Мілонов Юрій Костянтинович (рос. Милонов, Юрий Константинович Нижній Новгород, Нижньогородська губернія, Російська імперія-7 квітня 1980, Москва, СРСР) — російський революціонер, радянський державний і політичний діяч, вчений, історик.
Народився в 1895 році в Нижньому Новгороді. У зв'язку зі службою і посиланням батька-чиновника жив у Москві, Катеринодарі, Архангельську, Санкт-Петербурзі, Самарі. Захоплювався революційною літературою, в 1912 році вступив в РСДРП(б). Після закінчення 1-ї Самарської чоловічої гімназії в 1915 році вступив на Юридичний факультет Московського університету, але був виключений з політичних підстав. Неодноразово заарештовувався і посилався, в тому числі в Саратов. У 1917 році був звільнений Лютневою революцією і повернувся в Самару. Під час Жовтневої революції і встановлення в Самарі радянської влади був комісаром на залізничному телеграфі. У 1918 році був комісаром праці по Самарській і Симбірській губерніях, під час заняття білочехами Самари перебував у підпіллі. Потім послідовно займав посади голови (1918-1919, 1919) і секретаря (1920, 1921) Самарського губернського комітету партії, голови Самарського Міського і повітового виконавчого комітету (1919), ректора Самарського робітничо-селянського Комуністичного університету (1920-1921). Був делегатом VI (1917), VIII (1919), IX (1920), X (1921) з'їздів партії, VIII Всесоюзного з'їзду рад, членом ВЦВК. Примикав до «лівих комуністів», потім до «робочої» і «правої опозиції». У 1921 році був відкликаний на роботу в Москву.
Був ученим секретарем і головою комісії допомоги самоосвіті Головполітосвіті при Наркомосі (1921-1922), заступником голови (1922-1930) і головою (1930-1938) Істпрофа при ВЦРПС, членом ради Істпарта (1926-1927), заступником директора (1926-1929) і директором (1930-1931) Державного історичного музею, директором Інституту червоної професури техніки і технічної політики (1931-1932), завідувачем науково-дослідним сектором Всесоюзної ради наукових інженерно-технічних товариств (1932-1934), професором і керівником кафедри історії техніки Московського інженерно-будівельного інституту імені В.В. Куйбишева (1932-1937). Спеціалізувався на історії техніки, архітектури, профспілкового руху, був членом Всесоюзного товариства старих більшовиків і Товариства істориків-марксистів, викладав у ряді вищих навчальних закладів. У 1937 році отримав ступінь кандидата економічних наук, але потім незаконно її позбавлений. У 1938 році заарештований за звинуваченням у зв'язках з троцькізмом і засуджений до 10 років таборів, а з партії був виключений лише в 1941 році. Відбував термін на Колимі, де не припинив займатися науковою роботою, але вже в структурах при НКВС. У 1948 році звільнений, після чого залишився в Магадані, а в 1956 році реабілітований і відновлений в партії, і потім повернувся до Москви. У 1957 році став персональним пенсіонером союзного значення, в 1958 році відновлений в ступені кандидата економічних наук, в 1967 році нагороджений орденом «Знак Пошани», в 1975 році отримав ступінь доктора економічних наук. Вів активну партійну і наукову роботу. Помер в 1980 році в Москві у віці 84 років, похований на Новодівичому кладовищі.
Біографія Молоді роки, освіта, початок революційної діяльності
Юрій Костянтинович Мілонов народився 20 квітня (8 квітня за старим стилем) 1895 року в Нижньому Новгороді.
