Ніоба, також Ніобе́я () — дочка фригійського царя Тантала, і ДіониГигин. Мифы 9 (або Евріанасси), або дочка ТайгетПримечания В. Н. Ярхо в кн. Софокл. Драмы. М., 1990. С.560 дружина фіванського володаря Амфіона, сестра Пелопа.
Ніоба в давньогрецьких міфах Її батько був правителем міста поблизу Маніши у сучасному Егейському регіоні, яке називалося "Тантал", "Місто Тантала" чи "Сіпіус". Місто знаходилося у підніжжя гори Сіпіус і його руїни бачили на початку першого століття нашої ери, але деякі сліди залишились і до сьогодні. За свідченнями Плінія, Тантал був знищений землетрусом і на його місці потім звели місто Сіпій.
Чоловік Ніоби, Амфеон, був сином Зевса і Антіопи, Зевсової сестри-близнючки, правительки Себесу. Амфіон став чудовим співаком і музикантом після того, як його коханець Гермес навчив його грати і подарував йому золоту ліру. Амфіон одружився з Ніобою, дочкою Тантала, Лідійського царя.
Ніоба запишалася своїми дітьми — Ніобідами і надумала зрівнятися з Лето, у якої були лише двоє дітей: Аполлон і Артеміда. Близька подруга ЛетоСапфо, фр.142 Лобель-Пейдж. Стала говорити, що вона плодовитіша ніж богиня Лето, і та розгніваласяДиодор Сицилийский. Историческая библиотека IV 74, 3; Ювенал. Сатиры VI 177.( За міфом Гомера: одного разу дочка сліпого віщуна Тіресія, віща Манто, проходячи вулицями семибрамних Фів, закликала всіх фіванок принести жертви Латоні та її дітям-близнятам: золотокудрому, далекоразя-щому Аполлону і незайманій Артеміді. Почувши поклик Манто, фіванки пішли до вівтарів богів, прикрасивши голови лавровими вінками. Одна лише Ніоба, горда з своєї могутності і посланого їй богами щастя, не хотіла йти приносити жертви Латоні.)
Або стала говорити, що її діти були найкращими з людейДион. Троянская речь 9. Відомості про кількість дітей Ніоби розходяться. Найпопулярнішою стала версія про 7 синів і 7 дочокЕврипид. Кресфонт, фр.455 Наук; Антипатр Сидонский. Эпиграмма 70 Пейдж; Сенека. Медея 955 (за Гесіодом, 10 синів і 10 дочок або 9 і 10Гесиод. Перечень женщин, фр.183 М.-У.; Элиан. Пёстрые рассказы XII 36; по Гомеру — 6 синів та 6 дочокГомер. Илиада XXIV 604; Феодорид. Эпиграмма 18 Пейдж; Проперций. Элегии II 20, 8, те ж у ФерекідаСхолии к Еврипиду. Финикиянки 159 // Комментарий Д. О. Торшилова в кн. Гигин. Мифы. СПб, 2000. С.20; за Гелланіком — 4 сина та 3 дочки (схолії до Евріпіда), за Геродором — 2 сини і 3 доньки (Аполлодор); по Ласу — 7 і 7Элиан. Пёстрые рассказы XII 36, за Алкманом всього 10, за Сапфо 9 синів і 9 дочокАвл Геллій. Аттические ночи XX 70 // Комментарий Д. О. Торшилова в кн. Гигин. Мифы. СПб, 2000. С.20, відповідно до Мімнерма і Піндара — 20). За Вакхілідом, 10 синів і 10 дочокВакхилид, фр.20d Бласс. Ще про них писали Гелланік і Ксанф. Овідій називає імена 7 синів Ніоби, але не імена дочок.
Роздратована зарозумілістю Ніоби, Лето звернулася до своїх дітей такими словами:
- Тяжко образила мене, вашу матір, горда дочка Тантала. Вона не вірить, що я богиня! Мене не визнає Ніоба, хоч тільки перед великою дружиною Зевса, Герою, поступаюсь я могутністю і славою. Невже ви, діти, не помститесь за цю образу? Адже коли ви залишите Ніобу без відплати, то перестануть люди шанувати мене і зруйнують мої вівтарі. Адже й вас образила дочка Тантала. Вона рівняє вас, безсмертних богів, із своїми смертними дітьми. Вона така ж зневажлива, як і її батько Тантал!
Перебив свою матір стріловержець Аполлон:
— О, кінчай швидше! Не говори більше нічого! Адже своїми скаргами ти віддаляєш кару!
— Досить! Не говори! — вигукнула й гнівна Артеміда.
