Малино́вський Родіо́н Я́кович , Одеса, Херсонська губернія, Російська імперія — 31 березня 1967, Москва, РРФСР, СРСР) — радянський воєначальник і державний діяч українського походження. Полководець Другої світової війни, Міністр оборони СРСР (1957—1967), Маршал Радянського Союзу (1944). Двічі Герой Радянського Союзу (1944, 1958). Народний герой Югославії (1964), кавалер ордена «Перемога» (1945). Член ЦК КПРС (1956—1967).
Біографія Народився 10 (22) листопада 1898 року в Одесі. Українець. Позашлюбний син: мати — Варвара Миколаївна Малиновська (кухарка). Вітчим — український селянин відмовлявся всиновлювати дитину, тому виховувався він без батька в нужденній сім'ї, у важкому етичному середовищі.
1911 року закінчив церковно-парафіяльну школу. В 11 років, в день весілля мами, пішов з дому. Працював наймитом, продавцем у галантерейному магазині в Одесі. За достовірнішою версією старшого сина, Малиновського відмовився всиновлювати вітчим, і через це Родіона виховувала сестра його мами, Наталія Миколаївна, яка жила під Одесою, в селі Юрківка. Там він найнявся батраком до місцевого поміщика, а через два роки Родіона забрали в Одесу інша сестра його матері Олена Миколаївна і її чоловік Михайло Олександрович, визначив Родіона в галантерейний магазин купця Припускова хлопчиком на побігеньках (1911 — 1913). Під час праці в магазині почав самостійно вчити французьку мову.
Перша світова війна У серпні 1914 року, не маючи документів, приписав собі потрібний для вступу в армію вік, у ешелоні Єлизаветградського піхотного полку відправився на фронт Першої світової війни. Родіона збиралися повернути додому, але він прохав залишити його і врешті його зарахували підношувачем набоїв у кулеметну команду 256-го Єлизаветградського піхотного полку 64-ї піхотної дивізії. Перший бій дивізія прийняла 14 вересня на березі річки Німан.
Першу бойову нагороду рядовий Малиновський — Георгіївський хрест IV степеня — він отримав (вже як навідник кулемета) в липні 1915 року: наказ № 223, параграф 4; номер хреста — 54850, також він отримав звання єфрейтор. У жовтні того ж року був важко поранений під Сморгонью (два осколки попали в спину, один — у ногу). У жовтні 1915 — лютому 1916 років перебував на лікуванні в Єрмаковському шпиталі в Москві, потім— в Казані. Після одужання був відряджений в Оранієнбаум, де формувався запасний кулеметний полк для до Франції в обмін на озброєння і боєприпаси, яких бракувало російській армії.
З лютого 1916 року в складі 1-ї бригади Експедиційного корпусу Російської армії у Франції де воював на Західному фронті командиром кулеметної обслуги. Після Лютневої революції в Росії був обраний головою комітету роти. 16 квітня 1917 року в перший же день наступу царських частин у районі форту Брімон був серйозно поранений в руку. Попав у воєнний шпиталь в Реймсі, де насилу вмовив хірурга не ампутувати йому кість. Лікар відправив його в англійський шпиталь в Еперне, де англійський хірург зробив йому важку по тим часам операцію, яка дозволила зберегти руку. Отримав французькі нагороди — 2 воєнні хрести. Після невдалого наступу французької армії, яке отримало назву «бійня Нівеля» по імені командувача французької армії, в імперських і французьких частинах стали рости незадоволення і революційні настрої під впливом новин із Росії. У тому наступі тільки царські частини досягли успіхів у жорстоких боях за форт Брімон і село Курсі, отримавши собі славу та повагу французів. Французьке командування через великі втрати і розповсюдження в частинах революційних ідей вирішили відвести імперські бригади фронту. Літом 1917 року солдати 1-ї і 3-ї бригад, розташованих у воєнному таборі Ла-Куртін, стали вимагати від командування відправлення додому. Проте Тимчасовий