Битва при Роркс-Дрифті (англ. Battle of Rorke's Drift), також відома як оборона броду Рорк — битва між зулусами та британськими військами, яке відбулося 22-23 січня 1879 року під час англо-зулуської війни. Захист будівлі колишньої лютеранської місії Роркс-Дрифт проходив під командуванням лейтенантів Джона Чарда з Корпусу Королівських інженерів і Ґонвіля Бромхеда з 24-го піхотного полку «Прикордонників Південного Уельсу». Великий загін воїнів зулу відокремився від своїх основних сил під час битви за Ісандльвану (програну британцями) 22 січня 1879 р. Цей загін відійшов на 6 миль (9.7 км) від Ісандльвану того ж дня, щоб потім напасти на Роркс-Дрифт.
Близько 150 британських і колоніальних військових захищались від нападів 3000-4000 воїнів Зулу. Масові поодинокі атаки Зулу на Роркс-Дрифт мали велику кількісну перевагу над британцями, але ці атаки постійно відбивали.Knight 2003, p. 37. Британські захисники були нагороджені одинадцятьма Хрестами Вікторії, а також рядом інших відзнак.
Передумови Роркс-Дрифт, відомий як kwaJimuMorris, p. 168. («Земля Джима») мовою зулу, був місією та колишнім торговим постом Джеймса Рурка (Рорка), ірландського купця. Він був розташований поблизу переправи, або броду, на річці Баффало (Мзіняті), яка на той час формувала кордон між британською колонією Натал та Королівством Зулу. 9 січня 1879 року британська (центральна) колона № 3 на чолі з лордом Челмсфордом прибула та стала табором біля броду.
11 січня, наступного дня після закінчення терміну британського ультиматуму Зулусам, колона перетнула річку та стала табором на березі Зулу. Невеликий загін роти Б, 2-го батальйону, 24-го (2-го Уорвікширського) піхотного полку на чолі з лейтенантом Ґонвілем Бромхедом, направився до гарнізонного посту, який був перетворений на склад постачання та шпиталь під загальним командуванням майора-бревета Генрі Сполдінга з 104-го полку, зі штабу лорда Челмсфорда.
20 січня, після розвідувального патрулювання та будівництва дороги для фургонів, колона Челмсфорда рушила до Ісандльвани, приблизно в 10 кілометрах на схід, залишаючи позаду невеликий гарнізон. Великій роті 2-го / 3-го Натального місцевого контингенту (НМК) на чолі з капітаном Вільямом Стівенсоном було наказано залишитися на місці для зміцнення гарнізону.Knight 1996, p.23, «The post was guarded by one company of 2/24 … and a company of the NNC …». Ця група НМК налічувала від 100 до 350 чоловіків.Estimates vary: Thompson 2006, p. 65, gives 100. Knight 1996, p. 27, gives 100 to 300. Knight, Ian. Greaves, Adrian, (ed.). Redcoats and Zulus, 2004, p. 116.
Рота Г капітана Томаса Рейнфорта 1-го / 24-го піхотного полку отримала розпорядження висуватися зі своєї станції в Гелмекмаар, на 10 миль (16 кілометрів) на південний схід, для подальшого посилення позиції. Пізніше того ж вечора частина колони № 2 на чолі з полковником-бреветом Ентоні Дернфордом, пізніше з Корпусу Королівських інженерів, прибула до броду та встала табором на березі Зулу, де вони залишилася протягом наступного дня.
Пізно ввечері 21 січня Дернфорду було наказано висуватись до Ісандльвані, разом з невеликим загоном № 5 піхотної роти Королівських інженерів під командуванням лейтенанта Джона Чарда, який прибув 19 січня, щоб відремонтувати понтони, які б стали мостом через річку Буффало (Мзіняті). Вранці 22 січня Чард поїхав вперед свого загону до Ісандльвани, щоб уточнити накази, але був відправлений назад у Роркс-Дрифт вже без загону, з одним лише візком та погоничем, щоб побудувати оборонні позиції для очікуваної роти підкріплення, обійшовши колону Дернфорда на шляху в протилежному напрямку.
