. е (сокири і мотики, різці, скребачки, крем'яні серпи і наконечники стріл). У північно-західній частині села, в урочищі Глибока, виявлено ранньослов'янське поселення, де зібрано уламки кераміки III—VI ст. н. е.
Майже 200 років села Нижньостанівецької сільської ради входили до Київської Русі, а пізніше Теребовлянської землі Галицького князівства. Близько 150 років місцевість цих сіл була в складі Галицько-Волинського князівства, а з кінця XIV ст. належить до Шипинської землі, на яку претендувала Польська держава. Коли в 1359 році молдавські феодали виступили проти угорського короля і домоглися визнання Молдови як окремого князівства, Польща зробила спробу загарбати землі Північної Буковини. Проте польське військо зазнало поразки і Північна Буковина відійшла до Молдавської держави. У складі Молдовського князівства Шипинська земля зберігала самоуправління, тобто автономію.
У феодальній грамоті за 1433 рік цю землю не вважали складовою частиною Молдавської землі, хоч, хоча вона була підпорядкована молдавському господарю.
Остаточно Шипинську землю приєднано до Молдови у 1499 році. 1514 року Молдова потрапляє під турецький гніт, який триває 260 років. З того періоду до нас дійшли і письмові джерела про село Станівці.
У другій половині XVIII ст. Османська імперія почала втрачати свій вплив у Східній Європі. Одночасно зростає могутність Росії, яка прагнула зміцнити свої позиції на сході й півдні Європи. Вона прикривалась фальшивими лозунгами захисту православ'я і слов'ян.
Восени 1768 року розпочинаєтьсн російсько-турецька війна. У 1769 році російські війська вступають на Буковину, де перебувають до середини 1774 року. Австрія виступила посередником у переговорах між воюючими сторонами і в результаті отримала частину північної Молдови, до складу якої входила і Буковина.
На початку австрійського панування наш край був у занедбаному стані. Землеробство і скотарство перебували на низькому рівні.
Ремісництво і торгівля, які знаходились у руках вірмен і євреїв, були слабо розвинені. В цей період на Буковині діяло 26 чоловічих і 3 жіночі монастирі. Були і церковні школи.
Революція в Австрії, що розпочалася 13 березня 1848 року повстанням у Відні, вплинула і на настрої буковинців. У 1848 році селяни Нижніх Станівців відмовились виконувати панщину і взяли участь у повстанні під проводом Л.Кобилиці. 17 квітня 1848 року цісар мусив видати указ про скасування панщини в Галичині. Внаслідок революції 1848—1849 років і відповідних реформ на Буковині також було скасовано панщину. В результаті земельної реформи селяни одержали у власність наділи колишньої рустикальної землі, якою вони користувалися до реформи, але за викуп. Право ж на пасовиська, вигони, ліси та ін. повинні були врегулювати з поміщиками через укладання відповідних угод. В результаті цієї реформи селянство ще більше збідніло. Та воно не хотіло змиритися з таким станом свого життя. У 1896 році відбувся новий виступ селян, коли сервітутна комісія передала поміщикові частину громадського пасовища. На придушення виступу прибув військовий загін.
Наприкінці XIX століття у селі майже 70 відсотків господарств були малоземельними чи безземельними. Багато людей володіли мізерними клаптиками землі, і щоб не вмерти з голоду, мусили працювати по найму або емігрувати в інші країни. В еміграції за океаном українські селяни зазнавали найжорстокішої експлуатації, їхня надія на краще життя змінювались розпачем. Як тяжко і де тільки вони не працювали: рубали ліс, осушували мочари, піднімали цілинні землі, будували шляхи, залізниці і міста. Але більшість залишалася злидарями. Тільки поодинокі досягли за кордоном деяких успіхів. Крім українців, у селі проживали євреї, німці, румуни і поляки. Високою була смертність селян у найбільш продукційному віці й особливо серед дітей до одного року. Наприкінці XIX — початку XX століть в селі почали розвиватись ремісництво і торгівля. За цю роботу взялися місцеві євреї.
Поява нового прошарку громадян не викликала непорозумінь. Стосунки між ремісниками і селянами були доброзичливими. Тоді лише дехто вважав, що євреї в селі фізично працювати не будуть, а захочуть жити за рахунок мужицького поту. Як за австрійської влади, так і за румунської, більшість сільських ремесел і торгівля належали саме євреям.
Як і в інших селах Буковини, у Нижніх Станівцях поряд з боротьбою проти соціального гніту селяни виступали проти національного гноблення, за рівноправність української мови, загальне виборче право, тому що існуюча виборча система була спрямована насамперед проти українських трудящих, особливо жінок.
