Мочулище

Мочули́ще — село в Україні, у Дубровицькій міській громаді Сарненського району Рівненської області. Населення — 626 осіб (2011).

Назва Існує декілька легенд, щодо походження назви села. За однієї з легенд, тут жив козак Мочула, а за його добрі справи і названо село. За іншою легендою, нібито князівські збирачі податей ніяк не могли дістатися до загубленого в лісах і болотах села, хоч і знали про його існування, і все запитували: «Мо’, чули ще?» Село знаходиться біля лісу в якому багато боліт, низин. Швидше за все назва походить від місцевості на якій розташовано. В тлумачному словнику української мови мочар (і): багнисте місце, болотисте місце, поросле мохом і травою. До того ж сусіднє село носить назву Острівці, що говорить саме за себе. Старожили розповідають, що по болотах в лісі ріс мох, які місцеві жителі використовували в своєму побуті. Називали цей мох «мочулка».

Польською мовою згадується як Moczuliszcze, російською — як Мочулище.

Географія Село розташоване на південному сході від адміністративного центру міської громади міста Дубровиця. На півдні межує з селом Крупове. На північному заході через лісові масиви розташоване село Ясинець. На північ від села Мочулище знаходиться населений пункт село Острівці, що до 2020 року належало до Мочулищенської сільської ради. На заході від села Мочулище — населені пункти Володимирецького району. На південному заході село межує з населеним пунктом Литвиця.

Площа села — 0,45 км² Згідно з дослідженням 2017 року, за яким оцінювалися масштаби антропогенної трансформації території Дубровицької міської громади, внаслідок несанкціонованого видобутку бурштину, екологічна ситуація села характеризувалася як «катастрофічна».

Найвища точка — 162 м. (урочище Парасліще) Серед корисних копалин велику цінність має бурштин. Серед будівельних матеріалів — ліс, пісок, глина. Селом тече річка Безіменна.

Клімат Клімат в селі вологий континентальний («Dfb» за класифікацією кліматів Кеппена) Опадів 610 мм на рік. Найменша кількість опадів спостерігається в березні й сягає у середньому 28 мм. Найбільша кількість опадів випадає у червні — близько 88 мм. Різниця в опадах між сухими та вологими місяцями становить 60 мм. Пересічна температура січня — -5,6 °C, липня — 18,6 °C. Річна амплітуда температур становить 24,2 °C.

Історія

Село вперше згадується 1561 року.

Життя села нерозривно пов'язане з історією м. Дубровиця. Після Люблінської унії 1569 Дубровиця у складі Волинських земель переходить до Польщі. У 1795 році Дубровиця стала волосним центром Дубровицького округу Волинського намісництва, а 1797 року входила до Ровенського повіту Волинської губернії. Ближче до середини XVIII  століття дубровицька маєтність перебувала у власності князя М. Огінського. Після його смерті ця маєтність у 1750 році переходить до його дочки, яка була одружена з Бжостовським який, за «споживчий» характер використання маєтку був винний великі суми грошей кредиторам, а найбільшим кредитором його був граф Плятер. Після судового процесу 1777 році став власником маєтку. За інвентарем 1777 року маєток мав 40 тис. га. землі. Половина їх була ріллею і сіножатями, а на 12,5 тис. га. Росли ліси. Останнє і привабило Плятера, бо це була база для випалювання поташу. Його собівартість була низькою, бо виробництво базувалося на використання праці кріпосних селян у фільварково–поміщицьких господарствах. За постановою Плятера ремісники працювали на матеріалах замовника, а також і на графський двір.

Тоді значно пожвавилася і розширилася торгівля. Ходовими товарами, якими торгував двір, були горілка, сіль, воли, поташ і риба. Горілку і волів возили до Варшави, сіль до Пінська, Горобина і Бродів, поташ — до Берестя для подальшої сплавки у Гданськ, рибу — у Луцьк та Пінськ. Уся зовнішня торгівля була зосереджена у руках графа, а внутрішній ринок контролювали євреї. На початку XIX століття у маєтку існували Воробинська винокурня, пивоварня, поташеві буди, фабрика для виготовлення дубової клепки, у 1802 році запрацювала суконна фабрика. Плятери у різних родинних особах керували Дубровицею до 1918 року.

