Миха́йлівка — село в Україні, у Крупецькій сільській громаді Дубенського району Рівненської області. Населення становить 565 осіб.
Неподалік від села розташоване заповідне урочище «Соснові насадження».
Щодо дати заснування села Михайлівка авторський колектив енциклопедичного видання «Історія міст і сіл Української РСР. Ровенська область» (Київ, 1973, с. 623) обмежився твердженням, нібито «вперше село згадується в письмових документах за 1785 рік». Люди, які входили до цього колективу — Л. В. Дробот, М. А. Дейнека, А. О. Копцюх, І. О. Крам, П. Я. Лотоцький, О. С. Олійник, М. М. Хабло — навряд чи уявляли, про які документи йдеться. Тому що навіть дату вказали невірну. Помилились на двадцять років.
Насправді ж «документом», на підставі якого наш обласний архів видавав і видає більшість довідок щодо перших згадок про населені пункти, є праця Миколи Теодоровича «Историко-статистическое описаніе церквей и приходовъ Волынской епархіи. Почаевъ, 1888—1903». У її другому томі, на сторінках 1108—1109 є такий запис: «Село Михайловка упоминается въ актѣ отъ 26 января 1765 года,— въ отношеніи Кіевскаго генералъ-губернатора къ польскимъ пограничнымъ коммисарамъ съ посылкою арестанта, Игната Клипаровскаго и выписки изъ следственнаго дѣла о его похожденіяхъ; при чемъ здѣсь сказано, между прочимъ, что Игнатъ Клипаровскій былъ, „родомъ онъ изъ дѣда и отца польской области, Дубенской губерніи, села Михайловки“ (Архивъ ч. 3, т. 3, стр. 743)». При всій повазі до автора найкращого історичного дослідження про наш край доводиться визнати, що ця згадка є сумнівною, тому що у Дубенському повіті було дві Михайлівки — одна біля Крупця, друга біля Сатиєва. Про яку з них йдеться у процитованому документі — невідомо. Та й прізвище Клипаровський у нашій Михайлівці не зустрічається.
Найдавнішу ж згадку про наше село залишив Садок Баронч (Sadok Barącz, 1814—1892)
У його книзі «Dzieje klasztoru ww. oo. Dominikanów w Podkamieniu», Tarnopol, 1870 (Історія монастиря Домініканців у Підкамені, Тернопіль, 1870) читаємо: «Na miejsce jego obrano O. Stanisława Chojnackiego mistrza teologii, posiadającego względy senatoryw polskich, z wymowy kaznodziejskiej i roztropności powszechnie bardzo cenionego, który dnia 29. grudnia (1730 r.) odprawił z Ojcami wielką naradę względem zabezpieczenia kapitaływ klasztornych… Dnia zaś 3. września (1731 r.) … Zlitował się też nad poddanymi Sitna i Michaływki, ktyrym połowę upuścił pieniędzy przez nich składać się mających.» (На його місце обрано Отця Станіслава Хойнацького магістра теології, котрий користувався прихильністю сенаторів польських та високо цінувався всіма за проповідницьке красномовство і розумність, який дня 29 грудня (1730 р.) провів з Отцями велику нараду стосовно забезпечення монастирських капіталів… А дня 3 вересня (1731 р.) … Змилувався теж над підданими з Ситна і Михайлівки, яким збавив половину грошей, що вони мали зібрати. Стор. 209—210).
«Nazajutrz dnia 5 stycznia (1739 r.) radzili ojcowie, żeby summę podjętą z dzierzawy Sitna i Michałówki w ilości 49558 złp. i groszy 17 zabezpieczyć na dobrach Tytylkowce i Nakwasza pod tym atoli warunkiem, iż gdyby rzeczone dobra niewydały należytej prowizyi, niedobór tejże, aby z dóbr Podkamienia mógł być pokryty».
