Мисте́цтво Япо́нії — сукупність культурного надбання японського народу за період — від перших людей, які населяли Японію у 10 тисячолітті до нашої ери, до наших днів. Японія створила своєрідне мистецтво, в якому наявні унікальні пам'ятки архітектури, скульптури, живопису, театру, літератури. У мистецтві поєдналися витонченість, багатозначність, емоційність та вигадливість.

Своєрідність мистецтва Традиційне японське мистецтво екологічне і медитативне, у ньому значна увага надається відстороненому поетичному милуванню природними явищами. Естетичні принципи японського мистецтва сформувалися під впливом трьох найважливіших релігійно-філософських доктрин: синтоїзму, конфуціанства і буддизму. Острівне положення країни і стихійні лиха спонукали японців ставитися до природи як до живої істоти, до божественного початку. У старовинні часи шінтоістські вірування були близькі шаманським культам, японці поклонялися божествам, які керували рухом небесних світил. Споглядання, захоплення миттєвою красою природи — важлива національна особливість, яка знайшла втілення у мистецтві Японії. Орієнтування японців на особистісні фактори — визначальна риса мистецтва, яка обумовлена буддизмом. За релігією людина має зосереджуватися передовсім на особистому духовному вдосконаленні. Японія зазнала вторгнень нових ідей, за якими були тривалі періоди мінімальних контактів із зовнішнім світом. Японці виробили здатність поглинати, наслідувати і остаточно засвоювати ті елементи іноземної культури, які доповнювали їхні естетичні уподобання. Японське мистецтво охоплює широкий спектр стилів, включає стародавню кераміку, скульптуру, живопис тушшю та каліграфію на шовку і папері, картини та гравюри на дерев'яних блоках, оригамі та манґу — сучасні японські мультфільми та комікси.

Історія розвитку мистецтва Мистецтво має довгу історію, починаючи від початку проживання людей в Японії, десь у 10 тисячолітті до нашої ери, і закінчуючи сучасною країною. У своєму розвитку мистецтво Японії пройшло низку стадій розвитку. Перші поселенці Японії виготовляли пишно прикрашені посудини, глиняні статуетки, звані догу та кришталеві коштовності. Від найдавнішого періоду збереглися переважно вироби з кераміки. Вони були виліплені від руки укладанням джгута з глини та випалені. Для випалювання посуд обмотували трав'яною мотузкою. Вона залишала декоративний слід, тому і керамічні вироби, і період назвали Дзьомон («слід мотузки») — VI тис. до н. е. — 300 р. до н. е. До цього періоду відносять також глиняні фігурки-обереги. Знайдені горщики того часу виготовлені з бамбука, мали плоске дно і вишукані конструкції. У період Кофун (200—538 pp. до н. е.) поширені поховальні кургани знаті. Навкруги курганів будували магічні огорожі з глиняних циліндрів. Пам'ятка давнього періоду комплекс синтоїстського святилища в Ісе, побудований у першому століття нашої ери. У гірській лісистій місцевості споруда у вигляді двох святилищ — внутрішнього, присвяченого богині Аматерасу (Найку) і зовнішнього, присвяченого божеству злаків Тойоуке (Геку). Давній період змінився Нара — VII—VIII століттях. Буддизму послужив початковим поштовхом для контактів між Китаєм та Японією. Японці визнали грані китайської культури, які можна було б вигідно включити у свої власні: система для перетворення ідей та звуків у письмо; історіографія; нові технології, нові будівельні техніки, досконаліші способи лиття з бронзи та