Гянджинський заколот (), також можна зустріти Гянджинське повстання (), а в одному з документів радянського часу Єлизаветинське повстання — антирадянський, антибільшовицький збройний виступ з метою повалення Радянської влади в Азербайджані, який відбувся у травні 1920 року в місті Гянджа.
Повстання підняли частини 1-ї піхотної дивізії старої азербайджанської армії, офіцери якої брали участь в організації заколоту. Тривалі бої, що розгорнулися навколо міста і на його вулицях, носили запеклий характер, але в них відзначилися як повсталі азербайджанські військовослужбовці, так і червоноармійці. З обох сторін у битві брали участь як колишні офіцери царської армії, так і різні політичні та етнічні групи.
Після придушення заколоту, стару азербайджанську армію було розформовано, а замість неї почалося активне формування Азербайджанської Червоної армії.
Попередні події
Зміна влади в Азербайджані
В ніч з 26 на 27 квітня 1920 року більшовики підняли повстання в Баку, поставивши азербайджанському уряду два ультиматуму про здачу влади. Практично одночасно з повстанням, кордон перетнули чотири бронепотяги радянської Росії, слідом за якими рухалися головні частини 11 Червоної армії. Якщо в столиці деякі військові частини перейшли на бік більшовиків, а флот під командуванням заступника начальника військового порту Ч. Ільдрима погрожував відкрити вогонь по будівлях парламенту і уряду, то бронепотягам радянської Росії в декількох місцях було виявлено невеликий опір. Скликаний на екстрене засідання парламент більшістю голосів проголосував за передачу влади Азербайджанській комуністичній партії (більшовиків) — АКП(б), з однією з умов, що новий уряд не допустить вступу частин XI Червоної армії з боєм у Баку, після чого парламент саморозпустився. Військовий міністр С. Мехмандаров у своєму останньому наказі подякував військовослужбовцям за їх службу і висловив упевненість, що солдати й офіцери азербайджанської армії «і за нової влади будуть служити так само чесно і сумлінно на благо всім нам дорогого Азербайджану… Дай Бог». Азербайджанські більшовики утворили (Азревком) і організували (уряд), оголосивши про свою готовність вступити в тісний союз з радянською Росією. Таким чином було проголошено другу республіку, Азербайджанську Радянську Соціалістичну Республіку.
Дізнавшись про події в Баку, Гянджинський окружний комітет АКП(б) у той же день організував губернський революційний комітет (ревком). З ганджинським губернатором ввечері 28 квітня вели бесіду голова ревкому, начальник штабу генерал , депутати від Соціалістичного блоку і , закликаючи того підкоритися революційній владі. Губернатор повідомив, що він чекає на інструкції ревкому. Увечері наступного дня губернатор підписав акт про здачу влади ревкому у всій Гянджинській губернії. До складу Гянджинського ревкому, його товариш (заступник) Фархад Алієв, Векілов, Султанов і Емінбеков.
Поки в Ганджинській губернії тривала зміна влади, з боку Баку в напрямку Гянджі почали свій рух бронепотяги. При наближенні до міста вони вступили у великий бій з загоном мусаватистів, які спробували перепинити їх. 1 травня радянські бронепотяги і десантні роти 28-ї стрілецької дивізії зайняли станцію і залізничний район міста. Наступного дня сюди підійшли полки 2-го кінного корпусу і Таманської кавалерійської дивізії, які зайняли все місто і прилеглі до нього райони.
Після відправки уряду Радянського Азербайджану телеграми В. І. Леніна від 5 травня, що розцінювалося як визнання російською стороною нової держави, 8 травня надійшла телеграма Гянджинського ревкому за ім'ям голови губревкому Ібрагіма Агаєва (так у тексті), де йдеться про те, що «Гянджинський ревком і все населення області вітає визнання РРФСР незалежності Азербайджанської Радянської Соціалістичної Республіки і висловлює свою готовність нещадно боротися проти гнобителів трудового класу всього світу». Між тим, на момент початку повстання в Гянджі «багато аулів… навіть не знали про радянізацію країни».