уряд не хотів повертати в Росію біля 20 тис. революційно налаштованих солдат і попробувало відправити їх на Салонікську ділянку фронту, а потім умовило французів подавити повстання. Проте французьке командування не хотіло використовувати свої частини для розстрілу російських солдат, побоюючись негативного резонансу. Практично всі офіцери з більшою частиною солдат 3-ї бригади втекли із табору. Для придушення повстання генералом Занкевічем був сформований загін із свіжої 2-ї артилерійської бригади недавно прибулі із Росії, частини солдат 3-ї бригади та офіцерів. Солдатам які залишилися командуванням був пред'явлений ультиматум скласти зброю і вийти із табору. Більшість солдатів відмовилися. Родіон участі в повстанні не брав, позаяк у вересні 1917 року знаходився в шпиталі в Сен-Серван через відкриту незадовго до повстання кровотечу через рани на руці. Повстання солдат в таборі Ла-Куртин у вересні було подавлено із застосуванням артилерії, по деяким даним в ході 3-х денних боїв приблизно 600 солдат з обох сторін було вбито та поранених. Після придушення повстання російські частини були розформовані, і Родіон після лікування в шпиталі записався до Іноземного легіону. В його складі служив від грудня 1917 до серпня 1919 року нижчим чином в «Російському Легіоні Честі», який входив в склад 1-ї Марокканської дивізії. За героїзм при прориві німецької лінії оборони (лінія Гінденбурга) у вересні 1918 року французи відмітили Малиновського Воєнним хрестом із срібною зірочкою, а колчаковський генерал Дмитро Щербачєв, бажаючи заохочувати бійців, представив його до нагородження Георгіївським хрестом III степені. Таким чином, він був нагороджений двома Георгіївськими хрестами, але про друге нагородження Родіон не знав.
Громадянська війна Більшість солдатів колишньої царської армії у Франції мріяли повернутися додому, а Родіон намагався потрапити до Червоної армії. У серпні 1919 року із групою солдат Родіон у складі російського санітарного загону під егідою американського Червоного хреста відправився на пароплаві із Франції до Владивостока. У Владивосток вони добралися приблизно в жовтні 1919 року, і там група стала розпадатися. Разом із товаришем Родіон умовив командира загону виписати їм пропуск до Верхньоудинська Товариш Родіона, будучи родом із невеликого поселення під Верхньоудинським, домовився із своїм родичем, і той допоміг Родіону добратися по залізниці до Омська, який був повний відступаючими колчаківськими військами. Далі Родіон Малиновський пробирався самостійно: він перебрався на лівий берег по льоду через Іртиш і йшов пішки на захід паралельно залізній дорозі. Під Омськом він був захоплений раз'їздом червоноармійців і спершу ледь не був розстріляний — затримавши його солдати 27-ї стрілецької дивізії виявили у нього французькі нагороди і книги французькою тому вважали його шпигуном. Він насилу умовив їх доставити його у штаб, де йому повірили. В складі цієї дивізії взяв участь у Громадянській війні на східному фронті проти військ адмірала Колчака. Брав участь в захопленні Омська, Новоніколаєвська (нині Новосибірськ), станцій Тайга і Маріїнськ.В 1920 році захворів висипним тифом, але одужав.
Повернувшись до Росії в 1919 році, вступив до Червоної Армії. На посаді інструктора кулеметної справи 240-го стрілецького полку взяв участь у Громадянській війні на Східному фронті проти військ адмірала Колчака. Брав участь в захопленні Омська, Новониколаєвська (нині Новосибірськ), станцій Тайга і Маріїнськ. Захворів висипним тифом. Наприкінці 1920 після одужання його направили в школу молодшого командного складу. Закінчивши її, він став командиром кулеметного взводу, потім — командиром роти, пізніше — командиром стрілецького батальйону 246-го полку.