Біля полудня 22 січня, майор-бревет Сполдінг покинув табір Роркс-Дрифт, щоб встановити місцеперебування роти Рейнфорта, що повинна була з'явитись з хвилини на хвилину. Він залишив Чарда тимчасовим командувачем. Чард розмістився біля самого броду, де знаходився інженерний табір. Незабаром після цього двоє військових, що врятувались з Ісандльвани — лейтенант Герт Адендорф 1-го / 3-го Натального місцевого контингенту (НМК) та рядовий з Наталійських Карабінерів — прибули з повідомленням про поразку при Ісандльвані і про те, що частина армії Зулу(«імпі») наближається до табору Роркс-Дрифт.
Почувши цю новину, Чард, Бромхед та інші офіцери табору Роркс-Дрифт а також виконувач обов'язків помічника комісара Джеймс Далтон провели швидку нараду, щоб обрати стратегічний план дій — або намагатися відступити до Гелмекмаара або захищати Роркс-Дрифт. Далтон вказував на те, що невелику колону на відкритій місцевості з возами, повними пацієнтів лікарні, буде легко обігнати та перемогти числом. Тому було домовлено, що єдиним прийнятним варіантом дій буде залишитися в Роркс-Дрифт і боротися.Knight 1996, p. 25.
Підготовка оборони Як тільки британські офіцери прийняли оборонну стратегію, Чард і Бромхед скерували своїх людей підготуватися до захисту станції. Близько 400 людей гарнізонуKnight 1996, p. 28, «With 400 men to build them …» працювали швидко, з мішків для борошна, коробок з-під сухарів, ящиків для консервів був побудований оборонний периметр. Цей периметр охоплював комору, лікарню та міцний кам'яний крааль. Будівлі були укріплені, через зовнішні стіни пробиті бійниці, а зовнішні двері забарикадовані меблями.
Близько 15:30 на станцію прибув змішаний десант з близько 100 вершників Натального Місцевого Кінного Контингенту (НМКК) на чолі з лейтенантом Альфредом Хендерсоном після відступу з Ісандльвани. Вони добровільно вибрали для позиції дальню сторону Оскарберга(Шияне), великого пагорба, що виходив на станцію і з-за якого очікувались наближення зулусів.Knight 1996, p.36.
Коли оборонні сили підготувалися до бою, у Чарда було кілька сотень людей особового складу: рота Б Бромхеда, великий загін НМК Стівенсона, загін НМКК Хендерсона та інші (більшість з них — пацієнтипацієнти лікарні, але «ходячі пацієнти»). Адендорф також залишився, тоді як рядовий, який прибув разом із ним, відправився попередити гарнізон у Гелмекмаар.Morris 1998, p. 401
На думку Чарда, сили були достатніми, щоб відбити атаку зулусів. Чард розмістив солдатів по всьому периметру вздовж барикад, додавши в їх ряди деяких найбільш боєздатних пацієнтів, «випадкових людей» і цивільних осіб, а також людей з НМК, які володіли вогнепальною зброєю. Решта НМК, озброєні лише списами, були розміщені поза барикадами з мішків та ящиків в межах кам'яної стіни краалю.
Зулуські сили, що наближались, були значно більшими: уДлоко, уТулвана, та інДлондо полки «амабуто» — одружених чоловіків віком 30-40 років та «ібуто» молодих неодружених чоловіків становили від 3000 до 4000 воїнів, жоден з яких не брав участь у битві при Ісандльвані.Morris 1998, p. 370, «played no part in the battle» Ці сили були «левами» резерву армії Зулу в Ісандльвані і часто називаються Корпусом Унді. Зулуські полки були спрямовані прорвати британський лівий фланг, щоб пройти на південний захід від самого пагорба Ісандльвана, щоб розташуватися на лінії зв'язку та оточити англійців та їхніх колоніальних союзників, щоб не допустити їх втечі назад у Натал через річку Баффало, що вела до Роркс-Дрифту.
До того моменту як Корпус Унді досяг Роркс-Дрифту о 16:30, вони виконали швидкий марш на 32 кілометри. Унді покинули свій табір близько 8 ранку і всі наступні одинадцять з половиною годин безперервно штурмували британські укріплення в Роркс-Дрифт.