Політика щодо старої армії 28 квітня Азревком своїм декретом заснував народний комісаріат з військово-морських справ і першим наркомом з військово-морських справ став Ч. Ільдрим. Наступного дня Азревком випустив звернення до солдатів азербайджанської армії із закликом допомагати Червоній армії в боротьбі за Радянську владу і в той же день постановив підпорядкувати азербайджанську армію в оперативному відношенні командуванню 11 Червоної Армії, щоб «переформувати її на засади Робітничо-Селянської Червоної армії у відповідні чисельному складу частини, зберігши назву „азербайджанських“». Нова азербайджанська армія за особовим складом у перший час (травень), по суті, являло собою армію, успадковану від старої азербайджанської армії, яка лише змінила назву на Червону армію. Солдати й офіцери старої армії продовжували нести службу, але вже за нової влади. Так, 30 числа своїм товаришем (заступником) Ч. Ільдрим тимчасово призначив колишнього помічника військового міністра АДР, генерала . Як пізніше зазначав начальник 20-ї стрілецької дивізії : «старі військові частини не зазнали корінної реорганізації, а продовжували існувати без всяких змін по лінії керівництва і командування. Революційні можливості цієї армії переоцінювалися».
Членів АКП(б) стали направляти в частини старої армії, перед якими стояло завдання сконцентрувати у своїх руках політичне керівництво. Комісаром частин військ, які розташовувалися в Гянджі, за рекомендацією Азревкому та згідно з наказом наркомвійськмора Азербайджанської РСР від 4 травня призначено Ахмеда Рзаєва. 7 травня, Азревком вирішив «в оперативному, адміністративному, організаційному, а також щодо постачання всіма видами забезпечення» підпорядкувати перейменовану до того часу армію і флот командуванню 11 Червоної армії і . Підпорядкування старих азербайджанських частин 11-й Червоній армії було не тільки політичною акцією; поповнення в гарнізонах складу частин було необхідне, оскільки 11-та Червона армія, що вступила в Закавказзя, за чисельністю була невеликою.
На виконання цього рішення, 11 травня вийшов наказ командувача 11-ї Червоної армії М. К. Левандовського, члена Реввійськради і начальника штабу , згідно з яким азербайджанські війська, що розташовувалися в Гянджинському повіті, в оперативному і стройовому відношенні переходили в підпорядкування начдиву 32-ї дивізії, перед інспекторами 11-ї армії ставилося завдання виробити план реорганізації азербайджанських військ, наказано також утворити I Зведену азербайджанську робітничо-селянську червону радянську стрілецьку дивізію. Того ж дня Ч. Ільдрим писав:
Під час проведення реорганізації, частини старої азербайджанської армії переформовувались. Наркомвійськмор 16 травня видав наказ, згідно з яким 3-й піхотний гянджинський полк перейменовано на 3-й Азербайджанський робітничо-селянський червоний стрілецький полк, а 1-у піхотну дивізію (її частини піднімуть повстання — прим.) об'єднано з 2-ю в 1-у робітничо-селянську червону стрілецьку бригаду (три полки), яка стала частиною 1-ї азербайджанської робітничо-селянської червоної дивізії (штаб 1-ї піхотної дивізії отримав назву штабу Азербайджанської робітничо-селянської зведеної дивізії). Приблизно в цей самий час наказом наркомвійськмора Азербайджанське військове училище перейменовано на Робітничо-Селянські Червоні командні Курси. Керівництво реорганізацією навчальних частин покладалося на колишнього офіцера старої армії, а на той момент заступника наркомвійськмора, генерала : «…Реорганізацію ж навчальних частин провести за вказівками мого заступника Алі Ага Шихлінського».
Залишкове фінансування військових установ також стало фатальним недоліком для Рад, оскільки це спонукало офіцерів і солдатів до пошуку кращої долі в цивільних установах і «на службі буржуазії» (інакше кажучи, дезертирувати).
Військово-політична обстановка в регіоні Гянджинське повстання спалахнуло і проходило тоді, коли на кордонах Азербайджану з Грузією, Вірменією та Персією було неспокійно.
