Іван Федотович Слинько (1890, Оржиця, Лубенський повіт, Полтавська губернія, Російська імперія — 25 жовтня 1937, Київ, Українська РСР, СРСР) — український радянський партійний і державний діяч, народний комісар соціального забезпечення Української СРР (1934—1936), заступник народного комісара внутрішніх справ УСРР (1926—1929), голова виконкому Подільської губернської ради (1924—1925), виконавчого комітету Сумської (1923), Ніжинської (1923—1924), Вінницької (1925) та Миколаївської (1929—1930) окружних рад УСРР. Член ВКП(б), учасник адміністративних і соціально-економічних реформ у радянській Україні в міжвоєнний період.
У 1920-х роках Слинько обіймав керівні посади в системі окружного управління УСРР, очолюючи виконавчі комітети окружних рад у період формування радянського адміністративно-територіального устрою. У 1926—1929 роках працював заступником народного комісара внутрішніх справ УСРР Всеволода Балицького, беручи участь в організації діяльності органів внутрішнього управління та державної безпеки в умовах зміцнення радянської влади. Його діяльність припала на етап інституційного оформлення репресивного апарату та централізації управління в республіці.
У 1934—1936 роках Іван Слинько обіймав посаду народного комісара соціального забезпечення Української СРР, відповідаючи за систему державної допомоги, пенсійного забезпечення та соціальної підтримки населення в умовах післяголодоморної кризи та соціальних наслідків індустріалізації. У серпні 1937 року був заарештований органами НКВС у Києві, засуджений за сфабрикованими звинуваченнями і розстріляний у Києві. У 1956 році посмертно реабілітований. Був рідним старшим братом члена ЦК КП (б) У Петра Слинька, страченого білогвардійцями в Харкові в 1919 році.
Життєпис
Походження Народився в селянській багатодітній українській родині в селі Оржиця Лубенського повіту в 1890 році. Родина мала 3 десятини землі. Батько разом з усією родиною перебував під постійним наглядом поліції та зазнавав переслідувань через участь його синів у революційному русі 1905—1907 років. Під час поїздки до Полтави взимку 1909—1910 років, куди він вирушив, щоб дізнатися про долю заарештованого сина Івана, батько тяжко застудився на відкритій платформі товарного вагона, зліг і більше не одужав. Ця подія, безперечно, вплинула на світогляд братів Слиньків. Батька Івана та Петра Слиньків не стало навесні 1911 року.
Кар'єра
Соціаліст-революціонер (1906 — 1918) З 1906 року був членом партії есерів, за що був неодноразово заарештований царською поліцією в 1906 — 1910 роках. Перший арешт Івана Слинька відбувся у 1906 році — за підозрою в поширенні есерівських листівок у рідній Оржиці. За цим звинуваченням він провів близько двох місяців у Лубенській тюрмі. У 1907 році Слинька було заарештовано в Полтаві та після звільнення направлено під поліцейський нагляд у місце постійного проживання. У 1908 році його знову затримали в Полтаві, однак через 5–6 днів звільнили без висунення формальних обвинувачень. У 1909 році, працюючи фельдшером у селі Петрівці Миргородського повіту Полтавської губернії, Слинько був заарештований та утримувався в Полтавській тюрмі близько трьох місяців. Останній із зафіксованих у цей період арештів відбувся у 1910 році в селі Акимівка поблизу Єлисаветграда (нині — Кропивницький) за підозрою в поширенні нелегальної літератури. На час слідства він перебував у Єлисаветградській тюрмі близько місяця. За жодним із п’яти арештів Івана Слинька не було притягнуто до судової відповідальності. Попри спроби слідчих НКВС в 1937 році інкримінувати йому таємну співпрацю з царською поліцією, Слинько такі факти заперечував. В період між 1906 — 1910 роками завершив навчання у фельдшерській школі в Полтаві, де також навчався його молодший брат Олександр.
З 1910 року Іван Слинько працював вчителем Оржицької вищої початкової школи в Полтавській губернії. З 1917 року очолював Оржицьку волосну управу Полтавської губернії. В тому ж році він долучився до полтавського осередку УПСР, а по їхньому розколу став боротьбистом.
Комуніст та управлінець (1918 — 1932) Наприкінці 1918 року за сприяння свого брата Петра Іван Слинько долучився до лав РКП(б). В 1919 році працював підпільно на Волині, де в лютому 1920 року був схоплений польською контррозвідкою і згодом побитий. Будучи врятованим невідомим селянином з селища Миропіль, зміг підлікувати рани і вийти в райони, які були зайняті червоними військами. З літа 1920 року Іван Слинько працював у виконавчому комітеті Полтавської губернської ради. В 1921—1922 роках — заступник голови Полтавського губкому. У 1923 році — голова виконавчого комітету Сумської окружної ради. З листопада 1923 по 1924 рік — голова виконавчого комітету Ніжинської окружної ради. У 1924 році — голова Подільської губернської планової комісії й заступник голови виконавчого комітету Подільської губернської ради.