(Назавтра дня 5 січня (1739 р.) радились отці, щоб суму, отриману з володінь Ситна і Михайлівки в кількості 49 558 злотих польських і 17 грошів вкласти в придбання маєтків Титилковці і Накваша з тою однак умовою, що якби ці маєтності не видали належної лихви, недобір її з маєтку Підкаменя міг бути покритий. Стор. 245).
З цих записів випливає, що Михайлівка була маєтком домініканського монастиря у Підкамені. Місцеві селяни сплачували монастирю податок, який займав значне місце у монастирських доходах. Для порівняння — під час найвищого розквіту, у 1763 році, весь капітал монастиря оцінювали у 659 078 польських злотих. Настоятель монастиря займався тим, що сьогодні називають оптимізацією податків, — списував безнадійні борги, надаючи можливість селянам розвивати господарство і ставати платоспроможними.
Книги, у яких протоколювались загальні наради святих отців, були започатковані у 1632 році. Починаючи з цього часу Баронч скрупульозно описує не лише всі земельні придбання, але й будь-які більш-менш значні пожертви, отримані монастирем, навіть подарований перстень, срібну ложку, чи плату за заупокійну молитву. Наприклад, щодо Ситно є така згадка: «Дня 14 серпня 1654 р. складав тут обіт монашества Якуб Жемборський… Постарався теж в р. 1655, що монастир під заставу у 1200 злотих польських отримав у володіння незначну частку сільця Ситно званого…» (стор. 85). Власністю монастиря Коритно стало у 1699, Боратин і Добривода — у 1730 році. А ось про факт заволодіння Михайлівкою жодних згадок немає. Виходить, село стало монастирським раніше, ніж монахи почали вести свою хроніку?
Відповідь на це питання варто пошукати в історії заснування монастиря в Підкамені. Фундатором монастиря був Петро Петрович Цебровський з Жабокрик (нинішні Довгалівка, Бригадирівка, Радиховщина, Курсики, Березини). У закладеному ним на отриманих у спадщину землях містечку Підкамінь він заснував монастир та у 1464 році запросив служити монахів домініканського ордену, надавши їм на утримання кілька сіл. У 1519 році татари спалили монастир. Монахи загинули, документи зникли. У 1524 році подільський воєвода Мартин Каменецький обманом заволодів всіма маєтками тодішнього жабокрицького дідича Вінцентія Цебровського (останнього нащадка Петра Цебровського), у тому числі і землями та селами, що були надані монастирю. Повернув домініканців у Підкамінь його новий власник Балтазар Цетнер тільки у 1607 році. Ніяких маєтностей Цетнери монастирю не надавали, і на їхню скупість Баронч неодноразово нарікає. Обмежились тим, що вручили монахам фундуш (дарчу грамоту) Цебровського від 1464 року про надання монастирю сіл Попівці та Нем'яч, який нібито загубили у своєму таборі татари, розбиті під Сокалем у 1519 році. В часи Баронча цього документа в архівах монастиря не було — лише пізніша копія.
Вже у сучасників подій все це викликало сумніви, які переросли у багаторічну судову тяганину. Справді, навіщо татарам возити з собою пергаменти спаленого монастиря? Яким дивом «фундуш» через дев'яносто років потрапив до Балтазара Цетнера? Як монахи спромоглися загубити документ, що забезпечував їхнє існування? Шимон Окольський, який першим описав історію монастиря (Szymon Okolski. Góra święta najswiętszej panny różańca w Łuckim biskupstwie na Wołyniu nad miastem Podkamieniem. Kraków, 1648) повідомив, що бачив «фундуш Цебровського», але при цьому чомусь не називає, які саме маєтки були надані домініканцям.
Напрошується висновок, що «фундуш» від 1464 року був не єдиним документом про монастирські землі. В середині 15 століття Цебровських називають серед найбагатших землевласників Червоної Русі. Михайлівка, розташована не так далеко від Жабокриків, могла бути надана Цебровськими домініканцям у 1464—1519 роках, та повернута монастирю у 1607—1631 роках. Принаймні, в інший спосіб пояснити, як у монастирську власність потрапило це село, за відсутністю документів неможливо.