Дід по лінії матері, Олександр Костянтинович Федосєєв, був учителем. Мати-Антоніна Олександрівна, як представниця інтелігенції жваво цікавилася політичними і суспільними подіями. По батьківській лінії - з потомствених дворян Симбірської губернії. Батько-Костянтин Костянтинович Мілонов, як студент 4-го курсу юридичного факультету Казанського університету і таємний інформатор поліції, 3 грудня 1887 був оголошений поза законом Казанським загальнобудинковим судом за донос інспектору студентів про існування симбірського земляцтва і діяльності організації Казанського студентства взагалі, давши обіцянку залишити «негайно» університет; даний вирок, розкиданий у листівках з казанським вулицях і по поштових скриньках, а також пішли арешти студентів-суддів послужили приводом для студентської сходки, що відбулася 4 грудня того ж року, в якій вперше політичним чином проявив себе 17-річний студент В.І. Ульянов (Ленін). Згодом став чиновником, банківським службовцем, працював у Нижегородській казенній палаті. У зв'язку зі службою батька сім'я часто переїжджала і жила в тому числі в Москві і Катеринодарі. Одного разу через особисту образу публічно дав ляпас начальнику по службі, за що був судимий і засланий в Архангельську губернію.
Мати дружила з політичними засланцями, брала участь у багатогодинних бесідах і дискусіях. Великий вплив на зростання революційних настроїв у Юрія справив брат його матері-Михайло Олександрович Федосєєв, студент Московського університету, учасник студентських сходок, арештант Бутирської і Таганської в'язниць. Батько ж не поділяв політичних поглядів сина; в майбутньому, після першого арешту він вижене його з дому. Після амністії батька в серпні 1904 року Мілонови поїхали в Санкт-Петербург, де Юрій вступив до гімназії. Там він став свідком подій 9 січня 1905 року. Під час навчання Юрій пристрастився до книг, багато читав, зокрема твори російських класиків і зарубіжних письменників, а також революційну літературу, роботи Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. У 1910 році Мілонови переїхали в Самару, де Юрій продовжив розпочату в Санкт-Петербурзі освіту, вступивши в 6-й клас 1-ї чоловічої гімназії. Будучи гімназистом, в квітні 1912 року у віці 17 років вступив в РСДРП(б) під впливом Самарського більшовика Я.А. Андрієва. Спочатку відвідував заняття в нелегальному марксистському гуртку підвищеного типу, а потім сам зайнявся веденням робочих гуртків. Після закінчення гімназії в 1915 році вступив на юридичний факультет Московського університету, але майже відразу кинув навчання через «переслідування поліції» і був виключений за революційну діяльність.
На партійній і губернській роботі в Самарі
Навесні 1915 року був заарештований ряд керівних працівників Самарської партійної організації, очолюваної М.А. Розенштейном. У травні Мілонов був обраний членом нового складу Самарського комітету РСДРП(б), опинившись в числі тих, хто взяв на себе керівництво парторганізацією. У липні того ж року він сам був заарештований за «антидержавну діяльність» і, відсидівши чотири місяці в Самарській в'язниці, був висланий на три роки під гласний поліцейський нагляд в Саратов. Служив секретарем лікарняної каси робітників поліграфічного виробництва, секретарем комісії з сільськогосподарської перепису Саратовського губернського земства, секретарем комісії з виборів представників робітників у військово-промисловий комітет, вів гурток залізничників, а також продовжив вести партійну роботу і «більшовицьку пропаганду»; так, за відомостями жандармерії, був головним керівником зборів залізничних робітників і «наполягав на демонстративний виступ робітників і студентів у день 1 травня». У 1915 році брав участь у похоронній процесії В. Скибатідзе, померлого в Саратовській в'язниці, що вилилося в революційний мітинг. В 1916 році був обраний членом підпільного комітету більшовиків, брав активну участь у зустрічах саратовського партактиву, працював з М. С. Ольминським. Після двох арештів і багатомісячного ув'язнення, в листопаді 1916 року був засланий в адміністративному порядку в Тургайську область терміном на три роки. На засланні близько року прожив у селищі Федоровський Кустанайського повіту, де працював рахівником у позичково-Ощадному товаристві, був головою колонії засланців, керував заняттями політичного гуртка.