Більшість воїнів Зулу були озброєні асегаєм (коротким списом) та щитом нгуні, зробленим з коров'ячої шкіри.Archer, Christon I. World History of Warfare University of Nebraska Press, 2002, , p.462 «They had a national army of twenty-five thousand men equipped with cowhide shields, assegais and clubs.» Lock and Quantrill 2005, p.62: John Shepstone, Acting Secretary for Native Affairs at the time, on the Zulu army — «Equipment: Each man carries his shield and assegais, and a kaross or blanket if he possesses one, he may also have a war dress of monkey skins or ox tails, this is all.» Армія Зулу була добре тренована використовувати та координуватися саме за допомогою цієї зброї. Деякі зулуси також мали старі трофейні мушкети та гвинтівки, але їхня стрілецька підготовка була поганою, а якість та запаси пороху й куль були жахливими.Knight 1996, pp. 33, 38, 39. Повідомлялося, що вони вважали, що встановлення цілика гвинтівки Мартіні-Генрі (модифікація гвинтівки Пібоді-Мартіні) (з градуюванням до 1400 ярдів) якомога вище — зробить постріл сильнішим, тому вони насправді стріляли надто високо.
Ставлення Зулу до вогнепальної зброї звучало як: «У воїнів Зулу не повинно бути вогнепальної зброї. Зброї боягуза. Бо вона дає можливість боягузу вбити хороброго, що не чекав нападу».Bourquin, S. Military History Journal, V.4, No.4, The Zulu military organization and the challenge of 1879, South African Military History Society, ISSN 0026-4016, Dec. 1978. Попри неточність вогню, Унді спричинили п'ять із сімнадцяти загиблих британців під час атак.Bourquin, S. section 'War of 1879', subsection 'Weapons'Knight 1996, p. 38, «Although the Zulu position was a commanding one — a squad of good shots armed with efficient rifles could have made Chard's position untenable within minutes — the Zulus were neither good shots, nor well armed.»
В той час як Корпус Унді при Інсандльвані був під командуванням каМапіти, командування Корпусом Унді при Роркс-Дрифт перейшло до принца Дабуламанзі каМпанде (напівбрата Цецвейо каМпанде, царя Зулу), оскільки каМапіта був поранений під час гонитви за британськими військами, що відступали з Ісандльвани. Принц Дабуламанзі вважався невдумливим та агресивним командувачем, і ця характеристика пояснювала його порушенням наказу короля Цецвейо діяти лише в рамках оборони, захишаючись від вторгнення британських солдатів і не вести війну на ворожій території.Knight 2003, p. 33. Атака на Роркс-Дрифт була скоріше незаплановим нальотом, ніж організованою контратакою, коли багато воїнів Корпусу Унді розсіялись по навколишнім краалям та селам, поки основне ядро Унді атакувало Роркс-Дрифт.
Близько 16:00 хірург Джеймс Рейнольдс, Отто Вітт — шведськийшведський місіонер, який керував місією у Роркс-Дрифті та капелан армії преподобний Джордж Сміт повернулися з пагорба Оскарберг з новиною, що основні сили Зулу форсують річку до на південному сході і знаходяться «в п'яти хвилинах шляху». У цей момент Вітт вирішив виїхати зі станції, оскільки його родина жила в будиночку близько 30 кілометрів від Роркс-Дрифт і він хотів бути з ними. Слуга Вітта, Умквелнантаба, пішов із ним; так само вчинив один із пацієнтів лікарні, лейтенант Томас Первіс з 1-го/3го НМК.
Бій
Близько 16:20 в бій вступив підрозділ НМК лейтенанта Хендерсона, що дислокувались за Оскарбергом, і зав'язали бій з авангардом сил Зулу.Knight 1996, p.36, and on p.88 this is described by Knight as «the first shots of the battle». Однак підрозділ був втомлений битвою під Ісандльваною і незабаром відступив до Роркс-Дрифту, а також через недостачу карабінних боєприпасів, люди Гендерсона вирушили в Гелмекмаар за амуніцією. Сам Гендерсон повідомив лейтенанту Чарду, що ворог близько, і що «його люди не будуть виконувати накази Чарда, а йдуть до Гелмекмаара».
Гендерсон відійшов разом зі своїми людьми. Побачивши відведення військ Гендерсона, загін капітана Стівенсона відмовився тримати свою позицію та втік, значно зменшивши силу гарнізону.Morris, p. 402. Chadwick, G.A.. Military History Journal, V.4, No.4, The Anglo-Zulu War of 1879, Isandlwana and Rorke's Drift, South African Military History Society, ISSN 0026-4016, Jan. 1979. «This reduced the strength of the defenders drastically …» Обурені тим, що Стівенсон та деякі його колоніальні подорожні офіцериKnight 1996, p.45, Corporal Scammell of the NNC is noted as remaining. також втекли з барикад, кілька британських солдатів обстріляли їх, вбивши капрала Вільяма Андерсона.