Іва́н Іва́нович (3 березня 1554 — 19 листопада 1581) — другий син Івана IV Васильовича (Грозного), царевич та 3-й московський цар (1563 — 1575, фактично — до 1572). Замість царя спочатку правила Боярська рада Захар'їних-Юр'євих, останні три роки — воєвода Симеон Бекбулатович. У 1575 р. згідно офіційній версії, його було відсторонено від влади, пострижено у ченці, а згодом — отруєно.

Життєпис Царевич Іван був другим (після первістка Дмитра) сином царя Івана IV Васильовича Грозного від першої дружини Анастасії Романівни Захар'їной-Юр'євой. Після його загибелі став спадкоємцем престолу. Народився 28 березня 1554 року та був охрещений митрополитом Московським і всієї Русі Афанасієм.

Традиційно вважається, що Іван Іванович всюди слідував за батьком, був присутній на прийомах іноземних послів, брав участь у військових походах. У роки опричнини навіть «іноді брав участь у розправах, здійснених за наказом царя».

Сьогодні вважається, що перший син Івана IV помер відразу ж після того, як йому присягнули в 1553 році Однак, як випливає з документів, Регентська Рада, створена при малолітньому Дмитрі, діяла, як мінімум, до 1563 року. Якщо йти цією логікою, то після раптової смерті царевича Дмитра, Іван IV ніби «несподівано одужав» і тут же влаштував над собою опіку з боку бояр. Історики вже декілька століть будують різні теорії, щоб пояснити: навіщо дорослому базилевсу треба було таке дивне опікунство Боярської Ради. Єдине пояснення цьому факту полягає в тому, що обрану Регентську Раду, дійсно, створили, як опікунський орган. Але аж ніяк — не над дорослим Іваном IV, а над малюком Дмитром Івановичем, який насправді не помер. Йому, царю-немовляті, і принесли присягу. Від його імені опікунська рада почала правити країною.

Втім у 1563 році царевич Дмитро, якому вже близько 12 років, за цією версією, дійсно, гине. Є також підстави вважати, що його загибель була потім віднесена істориками Романових до часів Годунова. А саме, до 1591 року, як знаменита історія про трагічну «загибель царевича Димитрія в Угличі». Швидше за все, саме в Угличі він і загинув, але тільки в 1563 році, але аж ніяк не при Борисі Годунові.

За офіційною версією, саме у 1563 році була призначена «повторна присяга на вірність царю». Вважається, що це вже третя присяга государеві Івану IV, що виглядає досить дивно. Втім, лише в тому випадку, якщо в цей час не правив царевич, який ось-ось мав стати повнолітнім. Після того, як Дмитра було усунуто, перший у черзі на престол — його 9-літній брат, царевич Іван. Проте для бояр на чолі з Захар'їними-Романовими нічого не змінюється: реальна влада в країні так само належить Регентській Раді.

На престолі (1563—1575)

Всім сумно відома «опричнина», яку приписують Іванові «Грозному», звісно ж, була. Але в контексті вищезазначених обставин, розв'язали її зовсім не Іван IV чи його син, царевич Іван. У жорстокій боротьбі за владу з боярами т. зв. «старих родів» Захар'їни розпочали справжній терор, «зосередивши у своїх руках управління земщиною і розпоряжаючись при дворі спадкоємця царевича Івана, їх родича по материнській лінії».

Їх супротивниками, як традиційно відомо, стала практично уся русько-«монгольська» знать Ординських династій. Спалахнула, по суті, громадянська війна між прихильниками Ординської Імперії і нового прозахідного угруповання Захар'їних-Романових, які дірвалися до влади і вже будь-що не хотіли її втрачати. Саме тоді, з відходом від реальної влади базилевса та переходом її до бояр, у Русі-Орді і починається перша Велика Смута, яку історики чомусь пересувають у часі на 35 років пізніше.

