Васи́л Ле́вський (За давньоболгарською традицією кирилицею його прізвище писали як Василъ Лѣвскій; народжений як ) (, Карлово — , Софія) — Національний герой Болгарії, болгарський революціонер на псевдо «Диякон», «Джинґібі», «Дервішоґлу Аслан Ефенді» (загалом мав понад 50 псевдонімів та вигаданих прізвищ, бо під час революційної діяльності у Болгарії змінював їх ледь не щотижнево), а також відомий як чернець Ігнатій Хіландарського монастиря. Є одним із «чотирьох великих» () Болгарського руху звільнення від османів (Болгарської революції), куди відносять ще Христо Ботева, Георгія Стойкова Раковського й Любена Каравелова.
Ідеолог та організатор відродження болгарської держави в ХІХ столітті. Вшанований болгарською спільнотою найвищими епітетами — болгарський месія, Апостол свободи тощо. У політичній теорії поєднував елементи утопізму та романтизму. Його мрією було створення чистої і святої республіки, в якій усі мали б рівні права, незалежно від своєї національності та віросповідання. Для Османської ж імперії він був одним із представників терористичних груп православних османів, яких підтримували спецслужби Сербії, Румунії та Російської імперії.
Засновник Внутрішньої революційної організації (ВРО), а також Болгарського революційного центрального комітету (БРЦК). Розробник стратегії звільнення етнічних територій болгарського народу від панування Османської імперії.
Життєпис
Ранні роки Народився в старовинному анклаві болгарських поселень, що не знали турецької етнічної присутності — місті Карлово. Батько Васила Іван Кунчев був освіченим ремісником, який займався опліткою та малярством. Мати Гіна Василєва Караіванова-Кунчева, домогосподарка, займалась вихованням дітей. Вона походила із заможнішої сім'ї ніж родина її чоловіка, її батько був золотих справ майстром у місті Сопот, але звідти через погроми болгар змушений був втекти.
У матеріальному плані сім'я Кунчевих бідувала. Врешті Іван Кунчев розорився, через злополучне особисте поручительство і нелояльність свого партнера.Унджиев И., Васил Левски. Биография, С., 1967, с.34 — 36. Васил мав двох сестер та двох братів. Один з його братів, Петр Кунчев надалі став відомим революціонером.
Спочатку Васил навчався в школі () в Карлово протягом 1845—1849 років, паралельно вивчаючи «» — виробництво вовняних матеріалів для верхнього одягу, у тому числі для османської армії.Унджиев И., Васил Левски. Биография, Народен комитет «Васил Левски» и Дирекция на изкуствата, С., 1945 и 1947, с.80.
Коли Василу було 14 років, батько та молодша сестра Марія померли. Три брати змушені були дбати про родину. Васил пішов традиційним шляхом болгар Карлово — стати ремісником.
Релігійна освіта Проте 1852 року став послушником при своєму дядькові, архимандриті Василєві, який збирав людські пожертви для Хіландарського монастирі. З ним Васил 2 роки брав участь у зборі пожертв, при цьому вивчаючи церковний спів та основи богослужіння. 1855 року вони залишили Карлово та переїхали до Старої Загори, де Васил продовжив навчання в школі. Воно було дуже пристойним, адже надалі Васил вільно спілкувався грецькою, турецькою та вірменською мовами. 1857 року на вимогу дядька покинув школу та рік провів у Пловдиві, де навчався у церковному училищі в підготовці на сан священника. Тоді ж він написав перший відомий свій рукопис — «Вступ до викривального богослов'я».
Влітку 1858 року Васил повернувся в Карлово зі своїм дядьком, який начебто поставив йому умову постригтися в ченці для подальшого відправлення в Росію, щоб вчитися. Але за спогадами Васила Караіванова, двоюрідного брата Левського, ані той, ані його дядько про це гіпотетичне навчання навіть не згадували.Караиванов, П. Васил Левски по спомени на Васил Караиванов. С., 1987, с.227 — 228. А от відомий болгарський революціонер та письменник Стоян Заїмов про це писав у книзі, яку присвятив Левському.Васил Левски Дяконът. Кратка биография, написана по повод откриване на паметника. Второ издание (1895, 1897) 7 грудня 1858 Левський постригся в ченці та був висвячений в цій іпостасі під ім'ям «Ігнатій» в Сопоті, у монастирі «Святий Спас» під покровом преподобного Кирила Рильського. 1859 року у Пловдиві митрополит Паїсій висвятив його на ієродиякона церкви «Діва Марія» в Карлово. Левський служив у церкві разом із дядьком до кінця 1861 року, коли вирішив присвятити себе революційній боротьбі.