У Волинських єпархіальних відомостях за вересень 1888 року сказано, що до міста Дубровиця належали «деревни приходи: Золотоє 10 верст, Поздни 12 в., Ясенець 6 в., Островци 6 в., Мочулищи 5в., Круповье 6 в.». А тому за старим адміністративним поділом село Мочулище належало до Дубровицької волості Рівненського повіту — с. Мочулище, Ровенського уезда, Домбровицкой волости: с. Островци Ровенського уезда, Домбровицкой волости. В «Памятной книге Волынской губернии» за 1913 рік подаються такі відомості на кінець 1909 року: "… с. Мочулище, Ровенського уезда, Домбровицкой волости — число дворов 60, число жителів — 520; с. Островци, Ровенського уезда, Домбровицкой волости — число дворов — 38, число жителів — 240; с. Круповье, Ровенського уезда, Домбровицкой волости, число дворов — 60, число жителів — 580 ". Ці ж відомості жодним словом не говорять про інші дані, зокрема не дають ніяких відомостей про школи, медичні заклади, культосвітні установи, зате подають відомості про наявність поліційних станових: «…с. Мочулищи, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полиційниих станових — 4; с. Островци, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полиційних станових — 4; с. Круповье, Ровенського уезда, Домбровицкой волости полиційних станових — 4». Всі ці відомості є результатом дій Статистичного Комітету Волинської губернії, який так збирав відомості, що не міг дати ніяких даних про освіту населення сіл Мочулище, Острівці, Крупове.

До 1917 року село входило до складу Російської імперії. У 1906 році село перебувало у складі Домбровицької волості Рівненського повіту Волинської губернії Російської імперії. У 1918—1920 роках нетривалий час перебувало в складі Української Народної Республіки.

У 1921—1939 роки входило до складу Польщі. У 1921 році село перебувало у складі гміни Домбровиця Сарненського повіту Поліського воєводства Польської Республіки. 1930 року Сарненський повіт приєднаний до складу Волинського воєводства. У 1936 році входило до однойменної громади, до якої також належали фільварок Мочулище, гаївки Дукарівка, Хрести і Парослищі, урочище Гать та хутір Волище.

Перші відомості про школу дають жителі села, підкреслюючи, що в селі Мочулище стала працювати за часів панської Польщі школа у 1923 році, у якій навчалось 40 учнів. Заняття проводилось і двох класних кімнатах на польській мові, у селі було 2 вчителі. В селі не було телефонного зв'язку, радіо; знаряддям праці були плуг, борона, граблі, коса, серп. Про механізацію трудомістких процесів в сільському господарстві не було і мови. Населення освітлювало хати лучиною, вело натуральне господарство, все необхідне для проживання (одяг, взуття) вироблялось в домашніх умовах. З одягу верхнього і спіднього головним матеріалом було полотно домашнього виробництва, а за взуття служили личаки. Населення жило, в основному, за рахунок свого господарства. Тримали коні, корови, воли, свині, птиці та ін. Будинки, худобу хто хотів страхував і платили страховку, а за поле обов'язково треба було сплачувати податки, якщо не розраховувався, то приходив «стягайло» забирали з хати, що було. Тому, зазвичай, «боржники» все своє майно переносили до родичів, сусідів щоб не забрали за борги. Злодіїв ловила міліція: штрафували, судили. Поле обробляли своїми кіньми, волами. Землі було в різних сім'ях теж по різному. Сіяли жито, гречку, льон, просо, ячмінь та ін. З овочів: моркву, огірки, квасолю, картоплю. Гречку, овес — косили, а жито, пшеницю — жали серпами. Молотили ціпами. З обмолоченої соломи (правиці) робили «куліки» якими крили хати. Луг сільський був від Сельця до Дубровиці. На лузі заготовляли сіно для своєї худоби. За дорогу на луг платили або (відробляли) шарварок. Хто їхав одним конем — шість днів, а парою — дванадцять, піші теж платили або (відробляли) шарварок. Хто платив, а хто розраховувався м'ясом або відробляв. В «саду» був панський двір, жили пани Березовські. Вони були управителями. Головний двір був у Воробині. Тримали вони велике господарство: коні, велику рогату худобу, був молодняк і на відгодівлі. Для худоби возили брагу з Воробина, на возу або санях стояли великі бочки. Була в них земля. Обробляли, вирощували с/г культури. Польовим у пана був Богдан Степан Семенович. До пана Березовського односельці ходили в заробітки: сіяли, орали, сапали пасли худобу. За день у пана заробляли від 0,60 до 0,80 грошів. Були в них люди, які працювали постійно, у них було своє житло. В пана Березовського були дочки Галя і Стаха, які теж тут працювали. З розповідей людей, пан Березовський був доброю, справедливою людиною. Вбили Березовського у війну. Ліс охороняли лісники — «стражніки». Жили вони: хто в селі, хто біля лісу, а хто і в лісі. Згадують Поповича (де він жив поле називаю «попове»), Аграмишина, Вишневського… Вони теж держали господарство, худобу. Наймали жителів на роботу. При тому вони, стражники, не платили за випас худоби, пасли у лісі. Місцеве ж населення щоб у лісі збирати ягоди, гриби мали купити квитки. Дорожчий був квит де було вказане прізвище, бо по ньому до лісу могли йти всі із сім'ї. Якщо було вказане коли народився, то цей квиток був дешевший, бо тільки один міг іти. Ягоди носили в Дубровицю продавали євреям. Збирали чорниці руками бо коли лісник зловить хто бере «греблінкою» то штрафували.