Міжвоєнний період У 1920 році Малиновський був направлений у школу молодшого командного складу, після цього призначений командиром кулеметного розрахунку, потім — начальник кулеметної команди, помічник командира. 1923—1927 командир батальйону 81-ї стрілецької дивізії (Москва). У 1926 вступив до ВКП(б). В 1927—1930 роках вчився та успішно закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе. З травня 1930 до січня 1931 року — начальник штаба 67-го Кавказького кавалерійського полку 10-ї кавалерійської дивізії Північно-Кавказького військового округу. З січня до лютого 1931 року — помічник начальника 1-го (оперативного) відділу штабу Північно-Кавказького військового округу. Із 15 лютого 1931 до 14 березня 1933 року — помічник начальника 3-го сектора 1-го відділу штабу Білоруського військового округу. З 14 березня 1933 до 10 січня 1935 року — начальник 2-го сектора того ж відділу. З 10 січня 1935 до 19 червня 1936 року — начальник штаба 3-го кавалерійського корпусу. При введенні персональних військових звань йому присвоєно звання полковник. З 19 червня 1936 року — помічник інспектора кавалерії Білоруського військового округу по оперативній частині. В ході маневрів військ Білоруського військового округу 1936 року був начальником штабу армії «західний».
У 1937—1938 роках полковник Малиновський перебував у Іспанії як військовий радник під час Громадянської війни в Іспанії (псевдонім «Малино»), де розроблював бойові операції проти франкістів, за що був нагороджений орденом Леніна і орденом Червоного Прапора.
Після повернення до СРСР йому було присвоєно воїнське звання комбриг 15 червня 1938 року. З 1939 року — старший викладач у Військовій академії імені М. В. Фрунзе. 4 червня 1940 року присвоєно звання генерал-майор. Підготував кандидатську дисертацію на тему «Арагонська операція, березень-квітень 1938 року», але захистити її не встиг. З березня 1941 року — командир 48-го стрілецького корпусу в Одеському військовому окрузі.
Під час масових репресій в 1937—1938 серед командного складу на Малиновського були зібрані матеріали як на учасника пронімецької змови, але справі не був даний хід. З 1939 викладав у Військовій академії імені Фрунзе (до березня 1941).
Друга світова війна
Початковий період У березні 1941 року отримав призначення в Одеський військовий округ — командиром 48-го стрілецького корпусу, якій був дислокований по берегу річки Прут на кордоні з Румунією. Штаб цього об'єднання розміщувався в молдавському місті Бєльці.
У перші тижні війни, частини корпусу опинилися в оточенні. Генерал-майор Малиновський зумів вирватися з пастки. Частини корпусу стали з боєм відходити на схід.
Комкору було присвоєне звання генерал-лейтенанта. У серпні 1941 він призначається командувачем 6-ю армією, після загибелі в ході боїв під Уманню її командарма генерала І. Н. Музиченка, а в грудні 1941 — командувачем Південним фронтом. Під його керівництвом війська Південного фронту спільно з Південно-Західним фронтом, наступаючи в районі сіл Барвінкове і Лозова, відкинули німецькі війська на глибину до 100 км, захопили на правому березі Сіверського Дінця плацдарм. Проте, пізніше довелося відступити, оскільки німці в результаті перегрупування створили значну перевагу в силах й відбили наступ радянських військ. В результаті важких оборонних боїв і відступів Малиновського звинуватили за невдачі цього періоду й він був понижений в посаді та призначений командувачем 66-й армією.
З 28 липня по жовтень 1942 командував цією армією, що билася на півночі від Сталінграду. Після розформування Південного фронту (його армії передавалися Північно-Кавказькому фронту) Малиновський деякий час командував на ставропольському напрямку Донською оперативною групою військ. Під час наступу німецької армії Гота відійшов до міста Ставрополя. У жовтні-листопаді 1942 року заступник командувача Воронезьким фронтом. У цей період Малиновський встановив близькі стосунки з М. С. Хрущовим, який був членом Військової ради цього фронту.
Від Сталінграда до Одеси
З листопада 1942 року генерал відбув до Тамбова, в районі якого терміново формувалася 2-га гвардійська армія. Вона призначалася для участі в розгромі німецького угрупування військ під Сталінградом. Начальником штабу був призначений генерал Сергі́й Бірюзов.