Еміграція
У Сербії 1863 року Васил емігрував до Сербського королівства, де став помітним у радикальних колах болгарських революціонерів. Увійшов до Першої болгарської легії на чолі з Георгієм Раковським. Взяв участь у військових діях Сербії проти Османської імперії. Через свою хоробрість під час боїв з османами під Белградом 3–5 червня 1862 року отримав псевдонім «Левський» — за легендою зробив левиний стрибок () під час військових вправ. У той час Васил прийняв революційну тактику Раковського про необхідність організації чет, їх введення до Болгарії, які тоді своєю діяльністю піднімуть народні маси на повстання проти османської влади. Наприкінці червня 1862 року його відправили до чети, яку очолював Ільо воєвода. Але сербська влада замість військового навчання чет змушувала їх займатися невійськовими обов'язками, зокрема, косити траву для сербського війська. Це призвело до конфлікту та, надалі, до заборони болгарських збройних формувань в Сербії. Після їх розформування 1862 року Левський був змушений слугувати у багатого серба. Але наприкінці 1862 року він пішов із такої служби, в Белграді продовжив навчання своєму ремеслу пошиву одежі, при цьому, у вільний час, Васил відвідував казарми задля продовження опанування військовими навичками.
У Румунії Наприкінці 1862 року Васил переїхав до Румунії, але вже як ветеран болгарських збройних формувань. Скоріше за все, там він вивчав особливості місцевого болгарського революційного осередку.
Повернення до Болгарії Влітку 1863 року повернувся в Болгарію і працював церковним співцем у Карлово. Тоді ж його заарештували на три місяці в Пловдиві за участь у Першій болгарській легії в Сербії. Хоча його двоюрідний брат Васил Караіванов згадував, що і Левський, і його дядько були заарештовані на місяць у Пловдиві. Проте є свідчення, що Васила начебто заарештували через скаргу його дядька про те, що він вкрав у нього коня.Унджиев И., Васил Левски. Биография, Народен комитет «Васил Левски» и Дирекция на изкуствата, С., 1945 и 1947, с. 126. Взимку 1863 року аж до літа 1864 року Левський жив у Пловдиві та відвідував декілька місяців училище.
Зречення від чернецтва та дияконства 19 квітня 1864 року на Великдень у районі Алтинчаїр біля Карлово у присутності друзів Хаджи Георгія Попристова і Христо Пулева Васил сам відрізав свої довгі чернечі коси, зрікся чернечих обітниць і дияконських свячень. Це викликало справжній скандал у Пловдивській єпархії, його дядько погрожував йому архієрейським су́дом. Проте Васил вперто наполягав на своєму, церковні чини дали йому спокій. Він певний час жив із вчителювання у селах, спочатку поблизу від Карлово, а потім у Добруджі (тепер Румунія). Там де він вчителював, то створював революційні групи для подальшої боротьби проти османів.
Професійна революційна діяльність на ранньому етапі 1866 року він знову вступив у зв'язок із групами болгарської еміграції, з Раковським, Стефаном Караджою та Хаджи Димитиром. Надалі він до початку 1867 року працював вчителем у Північній Добруджі, а в березні 1867 року переїхав до Бухаресту, де повністю включився у революційну діяльність.
1867 року Левський став прапороносцем військового загону (чети) Панайота Хитова, здійснив з нею невдалий 99-денний похід по Болгарії, з четою перейшов до Сербії. 1868 року разом із Панайотом Хитовим приєднався до Другої болгарської легії.
У лютому 1868 року захворів (імовірно, це була виразка шлунка), лежав у військовому госпіталі, де його прооперували, потім доліковувався на приватній квартирі. У квітні того ж року він покинув Другу легію, яку наприкінці цього місяця розформував сербський уряд.
