Bad Company — англійська рок супергрупа, сформована в Лондоні у 1973 році двома колишніми учасниками гурту Free, співаком Пол Роджерс і барабанщик Саймон Кірк, колишній гітарист Mott the Hoople Мік Ральфс і колишній басист King Crimson Боз Баррелл. Кірке був єдиним учасником, який залишився протягом усього періоду гурту, тоді як він і Ральфс були єдиними учасниками, які з’являлися на кожному студійному альбомі. Пітер Грант, який керував рок-гуртом Led Zeppelin, також керував Bad Company до 1982 року. Баррелл помер у 2006 році, а за ним Ральфс у 2025 році, залишивши Кірка та Роджерса єдиними виживими учасниками оригінального складу.
Bad Company користувався великим успіхом протягом 1970-х років. Їхні перші три альбоми, «Bad Company» (1974), «Straight Shooter» (1975) і «Run with the Pack» (1976), досягли першої п’ятірки альбомних чартів як у Великобританії, так і в США. Багато їхніх синглів і пісень, наприклад «Bad Company», «Can't Get Enough» (1974), «Feel Like Makin' Love» (1975), «Shooting Star» (1975), «Burnin' Sky« (1977) і »Rock 'n' Roll Fantasy" (1979), залишаються основними елементами класичного рок радіо. Вони продали 20 мільйонів альбомів, сертифікованих RIAA, у США та 40 мільйонів у всьому світі. Хоча спочатку вони розпалися в 1982 році, Bad Company багато разів возз’єднувалися для запису та гастролей до 2019 року, коли Роджерс переніс серйозний інсульт. У 2023 році Кірк заявив, що вони не продовжуватимуть працювати як гурт після розвитку проблем зі здоров’ям Роджерса.
У 2025 році Bad Company було включено до Зали слави рок-н-ролу.
Історія
Перший період із Полом Роджерсом (1973–1982) Bad Company була створена в Вестмінстері, Лондон. Вона складалася з чотирьох досвідчених музикантів: двох колишніх учасників гурту Free, співака Пола Роджерса та барабанщика Саймона Кірка; колишній гітарист Mott the Hoople Мік Ральфс; і колишній басист King Crimson Боз Баррелл. Гурт підписав контракт із Swan Song Records/Atlantic Records у Північній Америці та з Island Records в інших країнах. (До того часу Island Records був британським домом для Free і King Crimson, а також для Mott the Hoople для їхніх перших чотирьох альбомів; Atlantic, у свою чергу, випустив ранні альбоми King Crimson і Mott у США через ліцензійну угоду з Island.) Atlantic/Warner Music пізніше придбає не північноамериканські права на гурт. каталог.
Всупереч припущенням про те, що співак Пол Роджерс назвав групу на честь фільму Джеффа Бріджеса «Bad Company», Роджерс заявив в інтерв’ю Spinner.com, що ідея виникла в книзі вікторіанської моралі, яка показувала картину невинної дитини, яка дивиться на неприємного персонажа, який притулився до ліхтарний стовп. У підписі було написано: «Остерігайтеся поганої компанії». Дебютний альбом гурту 1974 року, «Bad Company», був записаний у Headley Grange, Гемпшир, у Mobile Studio Ronnie Lane.Bad Company (Vinyl sleeve). Bad Company. Island Records. 1974. back cover. Альбом досяг першого місця в Billboard 200 у США та номер 3 у UK Albums Chart, провівши 25 тижнів у британських чартах. Альбом був п’ять разів платиновим у США та став 46-м найбільш продаваним альбомом 1970-х років. Сингли «Can't Get Enough» і «Movin' On» досягли № 5 і № 19 у Billboard Hot 100. У 1975 році їхній другий альбом, «Straight Shooter», досяг № 3 у Великобританії та США а також став платиновим у США.RIAA Certification Search Type "Straight Shooter" under Title for search results. Альбом також породив два хіт-сингли, «Good Lovin' Gone Bad» під номером 36 і повільніший «Feel Like Makin' Love» під номером 10.