На західних кордонах радянського Азербайджану тривали озброєні зіткнення об'єднаних червоноармійських і азербайджанських сил з грузинськими військами. Безперервна перестрілка між ними тривала від 1 до 15 травня. Грузинська армія мала намір встановити контроль над стратегічно важливим Пойлінським мостом, а також просунутися в гянджинському і закатальському напрямках. Реввійськрада 11-ї Червоної армії, зі свого боку, виношувала ідею подальшої радянізації всього Закавказзя. Грузинські комуністи 3 травня зробили невдалу спробу державного перевороту. 13 травня між Радянською Росією і Грузією укладено мирний договір. Оскільки Гянджинський заколот ускладнив становище більшовиків у Закавказзі, то грузинський генерал Г. І. Квінітадзе вважав, що лише тоді Грузія мала єдину можливість розбити їх, а також виконати як союзник свої зобов'язання відносно Азербайджану.
Радянський Азербайджан також приступив до переговорів з Грузією про укладення миру і припинення військових дій. Під тиском Реввійськради 11-ї Червоної армії Азревком 27 травня уклав угоду з Грузією про перемир'я.
Тим часом загострилася ситуація у Вірменії. 10 травня тут , придушене вірменським урядом. Допомогу йому також надала Англія, яка запропонувала дашнакам озброєння на суму 1 млн фунтів стерлінгів, прийняту ними 19 числа. І хоча повстання було придушено, в ряді районів Вірменії розгорнулася збройна боротьба проти уряду. Повсталим уряд Радянського Азербайджану 18 травня навіть надіслав 17 вагонів продовольства і 5 млн рублів. Проте, після тривалих боїв вірменські повстанці чисельністю 1600 осіб перейшли азербайджанський кордон. У Радянському Азербайджані з них було сформовано Вірменський Червоний повстанський полк (1-й Казаський повстанський полк). Протягом цих днів (18 і 20 травня), дашнаки порушили кордон у районі на південь від Ґазаха, але були відкинуті радянськими військами.
Травневе повстання у Вірменії проходило в обстановці, коли до кордонів Вірменії в районі вийшли частини 32-ї стрілецької дивізії 11-ї Червоної армії. З Карабаху, під натиском Червоної Армії, відходили вірменські загони. 18 травня командир 32-ї стрілецької дивізії Штейгер отримав від командування 11-ї Червоної Армії наказ «зосередити всі частини дивізії в районі Шуші до 25 травня і вислати сильні загони в напрямку Нахічеван — Джульфа — Ордубад», щоб оволодіти цими пунктами. Згідно з наказом з Гянджі в район Шуші за маршрутом Еленендорф — Чайкенд — Тартар — Ханкенді з 20 травня перекидається перша бригада , тоді як друга бригада зі штабом дивізії залишилася в Гянджі. 20 травня повстанці і загони народної міліції зайняли прикордонний з Азербайджаном Каравансарай і вже на наступний день до міста вступив червоний загін. Проте повстання в Гянджі і Закаталах, як і боротьба в Зангезурі й Карабасі, відвернули сили 11-ї Червоної армії. В ті дні, як згадував партійно-державний діяч радянської Вірменії Ш. М. Амірханян, «в ряді районів Азербайджану, особливо в Гянджинському, контрреволюція піднімала голову. Великі труднощі виникли і на Західному фронті, куди було потрібно перекинути додаткові сили. У зв'язку з цими обставинами кінні полки отримали наказ про негайний відхід на Гянджу». Заколот на північному заході Азербайджану, в тилу 11-ї Червоної армії, як писав радянсько-вірменський історик Г. Галоян, завадив Червоній армії «йти на допомогу повсталим трудящим Вірменії».
Не спокійною була ситуація і в самому радянському Азербайджані. Начальник бакинського військового гарнізону, командир 28-ї дивізії Нестеровський 26 травня повідомляв про напружену ситуацію в Баку, про чутки про повстання. Особливо напруженою була ситуація в Карабасі, де перебували раніше спрямовані на боротьбу з вірменським повстанням (воно почалося в березні) азербайджанські національні частини. 18 травня в Шушинському районі було розкрито контрреволюційну змову на чолі з турецьким офіцером і 7 місцевими беками. В районі утворилася озброєне угрупування чисельністю до 300 чоловік, яке почало боротьбу з радянською владою.