Що стосується безпосередньо царевича Івана, він мав свій невеликий двір, був вельми начитаною людиною, добре знав Священне писання, Житія святих. Зокрема, у 1579 р. він особисто написав канон св. Антонію Сийскому та переробив його Житіє. У тому ж році до Москви для проведення офіційного визнання Антонія Сийского руським святим приїжджали ігумен Антонієво-Сийського монастиря Питирим і чернець Філофей (який, мабуть, ще до Іони намагався скласти Житіє Антонія). Отримавши підтримку митрополита Антонія і новгородського архієпископа Олександра, вони звернулися до царевича Івана з проханням скласти канон на честь Антонія Сийського — цей святий, напевно, користувався особливим заступництвом царя. Проте Іван Іванович не обмежився лише складанням канону Антонію, але, грунтуючись на Житії Антонія Сийского Іони, написав авторську версію житія цього святого: «Місяця грудня о 7 день, кончина преподобного і богоноснаго батька нашого Антонія. Списано бисть це Многогрішним Іоанном русином, родом від племені варязького, коліна Августа кесаря ​​Римськаго, в літо 7087 (1579), в царство благочестивого государя благословенню Антонія, преосвященного митрополита всея Русі, і при благовірних царевічех Івані і Феодорі Івановічех».

Царевич пише, що розпитавши про Антонія у «Самовидця», в тому числі у московських вельмож, що бачили святого при його житті, він написав йому канон. «Потім, — продовжує він, — начах писати і Житіє преподобного, имеху убо від тих преподобних принесено до мене список про Житіє його і зело убо суще в лехкості написано».

Н. Тупиков вважає Передмову до Житія досить оригінальною: царевич додав багато нових цитат зі Священного писання, у нього набагато більше, ніж у Іони, риторичних відступів. «Додавання Івана Івановича свідчать про його велику обізнанність в біблійних текстах та відмінне знання їм священної історії», — вважає він. Твір сина Івана Грозного говорить і про добре знання його автором російської агиографічної літератури і оповідних текстів: він знає житія Олексія митрополита, Олександра Свірського, Авраамія Ростовського, Зосима і Саватія Соловецьких, Патерик Києво-Печерський, Повість про Варлаама і Іоасафа. Праця царевича свідчить про високу книжкову освіченість людей з вищого класу суспільства і про те, що твори церковного жанру писалися у XVI ст. також і світськими авторами.

Відсторонення царевича (1572—1575) Якщо на початку правління (1563—1566) у молодого царевича взагалі не було шансів впливати на рішення своїх опікунів, то після повноліття, напевно, він (хоча б формально) вже міг втручатися в діяльність Боярської Ради. Навряд чи він робив це активно, пам'ятаючи, чим закінчили його батько та старший брат. Втім, і Захар'їни йому були не зовсім чужі: все ж таки, пряма родина по лінії мамці. Менше з тим, його втручання у громадянську війну «латинської» (прозахідної) партії Романових з православно-ординською знаттю було мінімальним — принаймні про це нічого нам не відомо. На відміну від тих самих дипломатичних прийомів та військових походів (в класичній версії — разом з батьком), у літописах про які його ім'я згадується не рідко.

З боку боярської бюрократії це було традиційне, проте ефективне рішення — відправити царя з московського двору, щоб не плутався під ногами, «кудись на війну». Він до речі, й сам був залюбки: як пише Карамзін, «страждаючи за Росію, читаючи сум також на обличчях бояр… царевич сповнений благородними намірами, прийшов до батька і вимагав, щоб той послав його з військом вигнати ворога, звільнити Псков, відновити честь Росії». Якщо припустити, що він прийшов би з пропозицією повести війська проти Баторія (щоб врятувати Псков та інші російські міста від захоплення під час Лівонської війни) не до Івана Грозного, а до бояр Захар'їних, його наміри були б, напевно, оцінені гідно.

Це було дуже доречно, бо протистояння між латинською і ординською партіями загострювалося, «опричнина», окрім масштабних репресій вже призвела до повального голоду та епідемій серед селян на більшій частині Московського царства. То ж стара ординська знать була змушена піти на прямий захват влади у Москві, відомий як руйнівний набіг кримських татар на Москву у 1572 р. Опричнинські полки Романових виявились нездатними оборонити місто. Більшість бояр втікла з міста, залишив його і цар. Микола Карамзін так описує ці події: .