Інститут історії України Національної академії наук стверджує, що бібліотека та архів домініканського монастиря в Підкамені до нашого часу не збереглися. (Енциклопедія історії України. Київ, 2011. Том 8. Стор. 235). Хоча польські інтернет-бібліотеки час від часу публікують фотокопії окремих документів з цього архіву. Хтозна, можливо з часом ми довідаємось про цю історію більше.
Опосередкованим свідченням того, що Михайлівка існувала задовго до 18-го століття, є деякі місцеві топоніми. Наприклад, поле на південь від села здавна називали «Мирятина». У давній Русі під словом «мир» розуміли сільську общину. Відповідно миряни — члени цієї общини, мирянський — належний їй, мирятина — общинне поле. Така назва могла з'явитись тільки тоді, коли ще не існувало монастирської чи приватної власності на землю — не пізніше 16 століття.
Православної церкви в селі не існувало до кінця 18-го століття тому, що Михайлівка була володінням саме домініканського монастиря. Адже домініканці (у перекладі з латини «пси господні») — не просто католики, а орден місіонерів, створений спеціально для насаджування католицтва і боротьби з іншими релігіями. У їх віданні була церковна інквізиція, яка жорстоко розправлялась з тими, кого вони вважали єретиками.
М.Теодорович наводить такі відомості про михайлівську церкву: «835. с. Muxайловка 1), волости Крупецкой. Церковь во имя Покрова Пресв. Богородицы. Построена на средства прихожанъ, но когда — неизвѣстно. Деревянная, съ такою же колокольнею. Въ 1872 г. обновлена. Утварью достаточна. Копіи метрич. книгъ хранятся съ 1790 года. Проводы бываютъ въ Ѳоминъ понедѣльникъ. Земли — пахат. 10 дес.; остальная же земля — усадеб., огород и сѣнокосная, бывшая при этой церкви, прирѣзана въ самостоятельномъ Ситненскомъ приходѣ. На эту землю есть только проэктъ; причтъ пользуется ею спокойно. Домовъ и хоз. построекъ для причта нѣтъ. Имѣніе казенное. Дворовъ 76, прихож. 594 д. об. п. Церковь эта приписана къ предшествующему приходу с. Ситно-Большаго — въ 3 вер.» (Стор. 743).
Історія ж храму така. На початку 18-го століття в містечку Крупець було дві православні церкви, жодна з яких не встояла в умовах агресивного насадження греко-католицизму й католицизму. 30 січня 1717 року сейм Речі Посполитої затвердив Варшавський трактат, яким дисидентам (так тоді називали євангелістів та православних) було заборонено будувати, ремонтувати, оновлювати храми (при цьому незаконно спорудженими визнавались храми, збудовані після 1674 року). На цій підставі православні церкви масово захоплювались греко-католиками. Після того, як у 1721 році греко-католики пересвятили Почаївський монастир, дійшла черга й до Крупця. У 1724 році в містечку з'явився греко-католицький священик ієрей Андрій Гремак, і новонавернені греко-католики зайняли стару Свято-Троїцьку церкву, збудовану козаком Деркачем у 1662 році. Нову ж православну приходську церкву власник містечка католик Миколай Цетнер пристосував під римо-католицький костел.
М.Теодорович пише, що у 1770 році цей храм «разрушился отъ ветхости», і стараннями місцевого ксьондза Яна Ольшевського замість нього громадським коштом збудовано новий дерев'яний костел в ім'я непорочного зачаття Пресвятої Діви Марії. Схоже однак, що «ветхость» тут ні при чому. За місцевими переказами костел (колишній православний храм) був викуплений михайлівською православною громадою, перевезений в село Михайлівку, освячений як церква Покрови Пресвятої Богородиці і успішно прослужив ще півтора століття, доки не був зруйнований авіабомбою під час Великої Вітчизняної війни. Про справжні причини повернення храму православним можна лише здогадуватись.