24 липня 1924 — липень 1925 року — голова виконавчого комітету Подільської губернської ради. Перебуваючи на цій посаді, Слинько активно курував українізацію. 1 листопада 1924 року у Вінниці відбулося спеціальне спільне засідання польського бюро Подільського губкому КП(б)У за участю представників ЦК КП(б)У та Наркомату освіти УСРР, присвячене організації радянської роботи серед «українців-католиків» Поділля. На засіданні керівник Подільського губвиконкому Іван Слинько висловив позицію, що на Поділлі «поляків немає, а є лише українці-католики», яких слід негайно українізувати. Його дії продовжували політику уніфікації та радянізації населення, що супроводжувалася закриттям польських шкіл і тиском на місцеві органи влади для заміни польського культурного та освітнього контексту українським. Рішення окружних партійних комітетів переглянути мережу шкіл і масово закривати польські навчальні заклади було підтримано Слиньком, що демонструвало його активну участь у політиці культурної асиміляції та уніфікації освіти на території Поділля. Такі дії загострили протиріччя між етнічними групами та показали радянський підхід до розв'язання національних питань через централізовану адміністративну і політичну директиву.
З серпня по 1 листопада 1925 року — голова виконавчого комітету Вінницької окружної ради й голова Вінницької міської ради. В 1926 — 1929 роках — заступник народного комісара внутрішніх справ Української СРР. 27 жовтня 1929 — серпень 1930 року — голова виконавчого комітету Миколаївської окружної ради.
Заступник наркома юстиції (1932 — 1934) В 1932—1934 — заступник народного комісара юстиції Української СРР, заступник прокурора Української СРР. Як заступник наркома юстиції, Слинько проводив оцінку масштабу репресій в УСРР у 1930–1934 роках. За його розрахунками, у цей період було репресовано близько одного мільйона осіб. При цьому він не зазначав, що ця цифра не включає селян, розкуркулених у 1930–1934 роках, тих, хто був депортований за опір хлібозаготівлям у 1932–1933 роках, а також осіб, засуджених на тривалі строки ув’язнення за законом від 7 серпня 1932 року.
У листопаді 1934 року львівська газета «Правда», з посиланням на повідомлення ТАСС, поінформувала про результати ревізії, проведеної з Москви в Народному комісаріаті юстиції УСРР. Перевірка виявила масштабні зловживання та розкрадання державних коштів. У центрі скандалу опинилися заступник генерального прокурора УСРР Розвадовський і контрольний прокурор Тіверський, яких звинувачували у привласненні понад 1,2 млн радянських карбованців. Івана Слинька, який на той час обіймав посаду народного комісара соціального забезпечення УСРР і раніше був заступником народного комісара юстиції, звинуватили в тому, що він знав про зловживання у відомстві, але не вжив жодних заходів, фактично покриваючи розкрадання.
Нарком соціального забезпечення УСРР (1934 — 1936) З 29 травня 1934 по 26 березня 1936 — народний комісар соціального забезпечення Української СРР. Його кандидатуру було затверджено після обрання до складу Центрального Виконавчого Комітету УСРР, що забезпечило включення до офіційного списку депутатів найвищого законодавчого органу республіки.
30 червня 1934 року І. Слинько подав секретареві ЦК КП(б)У Миколі Попову звіт про стан справ у Народному комісаріаті соціального забезпечення. У документі він зазначав, що прийняв наркомат у стані глибокої дезорганізації, де існували численні зловживання й безлад у підпорядкованих установах. На той час система НКСЗ охоплювала близько 200 підприємств, які у 1933 році випустили продукції на суму близько 200 млн карбованців, а за планом 1934 року мали забезпечити виробництво на 318 млн карбованців. Витрати лише на соціальне забезпечення становили близько 40 млн карбованців, не враховуючи коштів на утримання управлінського апарату. Слинько в цьому ж листі відзначав принизливе ставлення партійно-державного керівництва до Народного комісаріату соціального забезпечення та його завдань. Попри значний обсяг роботи, на матеріально-побутове забезпечення підопічних спрямовувалося лише близько 20 % коштів. За його спостереженнями, серед чиновників і представників влади поширилася думка, що НКСЗ не є повноцінним наркоматом, а лише другорядною установою. Він наголошував на низькому рівні професійної підготовки кадрів і відсутності зацікавленості в діяльності комісаріату з боку вищого керівництва. Водночас попри таке ставлення, система соціального забезпечення в Україні продовжувала функціонувати протягом майже п’ятнадцяти років.
Прийшовши на роботу в наркомат соцзабезу, Слинько ініціював чистку кадрового складу відомства. Після проведеної кадрової чистки в апараті Народного комісаріату соціального забезпечення залишився лише 101 співробітник, серед яких троє були членами партії, однак відзначалися низькою професійною придатністю. Заступника наркома Іванова, який раніше порушував перед ЦВК СРСР питання про нагородження співробітників наркомату соцзабезу Донського та Покорного орденами, усунули з посади, попри його 37-річний партійний стаж. Згодом Слинько констатував, що в наркоматі панують занепад і дезорганізація, а сама установа нагадувала йому поєднання господарської бази й притулку, а не державний орган республіканського рівня. Подібна ситуація, за його словами, спостерігалася і в місцевих структурах, де бракувало компетентних і відповідальних працівників.
7 липня 1934 року нарком соцзабезу Іван Слинько звернувся з листом до Станіслава Косіора та Павла Постишева, у якому виклав пропозиції щодо реорганізації Народного комісаріату соціального забезпечення та вдосконалення всієї системи соцзабезу в республіці. Після аналізу стану справ у галузі голова Раднаркому УСРР Влас Чубар ухвалив рішення про ліквідацію окремих структурних підрозділів наркомату, зокрема організаційного відділу, та суттєве скорочення штатів.