нові техніки і засоби для фарбування. Після того, як китайське буддистське мистецтво Північної Вей проникло на територію, різні японські групи привезли в Японію буддистські ікони. Так напівсидяча форма Майтрея була адаптована до високорозвиненого давньогрецького мистецького стилю, який був переданий Японії, про що свідчать статуї Крию-дзи Міроку Босацу та статуї Чугудзі- Сіддхартхи. Три Королівства, і особливо Бекдже, мали важливий активний вплив на впровадження і формування буддистської традиції в Японії в 538 або 552 рр. Вони ілюструють кінцеву точку передачі мистецтва Шовкового шляху протягом перших кількох століть нашої ери. Інші приклади можна знайти в розробці іконографії японського бога вітру Фудзіна, а також класичних квіткових візерунків у храмових прикрасах. У ІХ столітті, коли японці почали відсторонюватися від Китаю та розвивати власні форми вираження поглядів, світське мистецтво набувало все більшого значення; до кінця XV століття процвітали як релігійне, так і світське мистецтво. Період Хейян — XII ст. Довгий період феодалізму заведено ділити на декілька етапів. Раннє середньовіччя збігається з добою Камакура (кін. XII — поч. XIV ст.), зріле середньовіччя — з періодами Муроматі та Момояма (XIV — поч. XVII ст.), пізнє середньовіччя — з добою Едо (Токугава) (XVII—XIX ст.) Після Інінської війни (1467—1477) Японія вступила в період політичного, соціального та економічного зриву, який тривав понад століття. У період Мейдзі (1868—1912) відбувся різкий приплив західних стилів, які продовжували залишатися важливими. Після Другої світової війни митці збиралися в мистецькі асоціації, деякі з яких були давно створеними професійними товариствами, а інші відображали новітні мистецькі рухи. Наприклад, Японська ліга художників відповідала за найбільшу кількість великих виставок, включаючи престижну щорічну виставку. Японський ПЕН-клуб, філія міжнародної письменницької організації, був найбільшим із тридцяти найбільших авторських асоціацій. Актори, танцюристи, музиканти та інші артисти вихвалялися власними товариствами, включаючи Товариство Кабукі, організоване в 1987 році для підтримання традиційних високих стандартів цього мистецтва, яким загрожують сучасні інновації. Однак до 1980-х років художники-авангардисти та скульптори уникали всіх груп і були «неприв'язаними» художниками. У ХХ столітті художнє виробництво продовжувало відходити від традиційного живопису та скульптури у напрямку графічного дизайну, поп-арту, перформансу, концептуального мистецтва та мистецтва інсталяції. Різні види «гібридного» мистецтва дедалі більше входили в моду. З розвитком технологій художники все частіше включали в своє мистецтво електроніку, відео, комп'ютери, синтезовану музику, звуки та відеоігри. Естетика манги та аніме, в яку занурилося так багато молодих художників, чинила дедалі більший, хоча часом і досить тонкий вплив. Художники уникали усього, що нагадує «високе мистецтво» чи «образотворче мистецтво», на користь особистого, еклектичного, фантастичного чи фантасмагоричного та грайливого. Протягом 1960-х років японська економіка зростала понад 10 % на рік. Зростання багатства сприяло формуванню нового класу споживачів, які могли дозволити собі витрачати гроші на мистецтво та підтримувати різні види мистецтва. Вперше в сучасній історії Японії стало життєздатним для значної кількості художників заробляти на життя суто продажем свого мистецтва.