У травні і червні 1868 року Васил перебував у румунському місті Турну-Мегуреле, де вирішив організувати невелику чету, щоб з нею піти до Болгарії. У червні він зустрів Хаджи Димитира в Бухаресті, щоб підготувати чету, але не схвалив її організацію і повернувся до Сербії у місто Заєчар. Протягом червня-липня 1868 року на нетривалий час потрапив до в'язниці в Заечарі, тому що підбурював місцевих болгар до військових дій проти османів на теренах Болгарії.
У цей час Васил почав переосмислювати попередню революційну діяльність, як свою, так і в цілому болгарської революційної спільноти. У серпні 1868 року, після повернення в черговий раз до Бухаресту, його знову на короткий термін заарештувала місцева влада через вхід до Болгарії чети Хаджи Димитира і Стефана Караджа, але його досить швидко звільнили через стан здоров'я — ще незагоєну післяопераційну рану. У той час Васил переконався, що не є доцільною тактика лише четницької діяльності, яку гаряче сповідував Раковський. Чети, які потрапляли до Болгарії, не були здатні підняти народ на повстання і їх досить швидко винищували османські вояки саме через відсутність масової та активної підтримки, в першу чергу, селян. Він зрозумів, що потрібний інший шлях для досягнення кінцевої мети — звільнення Болгарії від османів. Вперше Васил висловив думку, що має бути проведена попередня підготовка простих людей до участі у визвольному русі. У листі до Панайота Хитова він натякнув про свої висновки і наміри, повідомив, що він вирішив зробити щось значне на благо Вітчизни: У Васила з'явилась стійка недовіра до Сербії і переконання, що болгари повинні покладатися в першу чергу на себе, а не на зовнішні сили. Загибель чети Хаджи Димитира і Стефана Караджи, нарешті, переконала його в тому, що копітка підготовча робота є необхідною умовою для перемоги болгарської революції. До грудня 1868 року він проживав у Бухаресті, де він почав інтенсивні перемовини з представниками болгарської революційної спільноти. Тоді й відбулась зустріч Васила із Христо Ботевим та їх подальше спільне проживання в покинутому вітряку поблизу Бухареста. Христо Ботев]] у листіЛист не зберігся, його процитував у своїй праці Захарій Стоянов «Съчинения в три тома. т. 1. С., 1965.» до Киро Каблешкова: «Мій друг Левський, з яким ми живемо, має нечуваний характер. Коли ми перебуваємо у надкритичній ситуації, він такий веселий, як і тоді, коли ми знаходимося в кращому становищі. Холод, дерево і камінь прокляті, ми голодні два або три дні, а він співає і веселий. Вечором до того, як ляжемо спати — він співає; вранці, як тільки відкриє очі, знову співатиме. Як ти будеш у розпачі, він тобі підніме настрій і змусить забути усі прикрощі та страждання. Приємно людині жити з подібною особистістю!» Однак деякі дослідники піддають сумніву факт не тільки їхнього спільного проживання, але й взагалі знайомства, мотивуючи повною відсутністю згадування Ботева у документах самого Левського.Стоянов, И. Нови щрихи върху идейните възгледи и дейността на Васил Левски. (Нові штрихи до ідеологічних поглядів та діяльності Васила Левського) С., 2000, с. 38 — 44.
Створення Внутрішньої революційної організації На кошти, які зібрала болгарська спільнота, Васил 7 грудня 1868 року відбув з Турну-Мегуреле складним шляхом через Стамбул до Болгарії, куди в'їхав на початку січня 1869 року. Це була його перша подорож з агітаційними цілями задля встановлення контакту з місцевими жителями та будування революційної організації. Його шлях пройшов через Пловдив, Карлово, Сопот, Казанлик, Слівен, Велико Тирново, Ловеч, Плевен і Нікополь. Всюди Васил зустрівся та розмовляв про революцію зі своїми довіреними друзями і знайомими, щоб організувати їх до революційної справи. На той час Васил був впевнений, що через нетривалий час може бути оголошенне повстання. Перший свій візит до Болгарії він закінчив 24 лютого 1869 року і повернувся тоді у Турну-Мегуреле.