Їхній третій альбом, «Run with the Pack», вийшов у 1976 році та посів 4 місце у Великобританії та 5 місце в США."Bad Company Chart history". Official Charts Company. Retrieved 21 August 2014 Bad Company запланувала британське турне з гуртом колишнього учасника Free Пола Коссоффа, Back Street Crawler, щоб підтримати альбом, а також новий альбом Back Street Crawler. Цей подвійний тур був запланований на 25 квітня 1976 року, але був припинений через смерть Коссоффа 19 березня 1976 року. Випущений у 1977 році «Burnin' Sky» показав найгірший з перших чотирьох записів, досягнувши № 15 у США та № 17 у списку UK. «Desolation Angels», випущений у 1979 році, показав кращі результати, ніж його попередник, досягнувши № 3 у США та № 10 у Великобританії. «Desolation Angels» також прикрасив звучання групи синтезаторами та струнними. У нього було два сингли в чартах: «Rock 'n' Roll Fantasy» під номером 13 і «Gone Gone Gone» під номером 56. Однак до кінця 1970-х років гурт дедалі більше розчаровувався у виступах на великих стадіонах. Крім того, Пітер Грант втратив інтерес до групи та керівництва загалом після того, як барабанщик Led Zeppelin Джон Бонем помер 25 вересня 1980 року. За словами Саймона Кірка, «Пітер, безперечно, був тим клеєм, який тримав нас усіх разом, і за його відсутності ми розпалися».Free at Last: The Story of Free and Bad Company by Steven Rosen Трирічна перерва в студії закінчилася випуском «Rough Diamonds» у серпні 1982 року. Це був шостий і останній лонгплей у оригінальному втіленні групи, поки в 1998 році не було записано чотири нові пісні. Альбом став найгірше продаваним альбомом Bad Company з тих, у яких Пол Роджерс виступав як фронтмен. Альбом посів 15 місце у Великобританії та 26 місце в США. Після випуску «Rough Diamonds» Bad Company розпалася. Мік Ральфс сказав: «Пол хотів перерви, і, чесно кажучи, нам усім потрібно було зупинитися. Bad Company стала більшою за нас усіх, і продовження знищило б когось чи щось. З точки зору бізнесу, це було неправильно, але інстинкт Пола був абсолютно правильний».
Епоха Браяна Хоу (1986–1994) У 1985 році Мік Ральфс і Саймон Кірк, щойно минулого року працювали разом над сольним альбомом Ральфа «Take This», вирішили знову об’єднатися для нового проекту. Але в 1986 році їхній лейбл Atlantic Records наполягав на тому, щоб відновити назву Bad Company. Однак Пол Роджерс уже був залучений до нової супергрупи під назвою The Firm. Коли Роджерс пішов, два учасники, що залишилися, об’єдналися з новими менеджерами Бадом Прагером і Філом Карсоном і об’єдналися з колишнім вокалістом Тедом Нуджентом Браяном Хоу (з яким їх познайомив Мік Джонс з групи Foreigner) як новий вокаліст. Крім того, Стів Прайс приєднався до гурту як новий бас-гітарист і Грег Дечерт (екс-Uriah Heep) приєднався на клавішних. Вокальний стиль Хоу приніс гурту більше поп-рокового звучання, яке Atlantic Records шукала, щоб повернути гурту статус арени після зниження відвідуваності попередніх живих виступів і жахливих продажів «Rough Diamonds».
Гурт найняв продюсера Foreigner Кіта Олсена для продюсування першого альбому нового складу, «Fame and Fortune» 1986 року. Баррелл погодився приєднатися до гурту, і його ім’я перевірили на альбомі «Fame and Fortune», хоча він і не грав на ньому. Але незадовго до туру підтримки він знову пішов (потім повернувся Стів Прайс), щоб грати з джазовим колективом під назвою The Tam White Band. Відображаючи музичний стиль середини 1980-х, «Fame and Fortune» був наповнений клавішними, на відміну від попередніх альбомів Bad Company, але мав лише помірний успіх. Сингл «This Love» досяг 85 місця в чарті синглів, але не досяг того успіху, на який сподівався гурт. У 1987 році Dechert був виключений зі складу, оскільки група вирішила не так часто грати на клавішних у своєму звукі. Того року вони гастролювали на підтримку Deep Purple.