Фактори впливу На формування мистецтва Японії вплинули: особливі умови проживання, природа, філософія. Споглядання природи як божества привело до естетичного осмислення. Буддизм додав відчуття внутрішнього зв'язку природи з людиною. Буддизм прийшов в Японію з Китаю через Корею і приніс нові форми мистецтва. Вони знайшли відбиття у буддійському ансамблі Хорюдзі поблизу Нара (поч. VII ст.). У центрі прямокутний двір, довкола якого знаходились криті галереї з воротами на півдні та залом для проповідей на півночі. Всередині двору знаходився головний Золотий зал (Кондо) і п'ятиярусна пагода. Вигнуті краї черепичних дахів, система кронштейнів піддашшя, кам'яна платформа, декорування колон червоним лаком були інновацією для японської архітектури. В інтер'єрі головною святинею була вівтарна скульптурна композиція із зображенням Будди. Непередбачуваність природи з її землетрусами, виверженнями вулканів, тайфунами стверджувала нетривкість і ненадійність існування людини. Це відображено у буддійській теорії ілюзорності світу. Саме це співзвуччя наповнює всю японську культуру. Буддизм виховав байдужість до смерті. Конфуціанство закріпило відданість обов'язку, шляхетність і мужність. Культ природи і предків прищепив повагу до старших. Прихильник бусідо вбачав мету свого життя не у власному спасінні, його нагородою була гармонія з власним сумлінням. У основу самурайського виховання було покладено навчання терпіння й готовності до ризику. Досвід спілкування з непередбачуваного природою породив у японців фаталізм, відчуття приреченості, що простежуються в життєвих принципах: змирятися з будь-якою ситуацією, знаходити можливості дотримуватися встановлених правил, обмежувати себе в усьому. Принцип вабі тримався на красі простости, важливості цінувати найменші вияви досконалості; бідність і простота зовнішнього світу відкривала цінність внутрішнього. В Японії підтримувалась здатність бути собою, жити природно. Принцип сабі пов'язував красу з близькістю речей світу до небуття. Це давало змогу відчути загальний рух у часі, повноту миті, що зникає. Час виявляв сутність предметів. Наприклад, керамічна чаша для чайної церемонії зберігала сліди дотику рук гончара. Принцип юген передбачав пошук вічного у минулому. Це проявлялося у майстерності натяку, підтексту, незавершеності. У неримованій поезії хоку були безкінечні глибини трансцендентного в буденності звичайного. У театрі Но всі вистави грали на фоні однієї декорації із самотньої сосни. Символічні жести й рухи акторів з прихованими за масками обличчями втягували глядачів у дійство людських переживань.

Просторові мистецтва Живопис Японський живопис — один з найдавніших і найвишуканіших видів мистецтва. Для нього характерне зображення природи як носія божественного начала. Живописом в Японії займаються як любителі, так і професіонали. До сучасності японці писали пензлем, а не ручкою. Знайомство з техніками пензлів зробило їх особливо чутливими до цінностей та естетики живопису. Японська школа живопису ямато-е склалася у XI—XII ст. Живописці школи розписували ширми, створювали на шовкових і паперових сувоях ілюстрації до літературних творів. Ілюстрації до роману Муросакі Сікібу «Гендзі-моногатарі» художника Фудзівара Такайосі створені поєднанням яскравих силуетів, обведених золотом і сріблом. Це надавало зображенню таємничості, а лаконічність кольору була співзвучна не тільки діям, але настрою героїв. У XIII—XIV ст. були поширені портретні зображення. Людина в культурі Японії відмовлялася від особистого і поєднувалася з колективним. Злиття з іншими було метою самореалізації. Японець відводить собі місце на периферії, намагається бачити в окремій людині соціальну групу, до якої вона належить. Це ототожнює націю або групу людей з однією людиною. Відтак було правило «не втрачати обличчя за будь-яких обставин». Контекстуальний тип особистості формувався через колективну молитву, написання віршів за принципом по колу («поезія зчеплених рядків»), чайну церемонію, «пісенні збори». Ідеальна людина була гармонійною, займалася всім потроху. У сюжетах живопису горизонтальних сувоїв, які ілюстрували легенди, сказання, військові перекази, було представлено етичний кодекс японців. У них проявлявся інтерес до драматичних ситуацій і конкретних подій. Герої емакімоно дотримувались кодексу бусідо, що втілював принципи лицарської поведінки самураїв. Традиційно художник був засобом вираження поглядів і був особисто стриманим, відповідаючи ролі ремісника або артиста з низьким соціальним статусом. Каліграф, член конфуціанського класу літератури або самурайського класу в Японії, мав вищий статус, тоді як художники великого генія часто були визнані в період Камакура, отримавши ім'я від феодала і, таким чином, піднявшись соціально. Однак сценічне мистецтво, як правило, поважали менш, і нібито аморальність актрис раннього театру Кабукі змусила уряд Токуґави заборонити жінкам сцену; жіночі ролі в Кабукі та Но після цього виконували чоловіки.