Усунення клану Романових від престолу у 1572 році джерела описують, як прихід (спочатку як воєвода) у Кремль такої яскравої постаті, як казанський та касимовський хан Саїн-Булат (тат. Sainbulat, Саінбулат, ساین بولاط), більш відомого завдяки своєму хрещеному імені Симеон Бекбулатович. Цей насправді знатний ординський хан, прямий нащадок Чингізхана, швидше за все, був покликаний старо-ординською знаттю для того, щоб твердою рукою зупинити хитання московського трону Рюриковичей та остаточно навести у царстві порядок. Під його авторитетним керівництвом вирізаються бояри-запровадники опричнини, насамперед — прозахідний клан Захар'іних-Романових.

Перші три роки, перейнявшись поверненням Кремлю жорсткого упорядкування всіх територій Царства, Саїн-Булат хан не особо звертає увагу на царя, який пересиджує події в Олександрівській Слободі. Проте вже у 1575 році він відсторонює Івана Івановича від влади і сам стає Царем Московії та Великим князем всієї Русі. Звісно ж, ніякий Іван Васильович Грозний у 1576 році на трон не повертається, бо це, насправді, не маскарад. Протягом 11 місяців Саїн-Булат домагається визнання його Царем з боку Папи Римського та інших монархів. Над Симеоном Бекбулатович був здійснений обряд вінчання на царство, він головував у думі земських бояр і видавав від свого імені урядові укази та жалувані грамоти. Жив Симеон у Москві, оточений пишним двором.

Подальша доля царя Івана Єдине запитання, що виникає з вищезазначеного: що сталося з Іваном Івановичем. Принаймні на період до 1581 року, коли він помирає — чи то від отрути, чи то від поранення палицею (за майже офіційною версією). Згідно першій реконструкції тих подій, автором якої є історик Олександр Кас, царя було відсторонено від влади, пострижено у ченці і потім невдовзі вбито. «Не можна було залишати таку фігуру — це символ для змовників і фактор подальшої нестабільності. Закони боротьби за владу завжди суворі. Після цього, за законом, прямим спадкоємцем стає Федір Іванович (1568 р.н.). Але він ще молодий. Тож, хан Симеон Бекбулатович — це опікун до повноліття Федора Івановича, — припускає він. — У 1576 році, після умертвіння Івана Івановича, він вінчається на царство, але мабуть з обмеженнями. У рік повноліття Федора Івановича в 1584 році Симеон Бекбулатович поверне трон законному Царю» . Продовжуючи цю гіпотезу, логічно припустити, що собі хан врешті решт забирає у вотчину те саме Тверське князівство, про що нам, власно, і розповідають історики. Тільки у 1584 році, а не в 1576-му. До того ж, Симеон Бекбулатович певний час цілком міг ще залишатися воєводою при московському столі.

«У той час Грозний оселився у скромній будівлі на Петрівці. У своїх посланнях Симеону цар Іван дотримувався пройнятих приниженнями формул звернень підданого до царя: „Государю великому князю Семиону Бекбулатовичю всеа Русии Иванец Васильев с своими детишками, с Ыванцом да с Федорцом, челом бьют“. Формально країна була розділена на володіння Великого князя Симеона і на „долю“ Івана», — говорить нам класична версія істориків. Її можна прийняти, але з певним застереженням: йдеться не про Івана IV Грозного, а про його сина Івана V. На користь цього свідчить, по-перше, третій шлюб Івана Івановича, який, скоріш за все, відбувся вже після відсторонення його від престолу. По друге, це вірогідність одного чи двох дітей від цього шлюбу, які могли б бути прямими нащадками престолу, але після царевича Федора. Власно кажучи, саме на цій версії наголошує Олександр Кас у своїй монографії «Будуємо послідовну версію історії 16-18 століть». Йдеться, зокрема про Дмитра Івановича, більше відомого нам як Лжедмитрій.

Сім'я