Діти Лето своїми стрілами знищили всіх дітей кривдниці. Артеміда вбила всіх дочок Ніоби в її власному будинку, а синів, що полювали на схилах Кіферона, вбив Аполлон. За деяким авторам, ще 1 син і 1 доньку врятувалися. За трагедією, сини були вбиті, полюючи на Сіпілі, а дочки — в палаці, крім Хлоріди. Аполлодор твердить, що сини були вбиті під час спортивних змагань, а дочки — біля могили своїх братів (Овідій). Амфіон, довідавшись про загибель дітей, трупи яких були поховані лише десятого дня, заподіяв собі смерть.
Дев'ять днів лежали вони непоховані; нарешті на десятий були віддані землі богами, бо Зевс обернув серця людей у камінь. Ніоба від горя обернулася в камінь і у вічній тузі проливала сльози за загиблим потомствомИлиада", XXIV, 602–617. Після смерті дітей Ніоба прийшла в Сіпіл до свого батька Тантала і там перетворилася на камінь, який плаче вдень і вночіПсевдо-Аполлодор. Мифологическая библиотека III 5, 6 Згадана в «Іліаді», перетворена на камінь на СіпиліГомер. Илиада XXIV 602; Софокл. Антигона 823–833, за Гомером, в камінь були перетворені і інші люди, так що не було кому поховати дітей Ніоби.
Така версія цього міфу у Гомера. Багато поетів після нього користувалися цим сюжетом, оспівуючи «», тобто, «страждання Ніоби». Особливо драматичне сказання про Ніобу викладено в Овідія«Метаморфозы», VI, 146–312. За версією міфу, прийнятого Овідієм, Ніоба після перетворення в камінь була віднесена вихором на рідній Сіпіл, де кам'яна статуя її зрослася з вершиною Фригійської гори. Ще в давнину пояснювали цей міф тим, що дійсно вершина гори Сіпіла має форми людського тіла в зігнутому положенні (Павсанієм, I, 25, 5).
Грецький учений Павсаній (II ст. Н. Е..) Згадував:
Цю Ніоба я і сам бачив, піднявшись на гору Сіпіл; поблизу — це крута скеля, і що стоїть перед нею вона не показує ніякого вигляду жінки … якщо ж устати далі, то здасться, що ти зовсім ясно бачиш жінку яка плаче"
Могильні пам'ятники дітей Амфіон показували у Фівах, окремо синів, окремо дочок; а також золу від їх похоронного багаттяПавсаний. Описание Эллады IX 16, 7; 17, 2. За тлумачення, Ніоба поставила на могилі дітей своє кам'яне зображенняПалефат. О невероятном 8.
Дійова особа трагедії Есхіла «Ніоба» (фр.154-161 Радт)Аристофан. Лягушки 912–920: «трагическая кукла», трагедії Софокла «Ніоба» (фр.441-448 Радт), Мелітона і невідомого автора «Ніоба».
До образу Ніоби, що став символом матері-страдниці, зверталося багато письменників і митців. Найвідоміша група «Ніоба з дітьми» роботи Копаса (в римській копії), яка зберігається у Флоренції. У пізніших творах літератури та мистецтв; Ніоба — уособлення горя та страждання. У європейському живописі мотиви міфа про Н. відбито в творах Дж. Романо, Дж. Б. Россі, Я. Тінторетто й ін. В українській літературі образ Н. використали Леся Українка, Ольга Кобилянська та ін.
Образ Ніоби в літературі і мистецтві
Література Історія про Ніобу, а особливо про її скорботи, є давньою. Контекст, в якому її згадує Ахіллес звертаючись до Пріама в «Іліаді» Гомера, - це жалоба. Пріам схожий на Ніобу в тому сенсі, що він також сумував за сином Гектором, якого вбили і не поховали за кілька днів.
Ніоба також згадується в "Антигоні" Софокла, де Антигона прямує до своєї смерті та порівнює власну самотність з тією, що була у Ніоби. Софокл, за уявленнями деяких вчених, також створив п'єсу під назвою "Ніоба", яка була втрачена.
"Ніоба" Есхіла збереглася в фрагментарних цитатах, які були доповнені аркушем папірусу, що містить двадцять один рядок тексту. З фрагментів видно, що в першій частині трагедії скорботна Ніоба схована за вуаллю і не промовляє ні слова.
Крім того, конфлікт між Ніобою та Лето згадується в одному з поетичних фрагментів Сапфо ("До того, як вони були матерями, Лето і Ніоба були найбільш відданими друзями").
У джерелах латинської мови історію Ніоби вперше розповідає Гігін у своїй збірці оповідань у стислих та простих "Фабулах".
Парфеній Нікейський записує рідкісну версію історії про Ніобу, в якій її батька звуть Ассаон, а її чоловік Філоттом. Обставини, за яких Ніоба втрачає своїх дітей, також різні.