У березні 1917 року після Лютневої революції став комісаром Туруханського краю і допомагав більшовикам у поверненні із заслання, а потім сам повернувся в Самару, після чого направлений партійним комітетом на Трубковий завод, де працював підручним токаря, а потім токарем по металу. Будучи членом парткому заводу, під кінець Першої світової війни вів серед робітників більшовицьку агітацію і схиляв їх до антиурядових виступів. У травні 1917 року став членом комісії зі створення Червоної гвардії; до Жовтневої революції був обраний членом губернського комітету партії, представником губкому в Раді робітничих депутатів, а потім і самим секретарем Ради. У липні 1917 року делегатом направлений на VI з'їзд партії в Петрограді. Виголосив промову, брав участь у дебатах, з'їздом була прийнята його поправка про обрання ЦК за принципом змішаного представництва, тобто від областей і великих центрів.
У жовтні 1917 року став членом редакційної колегії газети «Солдатська правда», також був комісаром Самарського революційного комітету на залізничному телеграфі. Після встановлення в Самарі радянської влади, що сталося без збройного повстання, був обраний головою губернської ради фабрично-заводських комітетів. Як відповідальний за телеграф першим у Самарі почув телеграму Леніна «Всім, всім...». У 1918 році під час Брестських переговорів примикав до «лівих комуністів», займався агітацією серед молоді, вів заняття з політичної економії в молодіжній групі при губкомі. 21 травня того ж року призначений на посаду комісара праці по Самарській і Симбірській губерніях. У тому ж місяці взяв участь у роботі II Всеросійського з'їзду комісарів праці в Москві, де вперше побачив В.І. Леніна, з яким згодом зустрічався кілька разів. Активно втручався в справи власників приватних підприємств Самари, в результаті чого ті стали в масовому порядку припиняти свою діяльність і звільняти робітників. Брав участь у боях з білочехами при занятті ними Самари 5-8 червня 1918 року, після евакуації більшої частини губкому в Симбірськ пішов у підпілля, в якому протримався всі чотири місяці влади засновників, підтримуючи письмовий зв'язок з Комітетом партії. Мати Мілонова в той час тримала невелику кондитерську в Самарі, яка використовувалася як місце явки підпільників.
Після взяття Самари 8 жовтня 1918 року і відновлення радянської влади під керівництвом Мілонова був утворений тимчасовий Самарський ревком, сам він повернувся до виконання обов'язків комісара праці, але вже 10 жовтня був відкликаний з посади. 12 жовтня був обраний головою Самарського губкому РКП(б), а також за сумісництвом тимчасово призначений редактором газети «Приволжська правда».
У 1918-1921 роках був головою Самарської губернської Ради народного господарства. Крім партійної і редакторської роботи, будучи «одним з кращих марксистів в Самарській організації», вів велику пропагандистську і агітаційну роботу. Надавав підтримку Г.М. Кржижановському у справі вишукувальних робіт зі спорудження гідроелектростанції біля Самарської Луки. 30 березня 1919 року залишив посаду передгубкому, будучи обраним товаришем голови Самарського губкому РКП(б). Був обраний делегатом VIII з'їзду партії, що пройшов у березні 1919 року, але не зміг прибути на нього.
25 лютого 1919 року на екстреному засіданні був обраний на посаду голови Самарського міського і повітового виконавчого комітету, який був об'єднаний в єдиний орган 31 січня того ж року. Його попередником був В.В. Куйбишев. У березні брав участь у придушенні «Чапанної війни», тобто масового повстання близько 150 тисяч селян проти більшовиків. 5 квітня того ж року був звільнений від обов'язків голови Самарського міськуїздому «у зв'язку з від'їздом на навчання». Його наступником був М.М. Шверник. Підняте в тому ж квітні питання про поділ виконкомів було остаточно вирішене 5 липня того ж року. З 7 квітня по 1 вересня 1919 року знову обіймав посаду голови Самарського губкому РКП(б). У червні 1919 року став головою Самарської губернської ради профспілок, одночасно будучи членом губвиконкому і редколегії газети «Комуна». У 1919-1920 роках викладав політекономію в Самарській губернській партійній школі. Був делегатом IX з'їзду РКП(б), що відбувся в березні-квітні 1920 року.