Для наступного альбому епохи Хоу, «Dangerous Age» 1988 року, група замінила Олсена продюсером Террі Томасом, який позбувся більшості клавішних і повернув гурт до гітарного звучання. Томас також додав невелику кількість клавішних, а також ритм-гітар і бек-вокалу і написав більшість пісень з групою. «Dangerous Age» показав кращий результат, ніж його попередник, породивши кілька відео MTV і хіти AOR «No Smoke Without a Fire» (№ 4), «One Night» (№ 9) і «Shake It Up» (№ 9, також № 89 у чарті Billboard Hot 100). Альбом став золотим і потрапив до Топ-60. Для туру «Dangerous Age» до гурту приєднався Ларрі Оукс (клавішні, гітара), який також грав з Foreigner. Прайс і Оукс пішли після закінчення туру. Наступний альбом гурту, «Holy Water», написаний переважно Браяном Хау і Террі Томасом, був випущений у червні 1990 року. Альбом, також спродюсований Томасом, мав величезний успіх як у критиків, так і в комерційних цілях, досягнувши Топ-40 і платинового статусу, продавши понад мільйон копій. «Holy Water» був першим альбомом гурту в дочірній компанії Atlantic Atco. Альбом увійшов до складу синглів: «If You Needed Somebody» (№ 16), заголовної пісні «Holy Water» (№ 89) і «Walk Through Fire» (№ 28). «Holy Water» також посідав 1 місце в чартах AOR протягом 2 тижнів, а «If You Needed Somebody» посів 2 місце. Альбом отримав значну кількість радіоефірів (загалом п’ять пісень потрапили в чарти AOR) і породив кілька відеохітів. Фелікс Кріш грав на бас-гітарі на компакт-диску, а Пола Каллена залучали для концертів.
Ральфс, який займався особистими та сімейними справами, просидів більшу частину туру «Holy Water», хоча він брав участь у альбомі. Починаючи з червня 1990 року, Ральфа замінили на гастролях і у відеозаписах колишній гітарист Crawler Джефф Вайтхорн і продюсер Томас на ритм-гітарі та клавішних. Ральфс повернувся пізніше під час туру (у квітні 1991 року), а Уайтхорн приєднався до Procol Harum у грудні 1991 року, з якими він грав до їхнього розпаду у 2022 році після смерті Ґарі Брукера. Також приєднався в цей час екс-гітарист ASAP Дейв «Бакет» Колвелл як другий гітарист. Їхній наступний тур, підтриманий Damn Yankees, став одним із п’яти найприбутковіших турів 1991 року. Останній студійний альбом епохи Хау, «Here Comes Trouble» 1992 року, містив хіти «How About That» (№ 38) і «This Could Be the One» (№ 87) з Топ-40. Альбом став золотим. Перед туром на підтримку «Here Comes Trouble» гурт додав колишнього іноземця, Roxy Music і Small Faces басиста Ріка Віллса, а Колвелл, протеже Ральфа, тепер був постійним учасником. Група гастролювала з кількома виконавцями, зокрема Lynyrd Skynyrd, і записала концертний альбом What You Hear Is What You Get: The Best of Bad Company під час туру Here Comes Trouble. Альбом, випущений у листопаді 1993 року, містив живі версії хітів епох Роджерса та Хау.
Хоу залишив гурт у 1994 році. Щодо свого відходу з гурту Хоу сказав: «Покинути Bad Company було неважким рішенням. Дійшло до того, що ніхто нічого не вносив у написання пісень, і, відверто кажучи, гурт ставав дуже неохайним наживо. Мені просто разом із Террі Томасом набридло виконувати всю роботу, а потім отримувати лише образу від Міка та Саймон.»
Епоха Роберта Гарта (1994–1998) У 1994 році до колишнього фронтмена Distance Роберта Гарта звернулися Мік Ральфс і Саймон Кірк і запитали, чи не хотів би він приєднатися до них як третій головний вокаліст у Bad Company, після Пола Роджерса та Браяна Хоу. Гарт виступав з Bad Company, в тому числі в США і Канаді. У липні 1994 року Alliance Artists і Legend Management підписали контракт, підписаний тодішнім складом Bad Company, Міком Ральфсом, Саймоном Кірком, Гартом, Дейвом Колвеллом і Ріком Віллсом, який давав Гарту право виконувати, писати і записувати пісні та альбоми та отримувати роялті як повноправний учасник Bad Company.
У 1995 році разом з Гартом вийшов альбом Bad Company під назвою «Company of Strangers». Він містив п'ять треків, написаних самими Гартом і Ральфсом. Багато з них були записані в Нешвіллі, і в них виступали такі зірки кантрі, як Вінс Гілл. Гурт здійснив рекламний тур по США з Bon Jovi. Griffin Music of America також перевидала сольний альбом Ральфа «Take This!» на CD. У 1996 році в іншому альбомі Bad Co, «Stories Told & Untold», Гарт представив сім нових композицій і сім акустичних версій, включаючи «Can't Get Enough» і «Ready For Love». Для туру 1996 року склад Bad Company був таким: Кірк, Гарт, Рік Уіллс і Дейв «Бакет» Колвелл. Ральфс пропустив цей тур через проблеми зі здоров’ям, які він також часто робив за часів Браяна Хау.
Повернення Пола Роджерса, гастролі та бездіяльність (1998–2008)