Сльози Ніоби згадувались також у монолозі Гамлета (Акт 1, Сцена 2), в якій він протиставляє горе своєї матері за мертвим королем, батьком Гамлета - «як Ніоба, всі сльози» - до її нечуваного поспішного одруження з Клавдієм.
Цитата з Гамлета також використовується в романі Дороті Л. Саєрс «Убивство повинно рекламуватися», в якому клієнт рекламного агентства відхиляє рекламу, де ця цитата використовується як підпис.
У романі Вільяма Фолкнера "Авесалом, Авесалом!" Фолкнер порівнює Еллен, дружину Сатпена та батька Генріха та Джудіт, з Ніобою.
Серед творів сучасної літератури, в яких Ніобу можна вважати центральним персонажем, можна назвати віршовану збірку Кейт Деніелс "Ніоба".Упродовж історичного розвитку античної міфології Ніоба перетворилась у вічний образ, до якого постійно зверталися представники мистецт-ва й літератури – Скопас, Дж. Романо, Дж. Б.Россі, Л. Тінточетто, Караваджо, О.Пушкін та інші.В українській літературі до трансформації міфу про Ніобу й неоміфологізації цього образу майже одночасно звернулися Леся Українка (поезія «Ніобея», 1902), О. Кобилянська (повість «Ніоба», 1904), письменники – молодомузівці (П. Кар-манський – «Інтродукція», «Ждала, молилася...», С. Чарнецький – «На виставці»), М. Левицький («Ніоба»,1914). У цих творах античний міф не ли-ше розкриває зміст подій історії й сучасності, але й сам пояснюється ними. У співвіднесені міфу, історії та сучасності письменники прагнуть до синтетичного відчуття часу. Соціально-актуальний пласт творів Лесі Українки й О. Кобилянської про Ніобу виявляється в тому, що для обох письменниць у неоміфологізації цього образу певною мірою послужили прототипи.
Своєрідно трансформується образ Ніоби й в однойменному оповіданні-«бувальщині» М. Левицького. Автор, як і Леся Українка, О. Кобилянська, поети-молодомузівці, рецепіює цей античний образ як традиційний. Головна героїня твору, талановита артистка «з мандрівної провінціальної «русско-малорусской трупи» Настя відтворює образ античної цариці на сцені, і доля її асоціюється з античним міфом, бо вона втрачає єдину свою доньку. Смертельно хвора артистка прекрасно зіграла роль античної Ніоби: «Ніобея була дуже гарна в старовинному грецькому хітоні, що не ховав її і не псував чудових, принадних форм її молодого тіла; а особливо гарне було її бліде обличчя й очі, що світились дивним блиском. З усієї публіки, що сиділа в театрі, тільки один той лікар знав, який грим навів на те личко, на ті очі той незвичайний, гарячковий блиск і красу»
Всередині XX століття (1951 р.) один із найвидатніших польських письменників Константи (Ільдефонс) Галчинський теж звернувся до інтерпретації образу Ніоби в однойменній поемі, про яку зауважував:«Друзі по ремеслу говорять мені: «Ніоба – річ складна».Вони помиляються. «Ніоба» – річ дуже складна». Як людина культури К. І. Галчинський веде своєрідний діалог із найвідомішими представниками різних видів мистецтва, створюючи авторський неоміф про Ніобу, де наявні як прямі відсилання до античної та інших міфологій, так і наповнення цього образу новим конкретно-історичним змістом. Він називає Ніобу «мрією, піснею віку», «мистецтвом, що сміється й плаче», «солодшою за щастя», «дощем золотим і вітром», «симетрією й гармонією», оргàном, «що виріс у Кельнському соборі тисячами фігур, і квітів, і верблюдів...». Вона, на думку автора, «як скрипку», тримає Європу «в своїх незморних долонях» й уособлює горде ім'я людини, яка «окупила кров'ю наш мир і спокій», заради неї, що «тривожним стражданням мудра», буде вивчатися мова «каменів, цегол і дощок», будуть знаходитися нові тварини на міжпланетних ловах, обертатися в світло «атом часу і слова». Переплетення, синтезування минулого, теперішнього, майбутнього відтворюється в поемі параболою звуків, голосів, фарб. Античний міф про Ніобею стає структуротворчим у поетичному космосі письменника, піддається авторському художньо-естетичному осмисленню, що призводить до певних «порушень» міфологічних традицій, обростає новими філософськими, морально-етичними вимірами. Він виконує функцію домінанти в картині світу поета, трансформується у власній авторській міфотворчості. У цій поемі використаний новаторський метод побудови, який заснований на введенні до тексту різнорідного матеріалу культури – музики, скульптури, архітектури, зразків образотворчого мистецтва, який перетворюється на стилістичну єдність.