21 січня 1906 року в прийнятому на вічі села Станівці рішенні вимагалось «знищення існуючих виборчих привілеїв, а замість цього введення загального, таємного, рівного і прямого голосування». «В противному разі, — йшлося далі, — заповідуєм боротьбу найгострішими засобами». Ця резолюція по телеграфу була послана прем'єр-міністру Гаучу в Відень.
У роки Першої світової війни 1914—1918 pp. між країнами австро-німецького блоку і Антанти було проведено декілька мобілізацій чоловіків до війська у віці від 18 до 53 років. У результаті весь тягар господарювання і військових примусових робіт лягав на плечі жінок, підлітків, дітей, старих людей. На селян накладали великі податки. Десятки жителів постійно залучали на важкі дорожні, ремонтні, транспортні та інші примусові роботи на термін від кількох днів до 2-3 місяців, зі своїм транспортом, тягловою силою, фуражем, харчами. Все це призвело до руйнування селянських господарств, до масового голоду. За офіційними даними, взимку і навесні 1917 року на Буковині голодували і потребували допомоги сотні селянських сімей, у тому числі жителі Нижніх Станівців.
Великого лиха зазнало населення від епідемії черевного тифу, яка охопила село в 1916 році.
Жорстокий соціальний і національний гніт з боку австрійських і російських властей викликав протести. 1 листопада 1918 року у Львові українські збройні формування захопили владу в свої руки і проголосили Західноукраїнську державу самостійною.
З листопада 1918 року в Чернівцях відбулося Буковинське народне віче, у якому активну участь брали представники Станівців. Воно вирішило приєднати українську частину Буковини до Західноукраїнської держави. У перехідний період владу тут здійснював Крайовий комітет, який очолював Попович Омелян Олександрович.
Однак закріпитись українській владі не вдалось. Представники румунської консервативної партії почали таємні переговори про окупацію Буковини і 11 листопада 1918 року Румуніязахопили край по річці Прут, чим порушила його суверенітет і права людини, висловлені у рішенні Буковинською народного віча.
12 листопада румунські війська перейшли Прут. Тут вони зустріли збройний опір українських частин. Найбільші бої точилися біля Лужан, Кіцманя та Заставни. Вони тривали два тижні й завершилися відходом українських частин у Галичину.
За час 22-річного панування на Буковині румунський уряд намагався знищити всі залишки адміністративно-політичної самостійності цього краю.
Впродовж 20-30-х років королівська влада послідовно здійснювала політику румунізації, намагаючись перетворити українців на румунів. Цим самим викликали в українців ненависть і бажання в будь-який спосіб позбутися непрошених прибульців.
У середині 30-х років на теренах Станівців поширюється діяльність українських націоналістів. У своїй роботі ця організація керується ідеєю соборності України.
Румунська влада тримала Буковину в напівколоніальному стані. Вона не дбала про економічну розбудову і підвищення добробуту народу. Основною частиною жителів були селяни, які займались переважно землеробством і тваринництвом. У землеробстві застосовували багатопілля. Прихід на Буковину румунської влади надовго загальмував процес розвитку селі. Окупаційна влада стягувала високі податки.
Селяни розводили велику рогату худобу, коней, різну птицю. За роки Першої світової війни значно скоротилося поголів'я. Темпи його відновлення були невисокими. Станом на 1927 рік поголів'я худоби не досягло довоєнного рівня, незважаючи на аграрну реформу 1921—1926 років. Стримувався розвиток господарства і через низькі ціни на сільськогосподарську продукцію порівняно з промисловими товарами.
Жандарми душили будь-які прояви політичної та національної активності громадян.
Незважаючи на штрафи і різні залякування, сільські дівчата в неділю і на свята одягали горбатки з синьо-жовтою стрічкою, хлопці прикріплювали до капелюхів живі синьо-жовті квіти.
Безправ'я селян особливо гостро відчувалося під час виборів до румунського парламенту.
На початку 30-х років у Нижніх Станівцях діяв підпільний комуністичний осередок, його учасниками були Г. Тарабан, Г. Яцько, Т. Гуля. В поліцейських документах того часу вказувалося, що більшовицькі ідеї глибоко проникли в селянське середовище, і дехто з селян пропагував ці ідеї. Саме за це в 1931 році було заарештовано Т. Альботу.
В 1938 році була прийнята конституція Румунії, яка перетворила її на авторитарно-тоталітарну державу з необмеженими правами короля та міністрів, відповідальними тільки перед ним. Північна Буковина зі столицею у Чернівцях відійшла до Сучавського повіту.