У лісі існує «тартацька» дорога. Урочище «Тартак» має таку назву, оскільки там жили поляки. Місцеві жителі ходили до них на роботу. Були і постійні працівники які там жили. Це було помістя: будівлі, худоба, поля. Діяла вузькоколійка, працювало дві пилорами, циркулярка. Приводив у рух ці механізми паровик на 95 кінських сил. Спалювали тирсу і цей паровик виробляв енергію. Там різали дошки, «сніпри» (схожі на шпали), блоки (обстругана з двох боків дерево). Керував «Тартаком» Клім. Слівінський був механіком, у нього було два сини: один працював бухгалтером, а другий робітником. Поляки або місцеві, які були грамотні (називали їх «браканєри») вели облік, видавали квити людям, які перевозили підводами ліс на станцію. За перевезення людям платили. У 1939 році керував «Тартаком» єврей Нохим. В цей час платили добре робітникам. Під час війни «Тартак» спалили.

Також у лісі працювало дві смолярні. Там жили і працювали люди з села. Ліс для населення виписували. На роботу в ліс наймали людей. Садили, пололи, копали лучину. Жив в селі пан Літвора. В нього був власний будинок на чотири кімнати. У магазині були різні товари, промислові та продовольчі. Дітей у нього не було. У власному господарстві тримав коня і дві корови. З 1931 року почалося будівництво школи. Її за власні кошти побудував пан Літвора. Цього року школа почала працювати. Це була початкова школа з двома класними кімнатами, кімнатою для вчителів та канцелярією. Сюди вчителювати приїхали молоде подружжя із Стрільська — Генріх і Хелена Шнайдери. У 1939 році пана Літвору вивезли до Сибіру, у його будинку була с/рада, медпункт, здавали цей будинок під квартири. У 1939 році Рівненщина була возз'єднана з радянською Україною.

Друга світова війна З 1939 року село перебувало у складі Дубровицького району Рівненської області УРСР. Під час Другої світової війни деякі мешканці села долучилися до національно-визвольної боротьби в лавах УПА та ОУН. За даними українського націоналістичного підпілля у грудні 1943 року більшовицька банда пограбувала Мочулище та вбила трьох військовиків УПА. Загалом встановлено 44 жителів села, які брали участь у визвольних змаганнях, з них 29 загинуло, 14 було репресовано.

Під час війни 47 мешканців села були мобілізовані до радянської армії і відправлені на фронт, 32 з них нагороджено орденами і медалями, 21 загинув. Під час війни та перші повоєнні роки людям жилося важко, адже з 1941 року село було окуповано німцями. Для роботи в Німеччині вивозили людей, стало багато вдів та сиріт. Радянські війська зайняли село у 1944 році.

Ветерани Другої світової війни Богдан Іван Андрійович Вальковець Михайло Йонашович Вальковець Федір Трохимович

Повоєнні роки